В першу мить по словах циганкуватого ведучого зал завмер, а через мить то тут, то там заскрипіли стільці і залом, немов осінній вітер по висохлому листі, пробіг смішок.
Ірина йшла повільно і важко, їй здавалося, сотні злих і колючих очей бризкали глузливим сміхом, але вона, стиснувши до болю маленькі кулачки, крок за кроком долала той безмежно сліпучий простір. «Тільки б осилити перший рядок,- стиха пульсувала у неї єдина думка, яку Раїса Прокопівна, не знаючи втоми, тлумачила всі останні дні. — Тільки б перший рядок…» А коли нарешті вона зупинилася на краю сцени і перевела дух, хтось на задніх стільцях несподівано чмихнув, давлячись сміхом, а з-під вікон, пустуючи, пискнув тонкий, очевидно Мишка – Котигорошка голос: « Гоп-скіки-скіки, соло Дикої заїки…» В кінці залу знову чмихнули, той тамований сміх, як вогонь по сухій траві, розбігався .зусібіч великим залом, хтось з учителів зашикав, соромлячи пустунів, але марно: сміх знову вибухав, як клуби вогню, він охоплював все більший простір залу і чим сильніше одні його боронили, а інші тамували, тим очевидніше він робився нестримним, обертаючись в якийсь хворобливий, утробний тваринний сміх, сміх на останній межі, без жалю і сорому…
«Ти не бійся, — напливали Ірині слова Раїси Прокопівни, — вони зовсім не злі, вони добрі,: тільки кожна людина повинна щось перемогти у собі, минути якийся поріг. І тоді люди зрозуміють тебе». Вона ненавиділа зараз Раїсу Прокопівну, що штовхнула її на повільний розстріл цих жорстоких очей, ненавиділа такою пекучою ненавистю, якої не мала навіть до своїх однолітків, що не криючись, сміялися зараз з її біди.
З несподіваною для себе байдужістю вона стояла на краю сцени і чекала, доки схолоне сміх, а ще вона відчувала, як у ній народжується виклик, і коли в залі зробилося так тихо, що далеко на ріці, яка бралася уже сивим туманом, чувся протяжний гудок пароплава, тоді Ірина глибоко, мов збиралася пірнати в крижану воду, вдихнула повітря:
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли…
Пісня вхопилася в лункий зал птахою із давньої, забутої казки, вона розмашисто шугала поміж б-тонними стінами, і, здавалося, ті стіни поступово ставали теплішими, а що Ірина не спіткнулась, осилила ті перші, найважчі для неї, рядки, то далі співала вже легко, розкуто, як ніколи ще не співала, кудись далеко відходили усі її прикрощі і страхи, танули, як остання крига по весні, великі і малі людські кривди, відходило і забувалося все, навіть напуття Раїси Прокопівни, і не було нічого на світі, окрім цієї пісні і цієї мелодії…
Опівночі айстри в саду розцвіли…
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать…
Вона не бачила зали, не бачила здивованих очей своїх однолітків, зате наяву поставали квіти, вкриті холодною, кришталевою вранішньою росою, що аж іскриться і переливається при найменшому порухові, бачила повінь квітів, що хиталися на легкому вітрі обіч затишної алеї в саду, а над ними стиха гули золотаві бджоли.
І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні,
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в’януть, де вічна весна…
А коли відбриніли останні акорди і пісня змовкла, раптова, як обвал, тиша знову впала в принишклу залу. Спочатку Ірина не збагнула, дивлячись великими, здивованими і змученими очима у занімілу залу: ну чого вони ще від неї хочуть? І так само сотні очей з мовчазної напівосвітленої зали заціпеніло і зачудовано дивилися на її худу і незграбну постать в легкому нейлоновому платтячку, вона нагадувала зляканого метелика, що ось-ось спурхне з величезної, залитої вогнями сцени, місця її страти, її муки і страждання, її перемоги; сотні очей дивилися, не розуміючи, де бралися в цьому тендітному тілі неймовірні звуки мелодії, від якої світ робився новим і вмитим, як після грозової ночі встає ясний ранок, і де ділася недуга, раптово поступившись такій нездоланній силі…
Ще якусь мить стояла, мов вагаючись, тиша, а тоді лунко гримнули несподівані, як гроза у сніги, оплески, і зала в її очах попливла: Ірина бачила і впізнавала знайомі обличчя — завше суворого, насупленого директора школи Івана Мироновича, а зараз якогось незвично розгубленого, мов хотів він щось важливе сказати, та нараз забувся, силкувався і ніяк не міг згадати; просвітлілі обличчя багатьох своїх однолітків, навіть Мишка – Котигорошка, чомусь принишклого і спантеличеного, упізнала під вікном.
«Мабуть, справді вони не злі», змигнула і згасла думка, яка ще недавно завдавала їй болісного щему, а тепер була геть далекою.
Легко, не чуючи землі під ногами, Ірина, сповнена знайомого вже відчуття розкутості, що не полишало її, відколи поминула пороги тих перших трудних рядків, збігла східцями сцени і втрапила просто в руки учительки, що всміхалася самими лише вологими очима.
– Раїсо Прокопівно, — впівголоса видихнула вона несподівано легко таке важке ще зовсім недавно ім’я.
– Ще, — сказала вчителька, нітрохи не здивувавшись.
– Раїсо Прокопівно, — тихо повторила, всміхаючись, дівчинка.
– І ще, — знову вимагала одними лише очима вчителька.
І дівчинка знову вимовила її ім’я.
Мовчки вони вийшли із зали, лишаючи за собою хвилі оплесків. Спільниками, об’єднаними щойно пережитим, учениця з учителькою повільно спускалися довгими шкільними східцями.
Сутеніло, весняне місто бралося примарними неоновими вогнями, і свіжа, ще незаймана зелень дерев у їхньому нереальному світлі здавалася ще яскравішою.
– Я не переходитиму, мабуть, в іншу школу, — сказала дівчинка.
– Ти не переходитимеш в іншу школу, відповіла вчителька.
– Я лишатимуся в тому ж класі, — Ірина злегка стиснула руку вчительки.
– Ти лишатимешся в тому ж класі, — знову відказала вчителька.
В бузковому надвечір’ї низько над землею, не знаючи втоми і не помічаючи ночі, що насувалася, все ще носилися ластівки, розсікаючи білими грудьми загустіле, пройняте цвітом акацій повітря. І так само шкільною алеєю йшли вчителька та учениця, не помічаючи ані перших тихих краплин дощу, що падали на трави, спраглі нестримної жаги рости, жити, зеленіти і цвісти, ані запаморочливого духу акацій, ані далеких, що несміливо прокашлювалися і пробували ламкий голос, молодих громів.
МОЗОЛЬ
Допливши до рятівного берега, лось рвучко вистрибнув із каналу на дорогу і глибоко вдихнув вранішнього, морозяного повітря. По тому він стрепенувся увесь, обтрушуючи з себе воду, його крупне тіло били дрижаки від тривалої, виснажливої погоні, і він ніяк не міг погамувати себе, запалі боки ходили ходуном і парували. Лось озирнувся: його вороги лишилися по той бік широкого магістрального каналу і нерішуче топталися на місці, вагаючись, стрибати чи не стрибати у холодну, ще майже крижану воду. Двоє собак, розпалених гоном, звісивши довгі червоні язики, ніяк не могли отямитися від щемливої втіхи погоні і люто зиркали на здобич, відділену від них несподіваною перепоною, але так само не наважувалися кинутися в цей іржавий і каламутний потік. Під’юджувані двома мотоциклістами, очевидно, своїми господарями, собаки гарчали і безпорадно рвалися, наче були на ланцюгах, і так само гарчали неглушені двигуни, наче й мотоцикли розпалилися в погоні.
Уже більше двох годин тривало це жорстоке випробування на витривалість лосевих ніг, мотоциклів і собачої затятості: лось якось вплутався в поля на меліоративній системі і натрапив на цих незнайомців, яких і гадки не мав вважати недругами, і тепер марне силкувався відірватися од них, пробитися до рятівного лісу, синя смужка якого мріла не на такому й далекому обрії. Собаки, скалячи зуби і норовлячи гризонути, легко бігли по ріллі, лось же, провалюючись в пришерхлий грунт і боляче ранячи ноги, відбивався то передніми, то задніми ногами, зрештою кожного разу змушений був рятуватися втечею; мотоциклісти ж у млосному очікуванні тої миті, коли звалиться нарешті захеканий звір, з рота якого клаптями падала біла піна, їхали собі назирці стежками понад каналами і тільки під’юджували та підцьковували собак. І саме тоді, коли здобич була майже в руках, ось-ось підломляться — не залізні ж — лосині ноги, лишиться тільки черконути ножем по змиленій шиї, саме тоді й треба ж було трапитися цьому каналу.