– Та нічого, — відказував Андріян. — Осьдечки цукор вам, горобці.
Але хлопець, тільки глипнувши на іскристий, неймовірно спокусливий кавалок, потягнув рукав батькової правиці на себе; Андріян не давався, але син тягнув все настирливіше, бо коли день сьогодні такий, що збувається все, і батька вони вже мають, і в батьковій лівиці небачені дива, то дива ці, може, навіть не всі, і хто зна, що припас для них батько за спиною. Малий смикнув на себе і подужав нарешті, Андріян ніяково якось відвернувся, а з рукава вигулькнула червона, порубцьована культя з геть відбитими пальцями, лише на місці вказівного стирчав обрубок, мов бородавка на гілці.
– От і маєте, діти, гостинець, — тихо мовила Олеяна.
Олеянині очі, сповнені легкої синяви, мов небо першого весняного дня у щойно вимитих віконних шибах, очі, здивовані раптовим болем, як здивовані були зустріччю після госпіталю, тепер все ще стояли перед Андріяном, і він, шкандибаючи в сутінках, наддав у ході. В тихому повітрі молодої ночі стояв ледь відчутний солонуватий присмак піднятої мотоциклом куряви, дух розігрітої нещедрим осіннім сонцем хвої. Андріяну дихалося легко, тільки нога, нашпигована залізом під Лібавою, немов спросоння, глухо і занудливо занила. Дід, переставляючи ногу, намагався ступати на неї легше, намагався не думати про ногу, ця давня хитрість, випробувана не один раз, особливо в косовицю, коли гнали довгі, зморні для нього ручки, допомагала куди відчутніше.
Позаду знову зблиснули вогні, примарні тіні ліниво заворушилися поміж гіллям сонних дерев, і Андріян озирнувся: дорогою, похитуючись на вибоїнах, весело гнали два автомобілі. Він ще здалеку, непевно, як на зборах в колгоспі, коли з району привозили чергового голову, підняв ліву руку, бо праву соромився показувати на люди. Дід Андріян, сапаючи, терпляче стояв у мерехтливому світлі фар.
Перше авто, невдоволено скрипнувши гальмами навпроти діда, спершу пригальмувало трохи, і коли Андріян уже подався вперед, прудко рвонуло й чкурнуло геть; тоді Андріян, незграбно розмахуючи руками, як підбита птаха крилами, зашкутильгав навпереріз другій автомашині, і та, клюнувши носом, круто спинилася.
– А голова є на плечах? — поспитав водій, визирнувши з авто.
– До району… Може, візьмете…— попрохав, сапаючи і заточуючись, дід Андріян, попрохав непевно й несміло, ніяковіючи у душі, що завдає чужим людям мороки; дід взагалі не любив марне комусь чинити клопіт, просити щось для себе — краще сам якось переб’ється.
– Нахлявся, пеньок трухлявий, — почув крізь зуби проціджене Андріян, доки оббігав машину, збираючись сісти на заднє сидіння. — В тюрму через такого сідай.
І ледве він звільнив дорогу, як машина, зневажливо і сердито фуркнувши, аж підскочила, зриваючись з місця; Андріян ще хотів ухопитися за ручку дверцят, та припізнився, і культя його встигла лише ковзнути холодним металом.
Більше дід Андріян уже не озирався. Він ішов курною дорогою, волочачи, немов чужу, ногу, груди його ходуном ходили, і там щось то схлипувало, то свистіло тоненько вербовим свистком, який викручував він колись, у дитинстві, з молодої, жовтогарячої гілки; на його подив, що швидше ішов він, зриваючись інколи на біг, то менше нила, немов дерев’яніючи, нога, аж поки, укоськана, і зовсім примовкла — і за це Андріян їй дякував подумки. А як засвітилися вогні на околиці міста, дід уже біг, спотикаючись і дивно розмахуючи руками, мов від того мало легшати його старече тіло і гнучкішими робилися крихкі, рипучі кості, він, здавалося, немов підлітав; Андріян тепер не боявся бігти, він напевне вже знав, що таки добіжить, от тільки піт застилав пеленою очі, і перші крупні осінні зорі видавалися ще вродливішими, зблискували і сліпучо мерехтіли, змішуючись з вогнями вже близького міста.
На порозі «швидкої», що, на щастя, розташувалася на околиці, дід Андріян зняв з сивої голови мокрого кашкета і, хапнувши повітря, лиш видихнув:
– Поможіть, люди добрі…
Тоненька, як свічка, яку запалюють на щедрець, молодесенька медичка, що писала, схилившись над столом, підняла стривожені, ще не притерпілі до біди, підсинені очі:
– Що з вами, діду?
– Та мене, дитино, й кілком не добити, — казав, немов журився вельми з того, Андріян. — То жінці моїй недобре. — І, повагавшись, додав: — Таки зо всім недобре.
– Присядьте і ждіть, машини на виклику, буркнула, брязнувши шприцами, інша, старша віком медичка.
І дід Андріян слухняно присів у куточку.
Вулицею мимо «швидкої» проносилися автомашини, шелестіли шини ще теплим асфальтом, те шелестіння раптово, як літній дощ, наростало, потім раптово згасало, і дід Андріян з сторожким нетерпінням вслухався, чи не завертають ті шини в подвір’я; на столі біля медички час од часу вуркотів телефон, а на кушетці обличчям до стіни лежав, глибоко дихаючи і зрідка постогнуючи, наче вві сні рубав сукуваті дрова, нероздягнутий чоловік у дірявих шкарпетках.
Старша медичка підійшла до нього, послухала пульс:
– Треба до відділення, біди наберемося.
І обачно стягувала шкарпетки, бридливо беручи їх лише кінчиками білих пальців. З шкарпетки випали раптом дві десятки, ті гроші, з тихим шелестом гойднувшись у повітрі, ковзнули під кушетку.
Чоловік, що видавався непритомним, дригнув босою ногою, рвучко, немов обпечений, схопився і сів, ошаліло поводячи навкруги побілілими, як у мерзлої рибини, очима.
«Та він же п’яний в дим», — здогадався дід Андріян.
– Де гроші? — поспитав через силу, мов виригнув, чоловік.
– Добрий же гаманець у тебе, — засміялася медичка. — То від жінки отак?
Чоловік подивився на неї криво, спідлоба, як на затятого ворога свого.
– Жінка — то хвороба.
Він поворушив довгими, давно немитими пальцями босої ноги.
– Ото мій банк, мій сейф без ключа…
– А коли в банку скінчиться, то як? — все ще сміялася медичка.
– Хай не журиться жінка, з-знайду, — слово опиралося трішки, бо чоловіка повело, наче вітром, управо, тоді якось вернуло назад, врешті він випростався і вдарив переконано кулаком себе в груди. — Їй-бо, і в подушці знайду, і в матрасі, і у мисочці з яйцями…
Медичка нагнулася, підняла з-під кушетки обидві десятки й подала чоловікові.
– Ото-то, — рвучко вихопив гроші і взявся, киваючи в такт головою, цілитися в кожного тремтячим пальцем, мов пістолетом. — Жінка — моя хвороба, всяка жінка — хвороба, і ти хвороба, і ти…
Двері раптом прочинилися, і в кімнаті з’явилася кучерява голова та кремезне плече чергового лікаря.
– Хто тут шумить? — пророкотів загрозливо його бас далеким і лунким громом.
– Я-а? — чоловік враз зів’яв і поменшав, а круглі очі зробилися ще круглішими. — Я ні-ні, я нічого. Жінка — то здоров’я.
На знак згоди черговий мовчки кивнув і зачинив двері.
– Хвороба, — послав навздогін переконано чоловік.
«Боже, — не знаходив собі місця дід Андріян. — Ну де ж та машина?..»
Але машина нарешті прийшла, і шофер, хапливо ковтнувши кілька затяжок, кинув недопалену цигарку і погнав з молоденькою медичкою і дідом Андріяном у село.
До лікарні за всю дорогу, розтерзану і гвалтовану тракторами після непривітних осінніх дощів, за всю мучену ту дорогу баба Олеяна так і не опритомніла; Андріян сидів біля неї, і кожен поштовх машини, що тряс хвору, завдавав йому болю — коли кидало «уазика», в нього аж руки мерзли. І тільки в лікарні вже Олеяна отямилася і здивовано роззирнулася.
– То ти, Андріяне? — потепліли в неї очі, і тепло те розходилося по старечому змерхлому обличчі. Вона помовчала хвилю і знову ворухнула побілілими губами: — А я весілля бачила наше… І дядька Онопрія бачила, кликав він мене до себе.
Велике й бучне весілля було в Андріяна та Олеяни: буханець чорного, навпіл з товченою соломою та половою хліба лежав на вишитому рушнику, в той голодний рік то було скарбом; гостей же запросили силу-силенну — на лаві сиділи батько й мати молодого, а на місці її покійних батька-матері — дядько Онопрій, один з тих сільських дідів, що видаються вічними, яких однаковими пам’ятали змалечку, такими самими знали, як ішли під вінець, і такі ж лишалися, кремезні, як уже самі дітей споряджали в шлюб; з тих вічних сільських дідів, яких не ламали життєві бурі, не морили морози, з тих кремезних, що скидаються на дерева, об які ламаються блискавиці.