На той хряскіт, схопившись з-за столика, позбігалися сусіди, а Галина, знічена і присоромлена, мишею шмигонула за будинок.
– Слухайте, щось висить, — мружилися в темряві сусіди.
– Якийсь жук: лапками маталає.
– То жучище!..
– Бугай, а не жук.
– Якби бугай, то ревів би.
«Бачили, паразити, що я в хату не можу зайти, — безсило скреготав він зубами. — Бачили, а тепер ще й насміхаються».
– Хіба то не Микола? Чи то ви, сусіде? — солоденьким голосом допитувався Марко, що квартирував на першому поверсі. — Яка лиха година вас туди занесла?
– Гр… Груші рвав, — не знайшовся на краще Микола, ледве прохрипівши, бо комір сорочки стис за горлянку, аж очі на лоба лізли.
– Пізно ж вас на фрукту потягло, — задумливо розмірковував Марко, не поспішаючи рятувати сусіда. — Мене, коли чимиргесну, тільки зранку на кисленьке тягне…
Зараз, коли на східцях чулися рішучі, впевнені, важкі материні кроки, Микола дивився на спантеличені обличчя Віктора і Володимира, на злякане і немов одразу схудле жінчине лице і почувався точнісінько так, як тоді, коли висів на груші, а сусіди шкірилися єхидними посмішками.
– Драп-марш, — тоненьким голосом пискнув Віктор, голосом, яким проситься дитина тоді, коли уже штаненята мокрі.
– Яким робом з другого поверху? — стенув плечима Володимир, якого дратували товаришеві смішки і вся ця пригода.
– Драп-марш під стіл, — тим же жалібним, знущальним тоном докинув Віктор, спокійнісінько вистукуючи пальцями маршову мелодію. — Доки Катерина Іванівна роздягатиметься в сусідній кімнаті, нас із хортами не наздоженеш.
«Боже, в яку тільки помийницю я викинула життя», — не знаючи, прибирати зі столу чи ні, холодно і спокійно подумала Галина про себе, наче про когось стороннього.
– За мною, — скомандував Віктор і, скорчивши давню, забуту міну, якою виводив з рівноваги і наймеланхолійніших вчителів, пірнув під великий круглий стіл, накритий скатертиною з довгими китицями, що сягали підлоги, а тоді безшумно і легко, мов справді вернулися шкільні роки, за ним пірнув і Володимир.
Катерина Іванівна втомлено ступила в кімнату, розстебнула ґудзики плаща і сердито, мов через нього щось не зладилося в неї, буркнула синові:
– Чортопхайка, а не машина, зламалася на півдорозі. Тепер начальство півроку бурчатиме, що не приїхала.
Микола нічого не відказав, він як сидів за столом, так скуто й незрушно і сидів, дивлячись на матір винуватим, недорікуватим поглядом.
– А то що за виставка-продаж? — Мати звела невдоволені брови, і лице її враз посуворішало, а очі, ковзнувши заставленим стравами столом, запитально спинилися спочатку на синові, тоді на невістці, і невістка, стиснувши губи, відвернулася. – Хто тут був?
– Нікого, — відповів син, але відповів зашвидко, і це тільки насторожило Катерину Іванівну.
– Когось тут все-таки ждали… — розтягуючи слова і тасуючи здогади, наче гральні карти, повагом проказала вона.
– Тебе, — несподівано різко, сердито мовив син, і Віктор під столом, давлячись сміхом, похлинувся і чмихнув, як двигун, що заводиться з великою натугою. Володимир загрозливо підсунув йому під самий ніс свого важкого, просякнутого тютюновим димом кулака, але дружня погроза розсмішила Віктора ще нестерпніше, і він чмихнув ще раз, тепер голосніше.
Жбурнувши плащ на спинку стільця, Катерина Іванівна рішуче підійшла до столу і підняла край скатертини.
– Ану, вилазь!
Сміх, що закипав і не знаходив виходу, вирвався нарешті на волю, і Віктор реготнув тепер вільно, не криючись; той сміх був дрібний, як гоготання лошати, сміх тряс його, мов пропасниця, і Віктор нездужав не те що вилізти, а й зрушити з місця.
– Так ви ще й ховатись від мене, шалапути? — Катерина Іванівна смикнула Віктора за рукав — його, як і Володимира, як і свого Миколу, вона все ще сприймала школярами, яких вона знала вже багато років. — То ви мене за городнє опудало маєте?!
Знесилений сміхом, Віктор якось навкарачки виповз з-під столу і рвонув до порога, за ним клубком викотився Володимир і теж щез за дверима; забачивши таке, за ними вискочила і невістка, давлячись од сміху.
Микола вибіг за жінкою, що спинилася за дверима передихнути і витерти сльози, але, на його подив, вона не сміялася, а плакала, і коли він обережно торкнувся її руки, Галина сердито шарпнулася від нього:
– Геть з очей… іди й цілуйся з коханою матінкою. Я більше не можу, я теж людина!
Мов і справді зібрався цілуватися з матір’ю, Микола злегка відчинив двері. Катерина Іванівна, схиливши голову на руки, сиділа за накритим столом, її опасисте тіло дрібно здригалося, і в такт цим дрижакам здригався і тремтів масивний стіл, на якому хлюпалося у ледве початій пляшці червоне вино і весело дзвеніли вперше вийняті кришталеві келихи, якими так і не встигли поцокатися; здавалося, вони дзвеніли самі по собі, ніби насміхалися з Миколи і з його життя.
ВІТРОГОН
Увечері, коли Гриць нидів без діла, знічев’я вагаючись, забити йому «козла» у сусідів чи ні, — від кожного удару важких, дужих долонь за стіною, як від рушничного пострілу, мерзлякувато здригалися ведмежата з картини над його ліжком, — в кімнату незвично збуджений вскочив. Василь, з яким слюсарювали в одному цеху.
Василь не присідав, а бігав по кімнаті, крутячи вусібіч довгим, у ластовинні, носом, бігав без упину з кутка в куток, мов хто йому у взуття сипонув гарячого приску.
– Я, здається, телепень…
Він постояв трішки, чекаючи, чи не засумнівається хто та не заперечить, але, так і не дочекавшись, взявся знову шнуркувати впідбіги взад – вперед.
– Я, напевне, телепень!
І така непідробна печаль вчувалася в його голосі, що Гриць навіть не полінувався підвести голову.
Врешті, якось оговтавшись, Василь взявся оповідати свою пригоду, то забігаючи наперед, то безладно перескакуючи з одного на інше, і йому деколи бракувало повітря, наче рибині на піску. Через день Василь мав віддавати заміж сестру, тож в батьківському домі у селі вже пеклося та смажилося, метушилися заклопотані господині, здебільшого одні й ті ж на будь-якому весіллі у їхньому селі, бо запрошували для такої потреби найславніших хазяйок. Батько ж урочисто чаклував біля коптильні, де в гарячому вишневому диму рум’яніли підвішені на гаку, чутні і за версту звабливим духом ковбаси, і від того духу, мружачи млосно очі, жалібно і протяжно кричали коти по всьому кутку.
Василь не розказував далі усю придибенцію, а вийняв з кишені вчетверо згорнутий синюватий папірець.
«Дорога Олено, — Грицько пробігав очима телеграму, спотикаючись, мов на вибоїстій дорозі, на незручних «тчк» і «зпт», — я покохав іншу і з нею одружуюся, а тобі бажаю щастя, здоров’я та успіхів у роботі».
– От вітрогон!.. А я, телепень, не розкусив цього шалапута, — важко ворухнув щелепою Василь, і зуби його знехотя заскрипіли, мов жорна, у які сипонули жменю піску.
– Знайшов чим журитись, — Гриць позіхнув смачно, аж вітер колихнувся кімнатою, і ліниво, до хрусту хрящів, потягнувся у ліжку. — Та я радів би, що у швагерки не втрапив паскуда.
– Нічого собі радість! — вовкуватим поглядом зиркнув той. — Кабанчика — швайкою, бичка — по горлянці… Нехай, де наше не пропадало. То хоч би сестра вже одружена була та розлучалася — не вона перша, не вона остання. Але щоб люди на весілля були запрошені, а молодий не приїхав? Сім літ на найвищих деревах сороки про це тріщатимуть.
Гриць лежав і підшморгував носом, наче до чогось принюхувався — у повітрі і справді запахло пригодою.
– А молодий хоч був коли на оглядинах? — ставив слово обачно, виважено, щось своє надумавши.
– Ага, і носа не показав, — скрипнув зубами ще раз Василь. — Здуру батько сам роздзвонив по селу: зять мій студент, — хвалився, — дохтором буде, хірургом, пиндицити усім повирізує…
– То чого ж тут квоктати? — глипнув на нетямковитого товариша Гриць. — Якщо весілля призначене — треба гуляти. Через півроку папір на розлучення — от і всі пироги.