Тіні і полиски – Іван Корсак

Машина стояла під бригадировою хатою, і коли вона відчинила дверцята, то збиралася накинутися на чоловіка, але навіть у пітьмі побачила, що він сам аж зелений від люті.

– Я просився… — упівголоса проказав чоловік, мов боявся, що там, у хаті, можуть почути. — Хворими, сказав, хай лікарі займаються, їм за те гроші платять, а я на службі в нього — як треба, то й до ранку ждатиму.

У нешироку шибку Ганна ще раз глянула на баночку меду, порізане уже на шматки сало та почату пляшку і торкнула Настину руку:

– Ходімо вже, що тут скажеш.

І вони пішли на дорогу не полем, скрадаючись, а вуличкою, яку Предсідатель ніколи не розчищав од снігу — Настя першою, припадаючи на свою криву ногу, а за нею Ганна, згадуючи недавно почуту біля сільської лавки розмову. Хтось, видно, спитав у Предсідателя, як же йому тепер живеться, і той, п’яненький, відповів з колишнім, забутим уже в селі гонором, притискуючи, як і в давні, золоті його часи, кожне слово:

– Я ще ніколи, братцю, так не жив. Навіть як був предсідателем.

А ще згадала Ганна сільський поговір, нібито на кладовищі останнім часом щось лякає. Люди чули на свої вуха, як у дні похорону, уже після заходу сонця, на могилках не то гуло, не то співало, завиваючи протяжно і моторошно, мов у димоході заметільної ночі. «А, мало що наплещуть люди», — подумала зрештою Ганна, ідучи непрочищеною вуличкою і намагаючись попадати у сліди кривої Насті.

ПОЗАШТАТНИЙ ІНСПЕКТОР

Пилип Калістратович вийшов із служби на гомінку райцентрівську вулицю і легко вдихнув весняної надвечірньої прохолоди на всі свої величенькі, як в опасистої жінки, груди: робочий день, слава богу, позаду, і сьогодні ним уже ніхто потикати не буде. Те, що він робив протягом дня, здавалося йому здебільшого заняттям прісним, без солі і смаку, а справжнє життя в нього зараз тільки починалося. Звівши високо голову, він постояв кілька хвилин, із щемливою втіхою внюхуючись у повітря, ніби сповнений тремтливим хвилюванням гончак, що відчув раптом тягу, але не знав ще, в який бік і якою дорогою поведе його випадок.

Пилип Калістратович ішов вулицею, розминаючись із завше заклопотаними, засмиканими мешканцями райцентрівського містечка, із звичною солідністю, поважно і значуще несучи своє обважніле тіло та злегка розмахуючи грубим портфелем. Минаючи магазини, він деколи вкрадливо зиркав на своє відображення в голубих від весняного неба вітринах і щоразу лишався задоволений: Пилип Калістратович скидався на солідного керівного товариша.

Все життя він зараховував себе до керівної еліти, і коли на службі хтось звертався до нього з якоюсь дрібницею, то мав звичку знехотя відказувати:

– Порадимось і вирішимо.

Усім, звісно, було зрозуміло, що йому ні з ким радитися і нічого вирішувати — за все життя його ні разу, навіть на один день, не висунули бодай на найменшу керівну посаду — проте до його примовки на роботі давно вже звиклися, як звикають до старої тумбочки.

Пилип Калістратович не раз уявляв себе значним керівником, в персональному кабінеті, де зблискували лискучою поліровкою столи для засідань, рад і нарад, рядком стояли телефони для зв’язку з вищестоящими і нижчестоящими, з довжелезною килимовою доріжкою через весь кабінет — ідучи по ній, відвідувач матиме час усвідомити, яка відстань відділяє його від Пилипа Калістратовича. А він, і де не раз бачилося йому мов наяву, тільки одним недбалим порухом здатен вирішити або не вирішити долю прохача. Ці жести, коли дружини не було вдома, він з насолодою розучував перед дзеркалом цілими годинами.

Особливо вдавався йому один епізод. Він запрошує в кабінет свого підлеглого, що чимось завинив, той стоїть на килимовій доріжці і трясеться, як на різдвяному морозі, боячись навіть підвести голову, а в цей час Пилип Калістратович, спираючись на злегка зігнуті в ліктях руки, повільно й грізно підводиться з-за столу, його масивне тіло зависає над підлеглим, мов скеля, ладна ось-ось розчавити, змішати з чорною, глевкою землею; в погляді з-під суворо насуплених брів спалахують і перехрещуються жовті звивисті блискавиці, здатні спопелити в одну мить, здавалося, він піднімається з-за столу під звуки грізної суворої музики, в якій тривожно і заклично гримлять фанфари, сповіщаючи про початок праведного суду й розправи над нещасною повинною головою, від якої врешті-решт лишиться тільки сірий порох і тлін.

Пилип Калістратович гідно переносив кривду фортуни, яка обділила його посадою. Але він аж ніяк не збирався заривати свій яскравий талант у землю. Його керівні задатки помічали в багатьох організаціях і цінили. Поступово, крім своїх безпосередніх службових обов’язків, він ніс нелегку ношу обов’язків позаштатного інспектора місцевої пожежної частини, товариства мисливців і рибалок, райсанепідстанції, товариства рятування на водах…

Урочистим святом для Пилипа Калістратовича ставав кожен той день, коли йому вручали чергове посвідчення позаштатного інспектора. Він ладен був ніжно й трепетно гладити лискучі картонки, яких назбиралося уже в нього, мабуть, біля десятка. Такого дня він ходив ще гордовитіше, крокував ще поважніше, уявляючи, як недбало вийме новеньке посвідчення і лясне ним перед носом ошелешеного порушника, грізно відрекомендувавшись:

– Позаштатний інспектор Пилип Калістратович, товариш Пищик.

З картонками він почувався людиною, людиною значущою, яка має право перевірити і дати вказівку.

Інколи його посилали у відрядження в село. Коли поставою, керівними нотками в голосі Пищик справляв враження і його навіть частували, Пилип Калістратович полюбляв говорити, що в нього така ж влада, як і в голови райвиконкому: тільки в того влада вкупі, разом, а в Пищика — роздрібнена.

Пилип Калістратович був твердо переконаний, що без нього багато справ робилося не так, як слід, не там і не тоді, коли треба. І справді, в когось біля подвір’я знаходив купу сміття, а то, дивись, кілька оберемків сіна господар примудрився скласти прямо під хлівчиком — теж непорядок з пожежної точки зору. Ось тоді в хід ішло одне з посвідчень і глибока за змістом керівна нотація. Усунувши таким чином непорядок, Пилип Калістратович з почуттям виконаного обов’язку простував собі далі, не зважаючи на лайку, побажання «а щоб тобі штатна болячка вплуталася», на клятьби, які осіннім листям шелестіла за ним, — така вже його доля. Він навіть привчив себе, зустрічаючись з людиною, дивитися на неї якимось особливим поглядом, що немов із сумнівом і зловтіхою говорив: «То ще невідомо, брат, що ти за птиця і чим ти займаєшся потай од людей».

Пилип Калістратович, чинно несучи своє розповніле тіло, що на ходу колихалося салистими грудьми, ішов надвечірньою райцентрівською вулицею і шпигав очима по боках, вишукуючи собі поживу, аж поки погляд його вперся в зелену з нетутешнім номером «Волгу», що, пискнувши гальмами, зупинилася біля ресторану. Серце Пилипа Калістратовича тихенько тьохнуло і похолонуло, сподіваючись на удачу, і він тепер уже невідступно пас її замилуваним поглядом. Двоє — чоловік та жінка — вийшли з машини і, весело перемовляючись, піднімалися східцями ресторану.

Гамуючи хвилювання, він вичекав якусь мить і теж, ніби ненароком, зайшов до ресторану та, як людина з усіх боків правильна, замовив собі лише мінеральну. Ті двоє вечеряли, і чоловік у високий фужер поволі наливав пиво, що підростало на очах і знову спадало, пінило та колихалося, як ячмінне поле у переджнивну пору під легким подувом вітру, і від того вітру Пилип Калістратович мимоволі облизався, а тому зробився ще зліший. Він був певен, що ці двоє вже нікуди не дінуться, випустити їх з чіпких, як обценьки, рук Пилип Калістратович вважав би для себе образою і безчестям.

А досвід контролера він мав таки пристойний, роками служіння у всіляких комісіях і громадських радах зрощений. Особливо охоче його включали в інвентаризаційні комісії, комісії по списанню всілякого державного майна, і чиновники з фінвідділу наперед були певні, що з того майна уже не буде добра і нікому воно тепер не придасться — кремінна душа Пилипа Калістратовича в таких випадках робилася ще твердішою. В лікарні недавно списували постільну білизну, і одна санітарка, горласта, як півень, все кричала, що не треба рубати та палити ту білизну, а краще лишити бодай на ганчір’я мити підлогу. Пилип Калістратович всміхався та хитрувато кивав головою — знає, мовляв, він те ганчір’я, адже списувалися годящі простирадла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: