Тіні і полиски – Іван Корсак

Раптом Карат почув галас, високий жіночий голос злітав угору, як злітає наполоханий птах, і він, не відриваючись від пляшки, злодійкувато скосив око. До нього бігли двоє — попереду жінка з побілілим від страху обличчям, а за нею — чоловік. Колючі, мов цвяхи, чоловікові очі Каратові здалися знайомими, і нараз він таки згадав їх.

Колись цей чоловік полював разом із його господарем, і йому запало у пам’ять, як він гладив Карата, гладив сторожко, силувано, мов його хто приневолював, а ще запали у пам’ять очі, в яких не було тої звичної людської приязні, а зачаївся лиш острах перед незнайомим собакою. Зараз же в очах того чоловіка не було ні страху, ні тодішньої запобігливості, з його обличчя із вишкіреними жовтими зубами сипала синіми іскрами лише злоба, а повз Карата, підстрибуючи і кришачись на червоні осколки, пролетіла запущена на бігу цеглина.

Карат смоктонув ще раз, востаннє, і, обережно знявши лапи з коляски, нехотя відірвався від пляшки. В кілька розгонистих стрибків він щез за рогом будинку і без вагань подався за місто, подалі від цих пересичених жовтою злобою очей, від таких мінливих людей, мінливих і геть незрозумілих йому тепер.

КАТЕРИНА ІВАНІВНА

Галина різала помідори, прохолодні, пружні, свіжі, апетитні, і подумала, що вони з Миколою отак могли б іноді приймати гостей, жити як люди, мати друзів, ходити до них і щоб вони не обминали їхнього дому. Вона працювала касиркою в районному кінотеатрі, і людей навколо неї начебто не бракувало, але вони були по той бік касового віконця, та ще на екрані, де сміялися і журилися, любили когось і когось зневажали, але з ними, як і з живими, що поспішно проходили повз неї, подаючи шелесткі паперові карбованці чи сиплючи дзвінкі копійки, звісно, не поговориш і душі не відведеш. І хоч Галина вже не перший рік жила в цьому домі, але й досі вона з чоловіком соромилася і побоювалась запрошувати в гості знайомих — свекруха її, Катерина Іванівна, не була лихою людиною і, напевне, любила їх, однак мала характер крутий, чоловічий: звикла порядкувати в себе на роботі, тож і вдома говорила так, мов давала останні вказівки, не припускаючи й на мить, що хтось не послухає чи дотримається якоїсь іншої думки.

Сьогодні Катерину Іванівну викликали в область, і Микола з такої нагоди запросив двох своїх давніх друзів, з якими вчився ще у школі і які не раз бували тут дітлахами, а як повиростали — то хіба вряди-годи, хіба крадькома, коли старшої господині не було вдома.

Гості — розповнілий Віктор і худорлявий, з передчасними залисинами і неспівмірно постарілим лицем Володимир — захопилися магнітофонними записами, а Микола заходився допомагати дружині: він метушився, але Галина не сердилася, куховарила вона залюбки, навіть була, можливо, честолюбною господинею, та її кухарський талант здебільшого нікому, окрім чоловіка і свекрухи, не доводилося оцінювати.

Микола порався натхненно, сквапно подавав чашки і тарілочки, по-школярськи старанно кришив цибулю, мружачи від її гострого духу повіки, і так само по-школярськи витирав рукою сльози. Він метався із приємним передчуттям хвилини, коли всі вони всядуться за стіл і йому, як гостинному господареві, гоже буде погомоніти з давніми друзями. І все ж щось тривожило його, якась невидима тінь спадала на душу, йому здавалося, що то невидима тінь од матері, якої він боявся і яку шкодував, яку любив гіркою любов’ю і на яку нерідко злився несамовито.

Не склалося в матері життя з чоловіком, з його батьком. Жили вони під одним дахом, їли з однієї тарілки, спали в одному ліжку і народили сина, а Катерину Іванівну не полишало відчуття, що між ними якась перегородка, і не щоразу вона розуміла, а що ж робиться по той бік перегородки. Чоловік видався якийся потайний, до того ж скупий по натурі, і хоч випити любив, ніколи не випивав за свої, зате на дармоху міг набратись як дим… Микола чистив оселедця, а гості, ганяючи магнітофон, знаходили цікаві записи і лаяли його, останнього жмикрута, що має такі перли і не хоче з людьми поділитися. Оселедці, щойно вийняті з холодильника, вислизали з його невправних рук (раніше все в домі робила мати, а згодом — жінка), пирскали в очі лускою, він витирав ту луску час від часу тильною стороною долоні і думав, що в матері не склалося життя не тільки з батькової провини, а й його, нехай і мимовільної, бо він теж доволі вимучив матір.

Микола хворів з самого малечку, часто і подовгу. Катерина Іванівна не спала тижнями, коли в немічні вени його обезсиленого, що аж просвічувалося, тільця вдень і вночі вводили ліки, мало не літрами, вона сама дивувалася, куди ж діваються ліки в цій крихітній, блідій, як паросток у льоху, душі. Згодом уже, як підріс і пішов до школи, примудрився якось поковзатися на льоду в самій сорочці — всі тоді пороздягалися та гасали, як чортенята, — і зліг із запаленням легенів. Відтоді, ще тільки по телебаченню передавали про можливе похолодання, а він уже бухикав, те бухикання потроху перейшло в астму, і досить було комусь у кімнаті запалити цигарку чи зайти гостеві, що збризкувався одеколоном або духами, як йому робилося непереливки. Задушливий кашель рвав малому легені.

Матері несила було дивитися на цю муку, і в неї самої поступово від натуги так само синіло лице, як і в малого, що задихався і, здригаючись у конвульсіях, качався по долівці.

І все-таки Катерині Іванівні вдалося трохи підлатати сина.

На зарплату не розженешся, тому вона оформляла фіктивні кредити й забирала гроші собі (продавцям, звісно, лишалася двадцятка-друга) і возила малого на південь, до моря, аж поки у нього з’явився рум’янець на щоках.

Нова біда приголомшила уже в старших класах. На медичній комісії, на зчудування лікарів, у сина, замість двох, виявили три нирки. Почувши новину, яку приніс Миколин товариш, Катерина Іванівна безтямно бродила порожньою квартирою, не знаходила собі місця. Досі вона вивчила всі ліки і трави для сина, але зараз геть розгубилася саме тому, що не знала, як рятуватися від нової біди, навіть як підступитися до неї. І коли прийшов чоловік, з яким вона уже два місяці не розмовляла, Катерина Іванівна не витримала і, чого ніколи не було, відводячи очі, озвалася першою:

– З Миколою знов біда… Рентген показав три нирки замість двох.

Чоловік невдоволено фуркнув і роздратовано відказав:

– Більше — не менше. От у мене біда так біда: гроші пропали.

Два дні тому Катерина Іванівна знайшла у комірчині під мотлохом банку, куди чоловік, криючись од неї, складав тихцем гроші. Вона не здивувалася і навіть не образилася, а просто із цікавості переховала ту банку за диван і чекала, що ж вдіє чоловік, виявивши пропажу: вона зарікалася терпіти і все ж зараз не стрималася, жбурнула банку щомоці йому в лице.

Чоловік несподівано спритно, в останню мить, устиг одхилитися вбік, і банка дзвінко розлетілася на скалки, а гроші віялом сипонули вусібіч: як на те, крізь прочинені двері ухопився протяг, і асигнації метелицею затанцювали спочатку по хаті, а тоді зграєю сполоханих птахів рвонулися у вікно; безпорадно розставивши руки, чоловік хотів було перепинити ту зграю, але потерті троячки і червінці легко пливли у вікно, буцімто намірились утекти з цього недоладного дому.

Катерина Іванівна, втомлена і розбита, опустилася на стілець і заплакала, а чоловік ще довго рачкував під вікнами та попід ліжками, поки визбирав гроші. Нарешті він усівся просто на підлозі біля купи грошей і взявся рахувати їх, попльовуючи на пальці і любовно розгладжуючи зіжмакані папірці, як гладять по голові неслухняних, але все ж любих дітей.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: