Тіні і полиски – Іван Корсак

Але машина нарешті прийшла, і шофер, хапливо ковтнувши кілька затяжок, кинув недопалену цигарку і погнав з молоденькою медичкою і дідом Андріяном у село.

До лікарні за всю дорогу, розтерзану і гвалтовану тракторами після непривітних осінніх дощів, за всю мучену ту дорогу баба Олеяна так і не опритомніла; Андріян сидів біля неї, і кожен поштовх машини, що тряс хвору, завдавав йому болю — коли кидало «уазика», в нього аж руки мерзли. І тільки в лікарні вже Олеяна отямилася і здивовано роззирнулася.

– То ти, Андріяне? — потепліли в неї очі, і тепло те розходилося по старечому змерхлому обличчі. Вона помовчала хвилю і знову ворухнула побілілими губами: — А я весілля бачила наше… І дядька Онопрія бачила, кликав він мене до себе.

Велике й бучне весілля було в Андріяна та Олеяни: буханець чорного, навпіл з товченою соломою та половою хліба лежав на вишитому рушнику, в той голодний рік то було скарбом; гостей же запросили силу-силенну — на лаві сиділи батько й мати молодого, а на місці її покійних батька-матері — дядько Онопрій, один з тих сільських дідів, що видаються вічними, яких однаковими пам’ятали змалечку, такими самими знали, як ішли під вінець, і такі ж лишалися, кремезні, як уже самі дітей споряджали в шлюб; з тих вічних сільських дідів, яких не ламали життєві бурі, не морили морози, з тих кремезних, що скидаються на дерева, об які ламаються блискавиці.

– Живіть, діти, дружно, — піднявся дядько Онопрій. — Будьте вірними. Бережи, Андріяне, свою суджену, як журавель журавку.

– Кликав мене дядько Онопрій, — Олеяна ворухнула ще раз пошерхлими від смаги губами.

Вона знову зайшла в непам’ять, в сон, де літа дивовижно перетасовувалися і весняний день далекої молодості зустрівся з похмурим осіннім днем, старечим; біля хворої заметушилися медички, і врешті бабу Олеяну понесли у палату, а дід Андріян, не потрібний нікому, лишився сидіти в куточку. Його ніхто не чіпав, боячись скривдити ненароком, дід сидів і журився, чого удався такий міцний, його терло і крутило життя, вже він латаний і перелатаний, а ніяка холера от не бере; Олеяну ж схопило, що і не видихнути, — краще б вже його, він таки на півроку старший.

Нарешті черговий лікар, ковзнувши притомленим, бляклим поглядом, буркнув:

– Їдьте, діду, додому. За годину чи дві ми вам бабу не вилікуємо.

І Андріян, винувато кивнувши, пошкандибав до дверей.

Він не збирався нікуди їхати і нікуди йти, він знав, що не зможе цього зробити, хай і не бачитиме Олеяни, нехай не чутиме, і не здатен бодай чимось зарадити та помогти, та все ж буде поблизу, а раптом на щось та придасться, навіть води подати, — і Андріян важко присів на стілець в кінці довгого, лункого коридора.

…Дід Андріян сидів у порожньому коридорі, і прожиті з Олеяною роки напливали на нього, верталися довгі зимові вечори під теплою грубкою, за які було говорено-переговорено, і ті хвилі минувшини не тривожив ніхто сторонній. Він сподівався бодай голос Олеяни почути, та все те лишалося марним, Андріян навіть спитати не мав у кого — на коридорі поралася лише санітарка, немолода вже, горблена роками жінка, що сердито ганяла швабру.

А коли швабра підібралася до Андріяна, він встав і пересів собі далі, потім ще пересів і опинився нарешті в куточку.

– Вештаються тут до півночі, — буркнула, не піднімаючи очей, санітарка, коли вже Андріяну не було куди пересідати. — Не готель же, лікарня.

І вона взялася ще лютіше ганяти швабру, ніби мстилася їй за якусь свою кривду.

Дід Андріян встав і пошкандибав на вулицю, знайшов лаву під розлогим каштаном і всівся, змахнувши рукавом росу.

Тут було йому навіть краще: вікна палат — мов на долоні, і Андріян пробував угадати, в якій лежить його Олеяна.

Дід Андріян почував себе зараз так, немов душа його роздвоїлася: одна половина лишалася тут, під розлогим каштаном, що тихо світився вмираючим листям в нічній пітьмі, світився примарно і м’яко; і те загадкове світло, здавалося, зароджувалося десь в глибині густої і дужої крони; час від часу з високих гілок незримо зривалися стиглі і ваговиті плоди, вони падали на асфальтову доріжку, лускали так, як лускає пістолетний постріл, і, звільнившись від непотрібної тепер шкаралупи, весело котилися, підстрибуючи вологим від щедрої роси асфальтом. Друга ж половина Андріянової душі загубилася десь в одному з цих вікон, що миготіли навпроти лави, в одній з цих палат, де люди жили разом, але кожен ішов сам по собі на непростий здебільшого поєдинок з болячкою.

Дід Андріян зараз якось особливо гостро відчував свою самотність, він всенький свій вік прожив з бабою, нікуди не їздив і ніколи не розлучався з нею. А з фронту він кожнісінький день писав додому листи, і ті його кривуляки, виведені здебільшого поспіхом на випадковому клапті паперу, немало тішили хлопців із його взводу.

– Дивись, Андріяне, писателем станеш, доки до Берліна дотопаєш.

– От, що то грамотний чоловік!..

– Та хіба він жінці одній? Джигун добрий, видно, був, тепер півсела листів його чекає.

Зате, коли їхню частину наздоганяла пошта, хлопці світили голодними очима, а Андріян одержував жмут листів.

– Слухай, твоя жонка кожного разу іншим почерком пише, — хитро щурячи око, чадив махрою білорус Саєвич.

– Певне, наймає писаря.

– Та такого, що не тільки в каліграфії вправний…

Андріян мовчки перетерплював кпини, хоч і соромився трохи пащекуватих своїх товаришів, проте листи відправляв так само, хіба вже зовсім непереливки траплялося, як отоді, коли навстріч свинцевій зливі стрімко ішли білоруськими болотами, хилитаючись і провалюючись крізь мох, з-під якого проступала протухла, іржава вода та утробно й загрозливо булькав болотний газ, — отоді тільки він не зміг щодня відправляти, і повіз поштовий вагон відразу сімнадцять його листів.

Дід Андріян сидів на лаві під каштаном, одіж дідова набрякала росою, а тіло його, скоцюрбившись, відчайдушно боронилося від сирості і пронизливої прохолоди; дід сидів і дивився, як гаснуть вікна лікарні, і тільки в одному ще довго метушилися люди: Андріяна не покидала думка, що саме за тим вікном його Олеяна. Він просидів так до світання, не зімкнувши очей, мордований дрижаками.

Останнє вікно погасло вже досвітком, коли двірники зачовгали мітлами, женучи шорстким асфальтом жмутки зжухлого листя. Двері лікарні прочинилися, і двоє санітарів, обачно ступаючи східцями, винесли на ношах людину, всю накриту простирадлом. Дід Андріян не міг бачити, кого то несуть, але він уже знав, він схопився було на вистиглі ноги, та не зміг навіть зрушити з місця, мов примерз до землі; червоною жалкою жариною обпекла серце образа на долю, затяту і невмолиму, яка забирала тепер найдорожче, а в грудях у нього зароджувалося, пручалося і рвалося глухе, надривне ридання, схоже на завивання самотнього вовка.

Через день Олеяну ховали, і сини, що поприлітали з далеких країв, куди їх закинула доля, стояли над труною, похиливши голови, з почуттям мимовільної своєї вини, яку їм тепер уже не спокутувати.

А через три дні, навіть діти не встигли роз’їхатися, раптово помер і дід Андріян. Помер він тихо, нікого не потривоживши, отак собі сидів, зів’ялий та мерклий, сидів під грубкою — і відійшов. На обличчі його тепер розвиднілося, і розгладжувалися різьблені довгими роками зморшки, лице зробилося ще м’якшим та лагіднішим, вдоволеним, що зі своєю бабою Олеяною розлучився таки ненадовго. А руки його лежали на грудях, як стомлені крила,— одне широке, важке, натруджене, друге — потрощене.

НА ЧОРНОМУ ОЗЕРІ

Озеро тільки-тільки прокидалося. Над завмерлою гладінню темної води низом стелився празниково-білий, наче випраний, туман. Довкола стояла незрушна тиша, лиш інколи в очеретах ненароком спросоння озивалася кряква: скрикне і, спам’ятавшись, враз затнеться. Василь неспішно розмотував жилку з ліщинової вудки і розкладав нехитре рибальське причандалля: знову мало навідатися начальство, і йому, лісникові, наказано зготувати юшку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: