Тіні і полиски – Іван Корсак

З несподіваною для себе байдужістю вона стояла на краю сцени і чекала, доки схолоне сміх, а ще вона відчувала, як у ній народжується виклик, і коли в залі зробилося так тихо, що далеко на ріці, яка бралася уже сивим туманом, чувся протяжний гудок пароплава, тоді Ірина глибоко, мов збиралася пірнати в крижану воду, вдихнула повітря:

Опівночі айстри в саду розцвіли…

Умились росою, вінки одягли…

Пісня вхопилася в лункий зал птахою із давньої, забутої казки, вона розмашисто шугала поміж б-тонними стінами, і, здавалося, ті стіни поступово ставали теплішими, а що Ірина не спіткнулась, осилила ті перші, найважчі для неї, рядки, то далі співала вже легко, розкуто, як ніколи ще не співала, кудись далеко відходили усі її прикрощі і страхи, танули, як остання крига по весні, великі і малі людські кривди, відходило і забувалося все, навіть напуття Раїси Прокопівни, і не було нічого на світі, окрім цієї пісні і цієї мелодії…

Опівночі айстри в саду розцвіли…

Умились росою, вінки одягли,

І стали рожевого ранку чекать,

І в райдугу барвів життя убирать…

Вона не бачила зали, не бачила здивованих очей своїх однолітків, зате наяву поставали квіти, вкриті холодною, кришталевою вранішньою росою, що аж іскриться і переливається при найменшому порухові, бачила повінь квітів, що хиталися на легкому вітрі обіч затишної алеї в саду, а над ними стиха гули золотаві бджоли.

І марили айстри в розкішнім півсні

Про трави шовкові, про сонячні дні,

І в мріях ввижалась їм казка ясна,

Де квіти не в’януть, де вічна весна…

А коли відбриніли останні акорди і пісня змовкла, раптова, як обвал, тиша знову впала в принишклу залу. Спочатку Ірина не збагнула, дивлячись великими, здивованими і змученими очима у занімілу залу: ну чого вони ще від неї хочуть? І так само сотні очей з мовчазної напівосвітленої зали заціпеніло і зачудовано дивилися на її худу і незграбну постать в легкому нейлоновому платтячку, вона нагадувала зляканого метелика, що ось-ось спурхне з величезної, залитої вогнями сцени, місця її страти, її муки і страждання, її перемоги; сотні очей дивилися, не розуміючи, де бралися в цьому тендітному тілі неймовірні звуки мелодії, від якої світ робився новим і вмитим, як після грозової ночі встає ясний ранок, і де ділася недуга, раптово поступившись такій нездоланній силі…

Ще якусь мить стояла, мов вагаючись, тиша, а тоді лунко гримнули несподівані, як гроза у сніги, оплески, і зала в її очах попливла: Ірина бачила і впізнавала знайомі обличчя — завше суворого, насупленого директора школи Івана Мироновича, а зараз якогось незвично розгубленого, мов хотів він щось важливе сказати, та нараз забувся, силкувався і ніяк не міг згадати; просвітлілі обличчя багатьох своїх однолітків, навіть Мишка – Котигорошка, чомусь принишклого і спантеличеного, упізнала під вікном.

«Мабуть, справді вони не злі», змигнула і згасла думка, яка ще недавно завдавала їй болісного щему, а тепер була геть далекою.

Легко, не чуючи землі під ногами, Ірина, сповнена знайомого вже відчуття розкутості, що не полишало її, відколи поминула пороги тих перших трудних рядків, збігла східцями сцени і втрапила просто в руки учительки, що всміхалася самими лише вологими очима.

– Раїсо Прокопівно, — впівголоса видихнула вона несподівано легко таке важке ще зовсім недавно ім’я.

– Ще, — сказала вчителька, нітрохи не здивувавшись.

– Раїсо Прокопівно, — тихо повторила, всміхаючись, дівчинка.

– І ще, — знову вимагала одними лише очима вчителька.

І дівчинка знову вимовила її ім’я.

Мовчки вони вийшли із зали, лишаючи за собою хвилі оплесків. Спільниками, об’єднаними щойно пережитим, учениця з учителькою повільно спускалися довгими шкільними східцями.

Сутеніло, весняне місто бралося примарними неоновими вогнями, і свіжа, ще незаймана зелень дерев у їхньому нереальному світлі здавалася ще яскравішою.

– Я не переходитиму, мабуть, в іншу школу, — сказала дівчинка.

– Ти не переходитимеш в іншу школу, відповіла вчителька.

– Я лишатимуся в тому ж класі, — Ірина злегка стиснула руку вчительки.

– Ти лишатимешся в тому ж класі, — знову відказала вчителька.

В бузковому надвечір’ї низько над землею, не знаючи втоми і не помічаючи ночі, що насувалася, все ще носилися ластівки, розсікаючи білими грудьми загустіле, пройняте цвітом акацій повітря. І так само шкільною алеєю йшли вчителька та учениця, не помічаючи ані перших тихих краплин дощу, що падали на трави, спраглі нестримної жаги рости, жити, зеленіти і цвісти, ані запаморочливого духу акацій, ані далеких, що несміливо прокашлювалися і пробували ламкий голос, молодих громів.

МОЗОЛЬ

Допливши до рятівного берега, лось рвучко вистрибнув із каналу на дорогу і глибоко вдихнув вранішнього, морозяного повітря. По тому він стрепенувся увесь, обтрушуючи з себе воду, його крупне тіло били дрижаки від тривалої, виснажливої погоні, і він ніяк не міг погамувати себе, запалі боки ходили ходуном і парували. Лось озирнувся: його вороги лишилися по той бік широкого магістрального каналу і нерішуче топталися на місці, вагаючись, стрибати чи не стрибати у холодну, ще майже крижану воду. Двоє собак, розпалених гоном, звісивши довгі червоні язики, ніяк не могли отямитися від щемливої втіхи погоні і люто зиркали на здобич, відділену від них несподіваною перепоною, але так само не наважувалися кинутися в цей іржавий і каламутний потік. Під’юджувані двома мотоциклістами, очевидно, своїми господарями, собаки гарчали і безпорадно рвалися, наче були на ланцюгах, і так само гарчали неглушені двигуни, наче й мотоцикли розпалилися в погоні.

Уже більше двох годин тривало це жорстоке випробування на витривалість лосевих ніг, мотоциклів і собачої затятості: лось якось вплутався в поля на меліоративній системі і натрапив на цих незнайомців, яких і гадки не мав вважати недругами, і тепер марне силкувався відірватися од них, пробитися до рятівного лісу, синя смужка якого мріла не на такому й далекому обрії. Собаки, скалячи зуби і норовлячи гризонути, легко бігли по ріллі, лось же, провалюючись в пришерхлий грунт і боляче ранячи ноги, відбивався то передніми, то задніми ногами, зрештою кожного разу змушений був рятуватися втечею; мотоциклісти ж у млосному очікуванні тої миті, коли звалиться нарешті захеканий звір, з рота якого клаптями падала біла піна, їхали собі назирці стежками понад каналами і тільки під’юджували та підцьковували собак. І саме тоді, коли здобич була майже в руках, ось-ось підломляться — не залізні ж — лосині ноги, лишиться тільки черконути ножем по змиленій шиї, саме тоді й треба ж було трапитися цьому каналу.

Мотоциклісти погукували на собак, а коли ті, шкірячи зуби, лише гарчали і не збиралися пливти на той берег, взялися жбурляти в них мерзлим груддям; собаки відскакували, скавуліли, але стрибати у воду, в якій ще пливли останні уламки крихких крижин, мов затялися.

Лось постояв ще якусь хвилю, а тоді, глибоко зітхнувши, повагом рушив дорогою, не звертаючи ані найменшої уваги на собак, що аж заливалися і рвали землю по той бік каналу; він ішов, час від часу скрушно хитаючи головою, ішов, задоволено відчуваючи під собою нарешті твердь, туди, де синіла удалині смужка лісу з налитими хмільним соком березовими бруньками і де він легко, мов граючись, міг би, розсікаючи дужими грудьми мілколісся й кущі, відірватися од будь-якого напасника.

Знесилений довгою, виснажливою втечею, він не відразу почув за собою гул ще одного двигуна. А коли почув і, скосивши розчервоніле око, побачив нову небезпеку, то, навчений, не збирався довірятися й чекати, а негайно звернув з дороги на пасовище і побіг втомленим підтюпцем. Бензовоз, що йшов за ним, несподівано теж звернув з дороги і, ревнувши, посунув у тому ж напрямку. Небезпека враз виструнчила його, і лось, високо і тривожно піднявши голову, швидше перебирав ногами, з кожною хвилиною зменшуючи віддаль до лісу, що наближався і немов підростав на очах.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: