Звісно, треба бути останнім бовдуром, щоб відмовитися випити за господаря, тож знову гурт гомонів, хтось смішив анекдотами, попискувала, наче миша-полівка, на яку ненароком наступили, розпашіла Жанна-офіціантка, яка не вельми боронилася, коли її нишком підмацували, і знову у відчинені вікна разом з сизими клубами цигаркового диму важко викочувалася перегодована пісня.
А коли притомлені, обважнілі гості стихали, ще раз вставав лісничий.
– Любі гості! Я проголошую тост за нашого шанованого Хазяїна!
Гості гуділи, як рій комарів у червневе надвечір’я, відмовлялися.
– Так пили вже за Петра Петровича, їй-бо пили! — не погоджувався, гикаючи, котрийсь.
– Петро Петрович — слуга народу. А справжній Хазяїн — ось він! — І лісничий урочисто показував на Василя, який подавав і підносив, приймав порожні пляшки і ставив свіжі, запітнілі, щойно із холодильника.
І далі збуджено гудів дружний рій, видзенькували келихи, і, бувало, тільки під ранок Петро Петрович з лісничим проводжали та розціловували гостей, а Василь замітав сміття та прибирав недоїдки.
А позавчора розказувала Василеві його жінка, як здивувала її Жанна-офіціантка. Побачила жінка на вулиці у райцентрі Жанну та й гукнула. А та озирнулася чомусь злякано — і хутчій від неї, жінка наддала ходу, а Жанна ще швидше.
– Жанно, Жанно! — кричить тоді жінка. — Тож зачекайте!
Дівчина, завагавшись, приспинилася і зустріла її переляканими, якимись колючими і непривітними очима.
– Жанно, — питає задихана жінка, — кажуть, твоя сестра кофточки гарно в’яже?
– О-о-х, — ледве спромоглась відказати Жанна. — А я так злякалася… Думала, знову битимуть, то вже клястися й божитись хотіла, що з вашим Василем таки не спала.
А одного разу гість трапився якийсь дивакуватий. Полуднувати у будинку не захотів, отож розклалися на березі, просто на пожовклій, пожухлій траві. Лісничий власноруч взявся виставляти горщечки і тарілки, що звабливо лоскотали ніздрі і наддавали апетиту, а директор виймав пляшки із зірками та без зірок.
– Давайте по-європейському — спершу перекусимо, — скосив око на усе те гість. — А то в мене вже кишка на кишку анонімки пише.
Коли трохи перекусили, гість нанизав на виделку замашну, як підошва, підрум’янену відбивну і кинув собакам, що терпляче облизувались і світили спраглими очима обік людського гурту. Собаки, підвискуючи, високо плигали і ловили шматки на льоту, весело клацаючи білими, як молода ріпа, зубами; за відбивною кавалками летіли ковбаса та шинка, аж поки директор зітхнув сумовито:
– Та ми ж їм іншого харчу, погодують зараз…
– Друг людини все-таки, — докірливо і сумовито покивав головою гість. — Чого доброго, Барс подумає, що милосердя немає в нас.
І Барс, жилавий старий гончак, на знак згоди теж покивав головою, кліпнув і засміявся жовто – зеленими розумними очима.
А коли в кастрюлях та горщечках не лишилося навіть шматка, тільки непочаті пляшки сиротами стояли серед спустошеного посуду, гість здивувався:
– Ти ба, закусь скінчилася, — сказав він і з щирим жалем встав. — Значить, прощатися пора.
Коли його машина щезла за поворотом, лісничий сів на мотоцикл і гайнув у село по закуску.
…Вже розвиднілося, а на березі тихого лісового озера, на просторій галявині, пообіч велетенської купи жару і головешок незрушно сиділа самотня людина, а навколо неї, мов за велінням всесильного чародія, зібралися з неосяжних лісових просторів, німо застигли звірі тутешніх країв: вовк, сірий розбійник з великої лісової дороги, спокійнісінько стояв поряд з косулею, тільки докірливо дивився скляними очима на згарище; вепр, навпаки, весело шкірив могутні ікла, наче радів з пожежі, тішився, що негадано вирвався із будинку на волю, де не чути вже остогидлого перегару і цигаркового диму, а владарює дух вересового цвіту, багнику і прілого листя, під яким причаїлися хрусткі жолуді; червоне зловісне світло з останнього полум’яного подиху падало на зайця та білку, і, здавалося, вони також тішилися й сміялися, змовницьки переморгуючись.
Лісник незрушно сидів і думав, що цей будинок мав уже колись згоріти, бо не один раз доводилося застерігати, щоб не жартували з вогнем, мав згоріти саме отак, сам по собі.
Лісник звівся на ноги і, втомлений та розбитий, весь у кіптяві, замурзаний та обдертий, повільно потеліпав додому. Сходило незвично велике, здивоване сонце, і довгі тіні дерев розмашисто пролягли через усю галявину, лісникова тінь теж була видовжена. «Сонце підіб’ється вгору, і тіні покоротшають», — ворушилася в голові в’яла, приморена думка, і він перевів погляд на вереси, які в несміливому вранішньому промінні зблискували добірними, наче ягода в добрий рік, росами, на вмиті дерева, що піднімалися вгору і росли на очах.
ДО СИНА
Кричали досвітком поїзди, кричали хрипко й загрозливо, лякаючи світанкову мліч, і вивозили з приміського селища втомлений люд, що полишав осінні поля та їхав у близьке місто.
Люд злобно штовхався ліктями і, лаючись, ліз нахрапом у напівтемні вагони, пропахлі потом, мастилами, робочим одягом та недоглянутими туалетами — дим нестравним духом приміських поїздів.
Дебелий молодик у вагоні, залицяючись до двох дівок, все силкувався до них підсісти: ті повискували й манірно поводили підмальованими очима. Молодик тузав дівок плечем, вони ковзали по вичовганій лаві і штурхали бабцю у вигорілому, потертому плюшевому піджачку. Дівки пищали, а бабця за котрим разом видихнула:
– Не тузай мні, дохна, зімнеш.
І тулила до себе невеликий пакунок.
Крайня дівка зиркнула на стару зверхньо й насмішкувато:
– Вельми щось дороге, бо вже й не торкнись.
Стара не образилася, тільки голову опустила побито й винувато.
– Костюма ото синові на смерть.
Дівки притихли було, а молодик придуркувато кліпнув повіками:
– А що, син у трупарні?
Молодикове запитання гнітило стару, чавило на серце холодним каменем, і вона ще нижче схиляла голову; вагон хитнуло якраз, і біле пасмо волосся ковзнуло з-під картатої полинялої хустки, затулило від подорожніх її посивілі очі.
– Якби ж у трупарні… Я б знала, що то від бога, то всіх те жде.
Вона поправила хустку худими пальцями, порепаними від землі, у якій длубала вчора картоплю, повзаючи коліньми, бо невдатна копати вже стоячи.
– Присудили його до вищої кари… Цієї ночі, казали, стрілятимуть.
Знову вагон хитнуло, і стару, як вітром, повело до вікна; вона похилилась було в один бік, у другий, і врешті повільно, як старе, скрипуче дерево, випрямилася.
– І я винувата, що звіра у світ пустила.
Дівки, не змовляючись, тихенько посунулися від старої.
– А чи дадуть ще побачити його?.. От щоб дали, то костюма поміряв би, — легенько тулила стара пакунок до плюшу. — Я ж стільки літ йому хтіла купити, отакового, хтілося, синенького.
– Доброго ж сина, нівроку, вигодувала, — скоса зиркнувши, буркнула крайня дівка і, підсмикнувши плаття, ще далі відсунулася.
– А добрий змалечку вдався, добрий, — стара похопилася раптом, мов із спросоння, головою закивала хутенько, і губи її, пошерхлі та шорсткі, мов тертка, заворушилися спішно і нетерпляче. Обличчя, що зорали роки, заволочила біда, а засіяли рясно зморшки, обличчя її негадано проясніло і засвітилося зсередини відсвітом далеких тепер вже літ. Вона говорила неголосно, слова із пошерхлих губ зривалися теж наче пошерхлі, шелестіли осінньою сухою глицею в соснині, шелестіли, спадали й котилися, як листя, за вітром. — Добрий змалечку був, добрий… І очі злові чужі. Мо’, того й заступився за товариша в п’яній бійці у клубі… Ще без бійки у нас не бувало неділі, люди поробилися такі.
Мова її на мить приспинилася, мов перед якоюсь загатою, та не довго втримала та загата, тільки на мить.
– Черконув тоді парубок ножем парубка, правда, так собі, не вельми. Похапали їх, двох батьки відкупили, а йому в суді три роки по щирості.
Стара несподівано розговорилась, їй було байдуже, слухає хто чи ні, вона говорила до себе, до свого минулого, до сина у камері, жаскій і вже недалекій, і її слова тим самим осіннім шелестом неспішно злітали з пошерхлих уст.