Тіні і полиски – Іван Корсак

– Мого чоловіка німці забили,— твердо, уже оговтавшись, сказала баба Федора. — На мене таки ліпше око повинне бути, бо я все одно що жінка фронтовика.

Господар кабінету довго мовчав, і баба Федора подумала, що таки загнала його на слизьке, але він нарешті одізвався, докинув наче знехотя і чомусь дуже тихо:

– Ви ж краще від мене знаєте, як то було… Коли чоловік утік від вас і пристав до тої молодиці, ви самі донесли в поліцію. З партизанами зв’язаний — сказали…

Уперше за довгі роки ходіння по службових кабінетах баба Федора розгубилася і не відразу здобулася на слово.

– Я нічого… Тільки налякати. Хотіла, щоб вернувся…

Уже не криючись, він глянув на годинника і, скривившись, як від гіркої таблетки, став поквапом складати у течку папери.

– Поліцаї його вночі взяли у тої молодиці. Вивели за хлів, поставили під стіну і… налякали.

Баба Федора вставала зі стільця повільно, мов піднімала її якась неспішна, але владна сила.

– От і не ходитимуть по воду сусіди! — несподівано для самої себе верескнула вона. — А на вас я в облсполком партії жалобу напишу. Не думайте, по головці не погладять.

Круто повернувшись та плутаючись у довгій спідниці, швидко прочимчикувала до виходу, грюкнувши дверима.

– Хіба то начальство? — визвірилася баба Федора на дівчину за друкарською машинкою, що здивовано блимнула підмальованими очима. — От в області — так то люди, то начальство! Там мені секретарка черевики витерла і три рублі на дорогу дала.

І вона пішла довгим, як життя, коридором, сердито постукуючи ціпком і згорбившись, мов їй хтось іще на плечі поклав зайвий десяток років…

ПРЕДСІДАТЕЛЬ

Минулої ночі, під самісінький досвіток, їй приснився сон, що тільки роз’ятрив і так уже зболену душу. Начебто заходить Миколка до хати, вішає шапку у кутку, де вішав щоразу, сідає край столу і довго дивиться на неї, дивиться якось докірливо, а вона ніяк не може здогадатися, чим же невдоволений син.

– І чого ви, мамо, того меду не їсте, — нарешті говорить Миколка, хмуриться і (як кумедно виходило в нього!) збирає поміж брів складки, мов хоче розсердитися, та Ганна одразу здогадується, що син тільки вдає сердитого.

Вона лежить і мовчки дивиться на синювату від досвітнього світла стелю, боячись ворухнутися й розбудити чоловіка. Хай поспить, камінь на його душі не легший. Вона скоса, не повертаючи голови, зиркнула на чоловіка, на його зів’яле і посіріле обличчя, що взялося гіркими зморшками, як береться тріщинами земля у тривалу, немилосердну спеку. Півроку уже, як вони поховали сина і зосталися вдвох у своїй новій і без того великій, а тепер неймовірно величезній, страхітливо спорожнілій хаті. І коли будувалися, і коли заселялися, нове житло було на радість, Ганна тішила себе тут онуків діждатися та голову прихилити на сиву старість, зараз же хата зробилася щоденною мукою, кожне слово, навіть мовлене пошепки, глухо відлунювалося у бездушній пустці, і в тому відлунні їй не раз жаско вчувався Миколчин голос. Ні, вона не боялася сина, як бояться мерця, то було б неприродно, і вона стидалася б навіть подумати про це, просто голос той жив у ній, у матері, і, вимучена болем, вона боялася самого болю.

«Ой, сину, сину,— ворушила порепаними, білими губами,— та я ж до того меду й раніше ласою не була, а тепер, мабуть, і зовсім заціпить». Ганна лежала й думала, що може означати сон. Попораюся, думала вона, і знову занесу слоїк меду на могилу, як водиться у їхньому селі. За давнім тутешнім звичаєм, що зберігся чи не з язичеських іще часів, ідучи на кладовище, люди завжди замотували у вузлик якийсь харч, здебільшого той, що за життя був до смаку покійнику.

Цілу ніч падав тихий сніг, і коли Ганна, вирядивши на роботу чоловіка, прийшла на кладовище, то здалося воно несподівано урочистим і святковим у своїй незайманій білині. Пишні снігові шапки важко лягли на верховіття дерев, вгинаючи своєю вагою розмашисте гілля сосон. Глибокий, пухкий сніг заліг і поміж могилами, де не було ще жодного сліду, навіть пташиного. І все ж, на подив Ганни, сюди вже хтось приходив. Лапаті відбитки, очевидно, чоловічих підошов, петляли поміж могильних горбиків, мовби хтось бродив тут без певної мети і потреби. Обминаючи стару, порослу зеленим мохом капличку із зсунутою набік покрівлею, мов набакир надягнутою шапкою, що надавала каплиці легковажного, неспівмірного з її призначенням вигляду, Ганна мало не зіткнулася з якимось чоловіком у старому, заношеному кожусі і з ляку та несподіванки аж присіла. Чоловік теж сторопів, і на якусь мить в його сивих, мов вимерзлих на морозі, очах промайнув переляк, але тільки промайнув і згас. «Предсідатель! — впізнала Ганна. — Чорт старий, не на кладовищі кажучи. Не сидиться йому, тільки людей лякає». В селі його так всі і звали — Предсідатель, давно забувши справжнє ім’я,— прикипіло до чоловіка слівце: давно вже, літ двадцять тому, ще як головою колгоспу був, і ніякими обценьками його не відірвати.

Ганна не знала, як їй пережити зиму, усім тілом, кожною клітинкою його вона відчувала, як холоне земля, у якій лежав її син, той холод залізними лещатами зчавлював серце, і не було від цього ніякого порятунку — навіть поплакати не вдавалося, бо за півроку збігло, мабуть, уже все до сльозини. З дерев’яної лави біля синової могили Ганна змахнула пухкий сніг і присіла, як сідають у рідному домі з далекої і трудної дороги.

Ганна здавалася собі безпомічною рибиною, викинутою на берег, що марне ловить ротом повітря і безпорадно б’ється в піску. Все, що вона досі робила, чого хотіла, чим жила, до чого шкрябалася з останніх сил, тільки заради одного — ростила сина, збивала якусь копійчину, будувалася. Будувались вони довго і важко, але змучили-таки хату, на своє горе, як дзвіницю, у два поверхи, і в хату уже настаралися.

Біда впала несподівано. Вертався Миколка увечері додому мотоциклом і наїхав на коток: п’яний тракторист уже смерком, як втоптував асфальт, так і заснув за кермом.

Мед у баночці з-під сливового повидла Ганна прикопала в узголів’ї — раніше просто лишала принесене на могилі, а потім стало пропадати — і взялася змітати сніг з могили. На роковини, думала вона, поставиться пам’ятник, їздила аж у Житомир замовляти.

За спиною у Ганни під чиїмись ногами захрумтів рипучий, як осіннє яблуко на зубах, сніг. Їй не хотілося зараз нікого бачити, ні з ким говорити, будь – яка третя людина, навіть найближча, була би обтяжливою, і Ганна невдоволено озирнулась.

До могили підходила, припадаючи на ліву ногу, григорівська Настя, що поховала торік свого чоловіка.

А що, Ганно, син каже? — спитала, зіпершись на металеву огорожу, жінка. — Е, вже, людино, чи рватимеш, чи не рватимеш душу, материної ради і поради він більше не спитає.

Ганна нічого не відказала, хоч і не сердилася на неї, знаючи, що то не пусті слова, аби зачепити балачку, відчуваючи в них знайомий уже, звичний біль.

Сама собі дивуюся,— говорила Настя таким тоном, ніби Ганна відказувала їй, — Як гляну на тебе, то нізащо дякую своїй злій долі, що я отака непотрібна, порожня вдалася, нездатна сплодити дитину. Бо якби на мене впало це горе, то сама себе закопала б. У мене чоловік був, чого кривити душею, п’яничка й мучитель мій, а коли загнувся, то зразу як сирота стала.

– Хто ж про покійного зле згадує, — підвела голову Ганна і взялася витирати носовичком бурячкові від холоду і мокрого снігу руки. — Я вже гадала, що в селі черствішої від Предсідателевої не знайти душі. На ній, як на випаленій землі, ніщо, здавалося, не росте, а сьогодні зустріла його на кладовищі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: