Тіні і полиски – Іван Корсак

Вони стояли так довго, мов зважувалися зробити той єдиний, найтяжчий крок; ні вона, ані він не були певні, хто і як вчинить в наступну мить: може, він заблукав і, вибачившись, що подзвонив не в ті двері, повернеться зараз і, безтурботно насвистуючи, спуститься східцями; не знала й Оксана, чи разом з ним, впускаючи в дім свою молодість, млость першого і єдиного кохання, гірку радість і кривду, чи не впустить тепер іскру, здатну зродити нове полум’я і спопелити дощенту усе, що колись якимось дивом не обернулося в присок. І коли Анатолій Олексійович переступив поріг, то враз відчув себе зовсім іншим — чистішим, помолоділим, на ньому, наче на сухому дереві, тріскалася стара, поточена жужелицею, кора і шкарубкими шматами спадала на землю, а замість неї наростала молода, пругка і тендітна; він наче ступив у чуже життя, де свіжий вітер і розкутий простір.

То був місяць всілі, коли дихалося легко, на повні груди, і вперше після молодих літ він почувався людиною: не треба було ні перед ким принижуватись, комусь заглядати в вічі, не треба й самому дивитися на підлабуз, що заглядали йому у вічі.

За місяць Анатолій Олексійович не прочитав жодної газети й не подивився жодної телепередачі: вони просто ледарювали, ледарювали безбожно і відчайдушно, підставляючи боки шпаркому сонцю на річковому пляжі, чи, як в молоді літа, вешталися містом. А вечорами лежали в ліжку й балакали, наче в них бракувало часу наговоритися за довгий день. Потім знову тіло її текло лагідною рікою, і в нього, охопленого теплими хвилями, перехоплювало подих, як в дитинстві на гойдалці, коли з найвищої точки, зависнувши мало не вниз головою, він разом із гойдалкою стрімко летів до землі; охоплений і заполонений цими хвилями, він тільки шепотів: «Ти мені подаруєш сина…» Йому не хотілося пройти життям, як сухий вітер, що знімає легку куряву, та й годі.

Місяць минув, як один день. Анатолій Олексійович вернувся додому по речі з рішучим наміром нарешті розпочати нове, тепер уже справжнє життя. Він розказав усе, не криючись, жінці, і Майя Степанівна, як крізь сон, схлипнула і вибігла з кімнати. З тестем розмова була довшою, той не гарячкував і не збирався робити поспішних для себе висновків, а, пригладивши за звичкою лисину, як пригладжував в давні часи чуприну, майже байдуже відказав:

– Дивись, це твоє життя, і за тебе його ніхто не проживе. Прикривати в такім ділі не зможу й не стану, бо я ще не ворог своїй дитині, а тут, сам знаєш, пахне персоналкою…

Анатолій Олексійович добре розумів, що означали байдужі зовні слова цього літнього чоловіка, який вміло використає давні, перевірені в різних бувальцях зв’язки, запустить уже завтра, якщо не сьогодні, бездоганно налагоджений механізм нещадної помсти.

– Може, ти й будеш щасливішим з тою, другою, аніж з Майєю, — говорив тихо, ніби між іншим цей чоловік, одвернувшись від Анатолія Олексійовича і дивлячись кудись у вікно, мов усе, що там відбувається, цікавило його куди сильніше, ніж зятеві наміри. — Я ілюзій не мав щодо дочки… Але бачили, очі, що купували, тепер, як кажуть, їжте, хоч повилазьте. Ну, з тріском виженуть тебе, — а ти сам розумієш, що ці діла інакше не кваліфікуються, як побутова розпуста, — куди дінешся? З милою і в курені рай? Дудки… Ти звик до чотирикімнатної квартири і своєї платні, почестей і персонального авто. І потроху заточить черв’ячок сумніву, і врешті-решт від того, що зветься високим і гарним словом, лишиться тільки жменя трухи… Дивись сам, ти не вчорашній, півщастя все-таки більше, аніж його немає зовсім.

Він встав і, заклавши руки за спину, пройшовся кімнатою.

– Кляте життя, я ж не приїхав до вас лектором, а поки що — батьком, — гірко всміхнувся він, і зморшки на його лиці ожили і розповзлися, роблячи широке, вилицювате обличчя ще ширшим. — А приїхав, хай вам грець, на річницю вашого весілля і думав подарувати оте, — тесть кивнув на вікно, за яким, вилискуючи на сонці боками, стояла новенька машина.

І він, діставши з кишені, кинув на стіл ключі від машини з вигадливим брелком-медальйоном. — Я вже старий, два місяці до пенсії, то на біса вона мені… А ти бери, не соромся, якщо і розлучишся з Майєю, то не прибіжу забирати — я від своїх слів не відрікався.

І, нараз змахнувши якось незграбно рукою та ковтнувши так важко, мов горлянку йому перехопила ангіна, він вийшов з кімнати.

Як зачумлений, Анатолій Олексійович непорушно сидів, певно, з годину, незмигно дивлячись на двері, за якими щез його тесть, а тоді, машинально взявши зі столу ключі від машини, і собі подався з квартири.

Спустившись на подвір’я, Анатолій Олексійович сів у машину і виїхав на вулицю. Маючи добрячий досвід за кермом, бо не раз і не два навмисне відпускав шофера службової автомашини, аби позбавитися зайвих очей, він перемикав швидкості, натискував педалі зчеплення і гальм, як добре відрегульований автомат, і за місто вибрався без будь – якої пригоди. Нова ще машина — тесть навіть обкатати її не встиг — слухняно набирала обертів, дерева й будинки обабіч дороги мигтіли все швидше, і оте миготіння, натужний гул двигуна помалу давали Анатолію Олексійовичу несподівану втіху і вертали душевну рівновагу.

Він вискочив на трасу поміж полів і натиснув педаль акселератора, і машина, ображено ревнувши, рвонула ще швидше; шалений посвист вітру, грімкотіння коліс об асфальт тепер заглушували навіть двигуна, а він все ще тиснув педальку. Відчуття небезпеки давало йому злостиву відраду, яка полегшувала і розковувала душу, мов робив він комусь ненависному: «Ось я тобі на зло…»

Анатолій Олексійович не скинув газ і перед віражем, мстиво всміхаючись сам до себе, але коли невблаганна сила притисла його до дверцят, то хапливо натиснув на гальма, аж налягаючи грудьми на кермо; він ще почув, як верескнули гальмівні колодки, і побачив, як зблиснуло сонце в оглядовому склі, зірвавшись нараз з орбіти, і більше нічого не чув і не бачив.

Згодом, прийшовши до тями від легкого удару чиєїсь руки по щоці, він, не розплющуючи налитих свинцем повік, почув невдоволене над собою:

– Набамбуриться, а тоді сідає в машину!..

– Та ні, — відказав, повагавшись, інший голос, очевидно, схиленої над ним людини, — Спиртного не чути.

– Тоді ще гірше, так гнати на повороті…

– Буде наукою. На його щастя, машина майже цілісінька, а памороки відійдуть.

Два дні по тому він пролежав у ліжку, терпляче переносячи компреси, які жінка, скрадливо, на пальчиках заходячи в кімнату, ставила до його синців. Анатолій Олексійович лежав, женучи від себе думки, тільки наче прислухаючись до того, що пекло його зсередини, власне, вже й не пекло, а так собі, ледве теплилось, бо жар його колишніх надій і намірів непомітно згасав, присипаний попелом невмолимих обставин, і не було в нього вже ні сил, ні відваги знову роздмухувати те хирляве жевріння і видобути свіжий, дужий вогонь. Перші дні він просто втікав із квартири, крадькома ховаючись від жінчиного погляду, мов боявся обпектися, а там притерпівся, і більше вони ніколи не згадували про цей місяць, наче його й зовсім не було в їхньому житті.

А років через два вони, все ще бездітні, поїхали в дитячий будинок оформляти папери на батьківство.

– Давай візьмемо он того карапуза, — показала пальцем дружина на хлопчика, що, хилитаючись на кривих ніжках, підійшов до краю манежика і насторожено розглядав чужих людей. — Він навіть чимось на тебе схожий.

І знову збігали роки. Непомітно підростав Ігор, як назвали малого, і їхня простора квартира перестала скидатися на музей, напханий імпортними гарнітурами, кришталями та іншим, здебільшого дефіцитним хатнім начинням, від якого охали й ахали гості, а дзвеніла дитячим сміхом і лунким вереском. Анатолій Олексійович з дитбудинку брав малого про людське око, аби їхня сім’я не вважалася неповноцінною, він терпіти не міг принизливого співчуття, яке чи не найдужче дратувало і виводило його з рівноваги. Але, на чималий свій подив, Анатолій Олексійович швидко прив’язався до малого, як і малий до нового свого батька, і не раз уночі Бобруйчук проймався незвичною ніжністю, коли, прокинувшись і вилізши з дитячого ліжка, малий босими ногами лопотів не до Майї Степанівни, а до нього і, забравшись під ковдру, тулився, і тузав холодними п’ятами Анатолія Олексійовича в живіт і в груди, аж поки засинав. Анатолій Олексійович ще довго лежав, боячись ворухнутися і терпнучи від однієї думки, що в малого вистигнуть ноги і вчепиться простуда чи якась інша напасть, а коли і справді траплялося малому прихворіти, то вовтузився з ним сам, не допускаючи жінку і сердячись, як йому здавалося, на її невправні руки. Бобруйчука незабаром перевели в інший район, підсадивши ще на одну службову щаблину, і тепер ніхто навіть не знав, що син у нього не кровний.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: