Найгірше велося їй у школі. Замкнута, відлюдкувата й до цього, тепер вона зовсім сторонилася однолітків, відповідаючи на уроках, старалася не говорити, а більше писати на дошці — Ірині тут таланило, вчителька Раїса Прокопівна чомусь тільки тоді й викликала її, коли треба щось написати. У перші тижні школярі поводилися уважно, але ж до всього люди звикають, звиклися і з її заїканням, а згодом знайшлися й такі, що при найменшому неладу піддражнювали її в’їдливо і жорстоко. Вона втікала і ховалася на перерві від злостивців, інколи, як надто допікали, билася з ними, билася відчайдушно і безоглядно, ненавиділа їх, але тих, хто брався заступатися за неї, ненавиділа ще сильніше. Вона нічого не розказувала матері, тільки вечорами беззвучно плакала в ліжку, і минали довгі години, доки вдавалось, нарешті заснути важким сном.
І вже зовсім виводив із себе однокласник Мишко, прозваний за малий зріст Котигорошком, перший забіяка на всю школу, який ніколи не втрачав нагоди посміятися і з учнів, і з учителів, і з найближчого друга, хлопець вмів насміхатися неабияк вигадливо, знаходячи у кпинах хворобливу втіху. Того разу Ірина вернулася в клас з великої перерви ще задовго до дзвінка, і коли відчинила двері, то побачила Мишка-Котигорошка біля дошки: картинно відставивши одну ногу і заклавши ліву руку за спину, він читав з товстого зеленого зошита якісь вірші, підвиваючи і немилосердно блазнюючи:
Напевне, берег знає,
Що річці спать пора,
Іде собі, співає
Весела дітвора…
На обличчі в нього не було жодного спокійного м’яза, маленькі хитрі очі бігали, все лице кривлялося, навіть тонкі, що аж просвічувалися, червоні прожилки вуха і ті ворушилися: з десяток хлопчаків і дівчаток покотом падали від сміху. Ірина з жахом упізнала в його руках свій зошит, який вона нікому, навіть матері і вчительці, досі не показувала і який Мишко, очевидно, викрав з портфеля, доки її не було в класі, впізнала свої вірші і аж остовпіла від розгубленості.
Помітивши її, Мишко став кривлятися ще дужче, заохочуваний реготом, очі його аж світилися жорстокою втіхою, і він, не в силі вже зупинитися, показував однією рукою на Ірину і декламував буцімто з зошита:
У поета, у Крилова,
Чорно-ряба є корова…
Не тямлячись, Ірина плигнула на Мишка, силкуючись вихопити зошита, але він, крутнувшись, встиг по-котячому вправно вистрибнути на парту. Вона й собі вихопилася за ним, та припізнилася на якусь мить: Мишко знову опинився на підлозі і, вихором викотившись з класу, помчав довгим коридором. Наздогнала вона його аж у спортзалі, де, не маючи куди подітися, враз видряпався по канату мало не під стелю.
– В-ві-ві-д-да-й! — чи то від шпаркого бігу, чи від хвилювання, в неї тряслось підборіддя.
Почуваючи себе у безпеці, Мишко став знову кривлятися, а коли Ірина спробувала розгойдати каната, тільки потішався і показував язика. Нарешті він удавано мирно згодився:
– Віддам. Тільки скажи: «Карл украв у Клари корали…»
Вона розуміла, що то знущання і глум, бачила це в його зеленкуватих очах, що аж світилися, потішаючись, злим сміхом, і все ж несподівано в ній ворухнулася неймовірна надія вимовити важкі слова скоромовки, не зваживши на приниження, вона ладна була будь-якою ціною вернути зошита, що не призначався для чужих недобрих рук.
Мишко, із потаємною радістю рибалки, що відчув кльов, остаточно вирішив не упустити здобич і, сприйнявши її мовчанку як вагання, милостиво полегшим умову.
– Та нехай вже… Скажи: «Раїса Прокопівна».
Ірина, оглянувшись, як злодій, чи немає нікого поблизу, наче збиралася вчинити щось стидке, врешті зважилася на спробу, хоч давно вже не вимовляла це важке ім’я, і глибоко вдихнула повітря.
– Р-р-ра-а-а…
Їй вдавалося інколи вимовити слово без заїкання тільки коли не думала про це, тоді ж, коли дуже хотілося, здебільшого траплялося навпаки; і зараз замість такого звичного імені у неї вирвалося хрипке гарчання, а звук «а» і зовсім застряв, вона наче похлинулася ним і тепер не могла ні вдихнути, ні видихнути, а на очах, застилаючи все туманом, виступили їдкі, прогірклі сльози.
Мишко угорі на канаті викручувався мавпеням і заливався сміхом, тішачись, як легко її ошукав, а що був недосяжним на висоті і тому безкарним, то й зовсім почувався щасливим. Нарешті, перевівши якось дух, вона занишпорила навколо очима і таки знайшла, що шукала: схопивши з-під стіни тенісну ракетку, щомоці жбурнула її в напасника. Ракетка вцілила в щиколотку, і хлопець завив від болю, а тоді спересердя кинув той зошит і, показуючи язика, подражнився:
– Німа Дика, без’язика…
Увечері вона сказала матері, що більше й ногою не ступить ні в цей клас, ні в цю школу.
У сполоханому погляді материних очей, погляді винуватому, як у завше засмиканої і забитої істоти, вона побачила раптовий переляк і їй зробилося шкода матір, але Ірина не могла вже пересилити себе, бо при одній лише згадці про школу вона здригалася, як від крижаного холоду.
Мати довго сиділа в кутку на кухні, обхопивши голову руками, — вона забивалася в цей куток щоразу, коли напідпитку пізно приходив чоловік, — потім раптово зібралася і пішла, а повернулася, здивувавши дочку, з Раїсою Прокопівною.
Того вечора дівчинка довго розмовляла з учителькою. Раїса Прокопівна не втішала її, не вмовляла лишатися в класі, просто вони сиділи за столом одна навпроти другої, і вперше вчителька вела з нею мову, як з дорослою. Ірина спочатку сиділа, напружившись і поклавши руки на стіл, як першокласниця; тоді Раїса Прокопівна поклала свої руки поверх її рук, і дівчинці зробилося спокійніше, їй робилося приємно від цих рук з довгими пальцями і гарними, доглянутими нігтями, приємним було тепло дотику, і це тепло непомітно переходило в неї і зігрівало її. Дівчинка, напевне, ніколи б не змогла переповісти, про що йшлося в їхній розмові, просто вони розмовляли, і вона вимовляла слова легше і менше затиналася. І тільки оті слова, сказані вчителькою, залишалися в пам’яті: «Коли за зло віддаватимеш злом, то однаково не позбудешся його, воно твоє, в тобі назавжди». А ще залишалася їхня таємниця.
Ірина пішла назавтра в школу, пішла й післязавтра, учбовий рік вона таки закінчить, але не більше. А після школи верталася з вчителькою не додому, а на квартиру до Раїси Прокопівни, де кожного дня займалися аж до вечора. Часто Раїса Прокопівна сідала за піаніно, і тоді час минав ще швидше, наче стрілки годинника зговорилися бігти наввипередки.
Сонячного весняного ранку на шкільному подвір’ї пролунав урочистий останній дзвінок, а Ірину дзвінок рятував од тяжкого, неймовірного тягаря.
Коли всі школярі зайшли до актового залу на традиційний концерт, яким завершувався навчальний рік, Ірина, поборовши вагання, сіла поряд з Раїсою Прокопівною, без якої, здавалося їй, не осилити тих останніх півтори години.
На сцені лунали вірші і музика, ведучий, циганкуватий семикласник Жоржик оголошував номер за номером, але Ірина нічого не бачила і не чула; їй все ще здавалося, що навчальний рік не закінчився, що ось-ось встане суворий і похмурий директор і скаже знову приходити завтра в школу, в ненависний їй клас, що був одночасно і кабінетом хімії, де з неї сміялися навіть портрети, здавалося дівчинці, цих зарозумілих і пихатих учених, тільки з вихованості вони ховали посмішки за широкими бородами.
Коли до завершення концерту лишалося два номери, Раїса Прокопівна змовницьки шепнула: «Пора…» Ірина встала і, супроводжувана здивованими поглядами, вийшла із залу, завернувши у гримувальну кімнату.
Кирпатий Жоржик з чорного гарахатою, як у негра, чуприною, злегка схилившись над мікрофоном, зібрався вже було оголосити наступний номер і для певності зиркнув у друковану програмку, але на якусь мить затнувся. Щось його збентежило у тій програмці, і він здивовано глипнув очима у залу, мов хотів у чомусь переконатися; час же ішов, і розгублений хлопець не знав, що робити, аж поки, нарешті зважившись, виголосив завченим дикторським тоном:
– «Айстри». Лірична пісня у виконанні Ірини Третяк!
Ось і настало твоє прощання, подумала Ірина, ти чекала його довгих два місяці. Вона ступила перший крок із-за жовтих важких куліс на освітлену прожекторами сцену, як на просторе поле, що лякало її безмежжям, і те поле, залите сліпучим сяйвом і прострілюване зусібіч сотнями здивованих і спантеличених очей, здавалося їй, хиталося під ногами, йшло легкою хвилею, і вона, зробивши крок, ставила ногу так обачно, мов ось-ось мала провалитися під нею ця ненадійна і підступна твердь.