Тіні і полиски – Іван Корсак

Друзі підсміювалися, а в ньому все ще жив вчорашній вечір, п’янив і колобродив тіло, аж млость у нігті бралася. Оксана розкривала рота, як молоде голодне зозуленя; нижча за Толика на голову, дівчина тягнулася на пальчиках гнучкою стебелиною до його уст і цілувала хапливо, невправно й невміло, а коли язичком лизнула по його жадібних, спраглих губах, він, відчуваючи усе її туге і налите соком, як вишня в пору, п’янке і співуче тіло, нараз затремтів осиковим листком на вітрі і згріб дівчину в оберемок; вони задихалися в поцілунках, на мить встигали хапнути ковток весняного, пропахлого молодою травою і черемхою, ще прохолодного повітря і знову віддавалися на волю хвиль, що колихали і несли їх поза часом і простором.

Але після ще одного побачення він уже не хвалився хлопцям про Оксану — між ними відбувалося щось більше, аніж випадкові зустрічі хлопця з дівчиною, напівжартома, для розваги зірваний поцілунок, зрештою, справа була навіть не в природному потягу молодого і дужого, із збуреною кров’ю самця,— він про це став найменше думати, бо вважав би уже образою для неї і для себе самого. А смішки і пересмішки товаришів образили б те чисте і світле, до чого зась було будь-кому сторонньому.

Поступово Оксана робилася для нього не тільки дівчиною, з якою приємно бавити час, вона була йому радше доброю товаришкою, що розуміла його, вболівала за нього. Він горнувся до неї, бо в дитинстві не зазнав ні батьківської, ні материнської ласки. Байстреня, вигодуване матір’ю в голодні повоєнні роки, він не злюбив матір, відколи сільські доброзичливці нашептали, як ходила вона, нагулявши дитя, до хутірської повитухи, аби стравити його іще в утробі і уникнути неминучої ганьби. Не було в нього любові до неї ні в дитинстві, коли верталася з ферми, брудна і зла на весь світ, та так і засинала на примості в ряднах, що тхнули стійким духом хліва; не було любові і зараз, коли зрідка приїжджала до нього, і він, соромлячись її куфайки й гумових чобіт, сердито шарпав з материних рук торбину з салом та картоплею.

– Ну, йди, чого прийшла… — говорив тоді він і, хапливо оглядаючись, чи не побачив хто з однокурсників, швидко біг східцями вгору. Але в особовій справі про матір так написав: «Передова колгоспниця, занесена на Дошку пошани…»

Оксана стала йому спочатку за матір, а незабаром — і за жінку. Всі роки студентства вона прала йому сорочки, купляла не на таку вже й розгонисту медсестринську платню костюми, він жив, не криючись, переважно у її лікарняному гуртожитку, а не у своєму кутку на квартирі із спільною комунальною кухнею, прокопченою ядучим чадом сковорідок. Велося Толику тепер добре, він жив з Оксаною, не задумуючись, користуючись нею, як дармовим яблуком, що зірвав із дерева над дорогою і з яким міг учинити на власний розсуд чи забаганку: захотів — з’їв усе, захотів — надкусив і викинув. Він тільки не міг би, напевне, відвикнути від неї як від жінки — з першої ночі, коли узяв її, з першого доторку до неї, коли до п’ят пекучою блискавицею пронизав його шал — він уже був приречений; не один раз клявся, що більше й ногою не ступить до неї, женитися на першому або другому курсі однаково зарано, він подовгу блукав вечірніми вулицями, але щоразу вертався в Оксанину кімнату, і все починалося спочатку: кинувши на ліжко, він поволі роздягав її, з терпкою насолодою милуючись, як вона червоніє, і знічується, і заплющується, а він, цілуючи зажмурені повіки, знову і знову змушував розплющити їх; до знеможення, мов рибини об лід, билися їхні тіла, і коли він відчував себе з нею, як єдине і неподільне ціле, у нього самого нараз мимовільно заплющувалися повіки, і він поволі вмирав, провалюючись в солодке безпам’ятство.

Анатолій не мислив і не уявляв себе з іншою жінкою.

Таке безхмарне і безтурботне життя тривало до останнього курсу, коли попереду замерехтіло направлення в село. Треба було підставляти шию під хомут, який давитиме відтепер все життя. Своїм хитрим, практичним розумом — в дитинстві його, захарчоване і захайдакане байстреня, добряче лупцювали ситіші й дужчі однолітки, і тому йому доводилося вдаватися до хитрощів — Анатолій мізкував і сяк, і так, і не знаходив путнього виходу, аж поки не накинув оком на однокурсницю Майю, дівчину дебелу і немов сонну. Її батько був начальником в одному з недалеких районів. Вона аж ніяк не подобалася йому, але він потихеньку підбивав до неї клинці, обережно розпитував про батька. А коли приходив до лікарняного гуртожитку й жалівся Оксані, що кінчаються гроші, то вона давала йому десятку, а іноді й сам брав у шафі на горішній поличці під білизною і водив Майю в кіно чи, купивши морозива, гуляв з нею людним містом.

За місяць перед державними екзаменами Анатолій з Майєю згуляли бучне весілля, і він знав уже, що йому заготовлене солідне призначення відразу в районний центр.

– Так, мабуть, на віку написано, — журно хитаючи головою і відводячи очі, говорив Анатолій Оксані, коли по весіллі прийшов до неї у гуртожиток забрати сорочки, які залишив колись випрати. Воно б то й зовсім можна було забутися за те ношене-переношене, імениті тестеві гості дарували на весіллі розгонисто, і вперше в житті він не знав, куди дівати гроші, просто Анатолій не звик розкидатися. Оксана не сказала нічого, подивилася тільки новим, незнаним раніше поглядом, і ще довго, ідучи вулицею і винувато оглядуючись, він помічав у вікні притулену до шалівки знайому і рідну до щему постать…

Збігали роки, як води напровесні, і багато чого встиг досягти Анатолій, тільки тепер уже Анатолій Олексійович, перед яким, коли ішов поміж люду, розступалися поспішно й шанобливо. Де тестів дзвінок, де особиста вправність, вміння сказати потрібне слово, підтакнути, зустріти і провести — як швидкісним ліфтом несло його службовими щаблями вгору, не даючи навіть часу оглянутись і перевести дух. По службове щастя гнався він жадібно, роботи не цурався, отож вертався до квартири здебільшого пізнім вечором. Він так і звав її квартирою і рідко, напрочуд рідко — домом, бо й поводився тут, як у тимчасовому якомусь пристанищі: поспіхом, наче усе ще на службі, вечеряв, а тоді без видимої охоти м’яв, мов подушку, розповнілу дружину,— ще першого їхнього вечора він порівняв її поцілунок з дистильованою, що не гамує спраги, водою, — і знову спішив до кабінету.

У нього було все — службове становище, ощадкнижки, чужі жінки, будь-яку примху він міг задовольнити з першого телефонного дзвінка, не було тільки дітей і ще чогось, що він, промовець, вправний і показний, не вмів, навіть і назвати. Оте, чого йому бракувало, находило на нього рідко, находило неспокоєм і нервозністю, інколи здобрадива, без найменшого, здавалося, приводу і брало за душу так, що хотілося вити на місяць. Тоді він зачинявся в своїй кімнаті і вщент напивався. Деколи це помагало, а деколи й ні.

Все життя Анатолій Олексійович тримався обачно поміж людьми, умів поберегтися од небезпеки, вигадливо і тонко перекладав якусь біду на чужі плечі. Але одного разу він зірвався по-справжньому, на нього найшло оте, що й сам не вмів чи не хотів вимовити, найшло і враз осліпило, як неперемкнуте зустрічним водієм дальнє світло на нічній трасі, і його, нездатного уже опиратися, захопило і понесло незнайомою вируючою течією. За два дні оформивши відпустку і не сказавши жінці й тестеві ні слова, опинився він у місті своєї молодості і постав на порозі невеличкої Оксаниної квартири, яку вона дочекалася після гуртожитку.

За стільки літ вони вперше, розділені порогом, наче долею, повклякали і дивилися одне одному в вічі — Оксана, все така ж молода, мов бачена вчора, все така ж зваблива, як і колись, тільки погляд узявся легким смутком прожитого та скроні прихопили незвичні приморозки; він також був ще ставним, трохи розповнілим чоловіком, але все ж в очах у нього проглядався задавнений сум.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: