А почалося все з того, що лісник натрапив на вовче лігво й, не довго думаючи, взяв двійко вовченяток з собою. Відніс їх на лісовий кордон до знайомого. І от ночами почала навідуватися туди вовчиця — винюшила, де її діти опинилися. Та так вила, що душу вивертала у пожильців. Знайомий став наполягати, аби лісник забрав свій товар. Той обіцяв з дня на день приїхати, та за клопотами все було йому ніколи. Якось напровесні повертався він саньми додому, припізнився. Аж тут кінь схарапудився й поніс — почув вовків, що раптом вискочили з лісу. Не розбираючи дороги, летів просто в річку, на якій холодно вилискували проталинки. Лісник уже й з життям попрощався — виходу не було: або стати здобиччю вовків, або втонути. Вовки все ближче й ближче. І тут сталося неймовірне. Сіроманці почали випереджати коня й відтісняти його від річки. І коли кінь звернув і пішов уздовж берега, вовки відстали й зникли в темряві. Чи не голодні були звірі, чи щось інше спрямовувало їхні дії, але життя лісникові вони врятували. От після цієї притичини він і скасував полювання. І — замислився. Багато над чим. Зокрема й над тим, чи вовки тільки винні, що рідшає колгоспна отара?
А ось іще один герой-лісник з оповідання І. Корсака «На Чорному озері». Так склалося, певне, через м’який характер, що Василь з лісника, якось непомітно перетворився на козачка-служку. Ходив біля високих гостей, яких місцеве начальство привозило в будинок лісгоспу біля озера, аби достойники розважилися, відпочили од трудів праведних. От Василь і старався для них — варив юшку, готував шашлики, збирав лісову ягоду, печерував раків, приносив свіже, з-під корівки, молоко… І поволеньки звик до свого холуйського становища. Ще й кпини на свою адресу вислуховував — п’яні гості полюбляли жарти. Та одного дня, коли будинок відпочивав од гостей і їхніх бучних гульбищ, Василь подався човном до протилежного берега — закортіло побути на самоті. Однак не встиг ступити на берег, як побачив підозрілу сизу хмарку над будинком, що враз вибухла чорним димом. Василь заціпенів. Нарешті дійшло до нього: горить! Але він не кинувся до човна: все, що роками залягало під серцем, — приниження, образи, гнів на високоповажних гультіпак, — ураз викристалізувалося в рішучу і безкомпромісну думку: хай горить!
Василь повернувся тільки тоді, коли вогонь уже охопив увесь горішній поверх.. Єдине, що він прагнув порятувати, були опудала вовка, лисиці і зайця, які на першому поверсі прикрашали кімнати. А будинок згорів дотла. Разом з цим кублом номенклатурних розваг згоріло і все те, що було з ним пов’язане.
Мотив очищення — в широкому розумінні — звучить і в інших творах І. Корсака. Незрідка це знаходить вияв у долях конкретних людей, особливо «колишніх» — недавніх можновладців. Так Петро Власович (оповідання «Нікудишній люд»), в недалекому минулому чинодрал районного масштабу, від погляду якого всі аж присідали, тільки перебуваючи вже па пенсії, щось таки втямив. Померла в нього теща. А односельці не пішли до його хати — не могли забути того «погляду», того презирства до них («нікудишній люд»). Та потім таки змінили гнів на милість — віддали шану покійниці. І хоч Петро Власович все ще не міг одмовитися від себе, колишнього, але замислитися йому вже є над чим.
Відрадно, що молодий прозаїк не уникає гострих проблем, складних колізій життя. В оповіданні «До сина» він розповідає жахну, але реальну житейську історію. Стара жінка справила синові костюм. На смерть — його засуджено до страти. Засуджено справедливо. Був він непутящий, ні за що ні про що убив людину. І от їде вона до сина на останнє побачення. Розуміє, що й вона «винувата, що звіра у світ пустила». Але мати є мати. Її горе безмежне — страшне тим, що нічим сина не виправдати, не спокутувати його гріх. І все ж, і все ж — хіба тільки вона винна в тому, що син став нелюдом?..
Тут для читача чимало поживи для гірких роздумів.
Приваблює в оповіданнях І. Корсака прагнення автора знайти нестерте слово, свіжий образ, скористатися народною мовотворчістю. Справді, не можна не порадіти, коли читаєш у нього: «Настя хилиталася попереду, незграбно закидаючи свою довшу ногу й викреслюючи нею дуги на пухкому снігу»; «Колись сюди (у приймальню до начальства. — А. Ш.) по коліна ноги стоптала»; «дригіть за душу взяла»; «Люди вже обказані» (тобто їх уже повідомлено) і т. ін. На жаль, цього ще не так рясно, як хотілося б.
Іван Корсак у своїй першій книжці, узяв, як кажуть, правильний тон — бути вірним життєвій правді, писати тільки про те, що добре, достеменно знаєш. Ясна річ, йому ще треба працювати й працювати, аби вирости в майстра. Це, звісно, шлях нелегкий. Але Іван Корсак уже ступив на нього — тож треба йти далі.