За місяць перед державними екзаменами Анатолій з Майєю згуляли бучне весілля, і він знав уже, що йому заготовлене солідне призначення відразу в районний центр.
– Так, мабуть, на віку написано, — журно хитаючи головою і відводячи очі, говорив Анатолій Оксані, коли по весіллі прийшов до неї у гуртожиток забрати сорочки, які залишив колись випрати. Воно б то й зовсім можна було забутися за те ношене-переношене, імениті тестеві гості дарували на весіллі розгонисто, і вперше в житті він не знав, куди дівати гроші, просто Анатолій не звик розкидатися. Оксана не сказала нічого, подивилася тільки новим, незнаним раніше поглядом, і ще довго, ідучи вулицею і винувато оглядуючись, він помічав у вікні притулену до шалівки знайому і рідну до щему постать…
Збігали роки, як води напровесні, і багато чого встиг досягти Анатолій, тільки тепер уже Анатолій Олексійович, перед яким, коли ішов поміж люду, розступалися поспішно й шанобливо. Де тестів дзвінок, де особиста вправність, вміння сказати потрібне слово, підтакнути, зустріти і провести — як швидкісним ліфтом несло його службовими щаблями вгору, не даючи навіть часу оглянутись і перевести дух. По службове щастя гнався він жадібно, роботи не цурався, отож вертався до квартири здебільшого пізнім вечором. Він так і звав її квартирою і рідко, напрочуд рідко — домом, бо й поводився тут, як у тимчасовому якомусь пристанищі: поспіхом, наче усе ще на службі, вечеряв, а тоді без видимої охоти м’яв, мов подушку, розповнілу дружину,— ще першого їхнього вечора він порівняв її поцілунок з дистильованою, що не гамує спраги, водою, — і знову спішив до кабінету.
У нього було все — службове становище, ощадкнижки, чужі жінки, будь-яку примху він міг задовольнити з першого телефонного дзвінка, не було тільки дітей і ще чогось, що він, промовець, вправний і показний, не вмів, навіть і назвати. Оте, чого йому бракувало, находило на нього рідко, находило неспокоєм і нервозністю, інколи здобрадива, без найменшого, здавалося, приводу і брало за душу так, що хотілося вити на місяць. Тоді він зачинявся в своїй кімнаті і вщент напивався. Деколи це помагало, а деколи й ні.
Все життя Анатолій Олексійович тримався обачно поміж людьми, умів поберегтися од небезпеки, вигадливо і тонко перекладав якусь біду на чужі плечі. Але одного разу він зірвався по-справжньому, на нього найшло оте, що й сам не вмів чи не хотів вимовити, найшло і враз осліпило, як неперемкнуте зустрічним водієм дальнє світло на нічній трасі, і його, нездатного уже опиратися, захопило і понесло незнайомою вируючою течією. За два дні оформивши відпустку і не сказавши жінці й тестеві ні слова, опинився він у місті своєї молодості і постав на порозі невеличкої Оксаниної квартири, яку вона дочекалася після гуртожитку.
За стільки літ вони вперше, розділені порогом, наче долею, повклякали і дивилися одне одному в вічі — Оксана, все така ж молода, мов бачена вчора, все така ж зваблива, як і колись, тільки погляд узявся легким смутком прожитого та скроні прихопили незвичні приморозки; він також був ще ставним, трохи розповнілим чоловіком, але все ж в очах у нього проглядався задавнений сум.
Вони стояли так довго, мов зважувалися зробити той єдиний, найтяжчий крок; ні вона, ані він не були певні, хто і як вчинить в наступну мить: може, він заблукав і, вибачившись, що подзвонив не в ті двері, повернеться зараз і, безтурботно насвистуючи, спуститься східцями; не знала й Оксана, чи разом з ним, впускаючи в дім свою молодість, млость першого і єдиного кохання, гірку радість і кривду, чи не впустить тепер іскру, здатну зродити нове полум’я і спопелити дощенту усе, що колись якимось дивом не обернулося в присок. І коли Анатолій Олексійович переступив поріг, то враз відчув себе зовсім іншим — чистішим, помолоділим, на ньому, наче на сухому дереві, тріскалася стара, поточена жужелицею, кора і шкарубкими шматами спадала на землю, а замість неї наростала молода, пругка і тендітна; він наче ступив у чуже життя, де свіжий вітер і розкутий простір.
То був місяць всілі, коли дихалося легко, на повні груди, і вперше після молодих літ він почувався людиною: не треба було ні перед ким принижуватись, комусь заглядати в вічі, не треба й самому дивитися на підлабуз, що заглядали йому у вічі.
За місяць Анатолій Олексійович не прочитав жодної газети й не подивився жодної телепередачі: вони просто ледарювали, ледарювали безбожно і відчайдушно, підставляючи боки шпаркому сонцю на річковому пляжі, чи, як в молоді літа, вешталися містом. А вечорами лежали в ліжку й балакали, наче в них бракувало часу наговоритися за довгий день. Потім знову тіло її текло лагідною рікою, і в нього, охопленого теплими хвилями, перехоплювало подих, як в дитинстві на гойдалці, коли з найвищої точки, зависнувши мало не вниз головою, він разом із гойдалкою стрімко летів до землі; охоплений і заполонений цими хвилями, він тільки шепотів: «Ти мені подаруєш сина…» Йому не хотілося пройти життям, як сухий вітер, що знімає легку куряву, та й годі.
Місяць минув, як один день. Анатолій Олексійович вернувся додому по речі з рішучим наміром нарешті розпочати нове, тепер уже справжнє життя. Він розказав усе, не криючись, жінці, і Майя Степанівна, як крізь сон, схлипнула і вибігла з кімнати. З тестем розмова була довшою, той не гарячкував і не збирався робити поспішних для себе висновків, а, пригладивши за звичкою лисину, як пригладжував в давні часи чуприну, майже байдуже відказав:
– Дивись, це твоє життя, і за тебе його ніхто не проживе. Прикривати в такім ділі не зможу й не стану, бо я ще не ворог своїй дитині, а тут, сам знаєш, пахне персоналкою…
Анатолій Олексійович добре розумів, що означали байдужі зовні слова цього літнього чоловіка, який вміло використає давні, перевірені в різних бувальцях зв’язки, запустить уже завтра, якщо не сьогодні, бездоганно налагоджений механізм нещадної помсти.
– Може, ти й будеш щасливішим з тою, другою, аніж з Майєю, — говорив тихо, ніби між іншим цей чоловік, одвернувшись від Анатолія Олексійовича і дивлячись кудись у вікно, мов усе, що там відбувається, цікавило його куди сильніше, ніж зятеві наміри. — Я ілюзій не мав щодо дочки… Але бачили, очі, що купували, тепер, як кажуть, їжте, хоч повилазьте. Ну, з тріском виженуть тебе, — а ти сам розумієш, що ці діла інакше не кваліфікуються, як побутова розпуста, — куди дінешся? З милою і в курені рай? Дудки… Ти звик до чотирикімнатної квартири і своєї платні, почестей і персонального авто. І потроху заточить черв’ячок сумніву, і врешті-решт від того, що зветься високим і гарним словом, лишиться тільки жменя трухи… Дивись сам, ти не вчорашній, півщастя все-таки більше, аніж його немає зовсім.
Він встав і, заклавши руки за спину, пройшовся кімнатою.
– Кляте життя, я ж не приїхав до вас лектором, а поки що — батьком, — гірко всміхнувся він, і зморшки на його лиці ожили і розповзлися, роблячи широке, вилицювате обличчя ще ширшим. — А приїхав, хай вам грець, на річницю вашого весілля і думав подарувати оте, — тесть кивнув на вікно, за яким, вилискуючи на сонці боками, стояла новенька машина.
І він, діставши з кишені, кинув на стіл ключі від машини з вигадливим брелком-медальйоном. — Я вже старий, два місяці до пенсії, то на біса вона мені… А ти бери, не соромся, якщо і розлучишся з Майєю, то не прибіжу забирати — я від своїх слів не відрікався.
І, нараз змахнувши якось незграбно рукою та ковтнувши так важко, мов горлянку йому перехопила ангіна, він вийшов з кімнати.
Як зачумлений, Анатолій Олексійович непорушно сидів, певно, з годину, незмигно дивлячись на двері, за якими щез його тесть, а тоді, машинально взявши зі столу ключі від машини, і собі подався з квартири.
Спустившись на подвір’я, Анатолій Олексійович сів у машину і виїхав на вулицю. Маючи добрячий досвід за кермом, бо не раз і не два навмисне відпускав шофера службової автомашини, аби позбавитися зайвих очей, він перемикав швидкості, натискував педалі зчеплення і гальм, як добре відрегульований автомат, і за місто вибрався без будь – якої пригоди. Нова ще машина — тесть навіть обкатати її не встиг — слухняно набирала обертів, дерева й будинки обабіч дороги мигтіли все швидше, і оте миготіння, натужний гул двигуна помалу давали Анатолію Олексійовичу несподівану втіху і вертали душевну рівновагу.