Мотоциклісти погукували на собак, а коли ті, шкірячи зуби, лише гарчали і не збиралися пливти на той берег, взялися жбурляти в них мерзлим груддям; собаки відскакували, скавуліли, але стрибати у воду, в якій ще пливли останні уламки крихких крижин, мов затялися.
Лось постояв ще якусь хвилю, а тоді, глибоко зітхнувши, повагом рушив дорогою, не звертаючи ані найменшої уваги на собак, що аж заливалися і рвали землю по той бік каналу; він ішов, час від часу скрушно хитаючи головою, ішов, задоволено відчуваючи під собою нарешті твердь, туди, де синіла удалині смужка лісу з налитими хмільним соком березовими бруньками і де він легко, мов граючись, міг би, розсікаючи дужими грудьми мілколісся й кущі, відірватися од будь-якого напасника.
Знесилений довгою, виснажливою втечею, він не відразу почув за собою гул ще одного двигуна. А коли почув і, скосивши розчервоніле око, побачив нову небезпеку, то, навчений, не збирався довірятися й чекати, а негайно звернув з дороги на пасовище і побіг втомленим підтюпцем. Бензовоз, що йшов за ним, несподівано теж звернув з дороги і, ревнувши, посунув у тому ж напрямку. Небезпека враз виструнчила його, і лось, високо і тривожно піднявши голову, швидше перебирав ногами, з кожною хвилиною зменшуючи віддаль до лісу, що наближався і немов підростав на очах.
У якусь мить звірові здалося, що він настрахався даремне, оте залізне брязкотливе страховисько женеться не за ним, бо звернуло нараз трохи вбік. І справді, хвилин п’ять вони йшли паралельно, поки бензовоз випередив лося, бо лось підрізав ногу осколком розбитої пляшки на пасовищі й накульгував, і відсік звіра від лісу.
Директор радгоспу Корчук, що повертався удосвіта від однієї своєї знайомої, — в таких випадках він залишав «уазика» в гаражі, а брав бензовоза, — побачив лося ще здалеку і подивувався, як той, мов знічев’я, на недільній прогулянці, дефілює дорогою вздовж магістрального каналу. «Ще один із гульок вертається», — промайнула у нього спочатку грайлива думка. Але через хвилю Корчука шпигонула спокуса розім’ятися, підбадьорити стомлене тіло гострими відчуттями — не часто таке випадає — і він, додавши газку, звернув з дороги. Перейнявши лосеві дорогу до лісу, Корчук спочатку смішком, для розваги, тішачи себе вправністю водіння машини поміж купин, швидко, не на жарт втравився в погоню. Старенький бензовоз бряжчав і стогнав, здавалося, то був передсмертний стогін його охлялих циліндрів, ще сотня-друга метрів — і машина спиниться назавжди; і все ж бензовоз без упину гнав підмерзлим дзвінким пасовищем, як і задурманений, нажаханий звір, що припадав на підранену ногу все помітніше.
«Ну й дурень, хтось побачить — загримиш під вісім чортів», — подумав нараз Корчук, але другий голос втішав, що нікого тут не носитиме лиха година, а як, зрештою, хто і побачить, то спишеться все на шоферів, і ця впевненість додавала обертів двигуну і веселила душу директора. Він сам не знав, чого хоче: м’яса — так у нього холодильник переповнений, а як не стане, то негайно заріжуть свиню, порося чи навіть бичка центнерів на п’ять; він ніколи не вважав себе садистом, вдома навіть курей рубала жінка, але зараз Корчук не міг чомусь зупинитися, вимкнути просто так двигуна, не наздогнавши звіра; дика, незрозуміла сила осліплювала іі наливала кров’ю очі.
Лось уже знав, що йому не добігти до лісу, такого рідного й затишного, такого близького, здавалося, аж пахло вересом і молодою крушиною; і тоді він зважився на останнє — повернув до села, тішачи себе надією бодай тут знайти порятунок, як знайшов уже одного разу — не в цьому, в іншому селі, коли ось-ось мали його наздогнати вовки і він уже чув їхнє засапане і гаряче, жадібне дихання…
Лісничий Гришко приїхав в село, коли повержений лось лежав під чиїмось плотом і, витягнувши довгі ноги, поволі доходив, час од часу здригаючись у конвульсіях, мов життя, що стікало з нього краплина по краплині, ще не вірило в смерть і боронилося з усіх сил. Гришко менше, як за дві години з’ясував обставини: у селі, де все і про всіх знають, розповіли, як бензовоз пригнав сюди змиленого лося — за кермом дітлахи упізнали Корчука — і як ганяли ще звіра околицями; хтось пожбурив у нього вилами, і вони застряли у боці — довгий держак бився об мерзлу землю, підстрибував і ятрив у лосевих нутрощах пекельний вогонь.
Коли лісничий ще раз підійшов до лося, вже оточеного натовпом цікавих зівак, він був живий, і бік його живота з чотирма ранами від вил зрідка піднімався і опускався від чимдалі боліснішого і млоснішого подиху. Лось розплющив око, і у великій півкулі його з розширеною зіницею відбилася несподівано чиста, незаймана голубінь весняного неба, що обіцяло невдовзі тепло, цвіт зілля і дерева, воскресіння усього зеленого життя; відбились і постаті людей, викривлені і жалюгідно дрібні на сферичній поверхні: око розплющилося лише на якусь мить, а тоді звір знову заплющив його, мов не хотів і дивитися на людей.
Гришко сів на мотоцикл і, щулячись від прохолодного потоку зустрічного повітря, погнав у район. В прокуратурі, згодом у ветлікарні він упорався швидко, а тоді зателефонував, цікавлячись обстановкою, до себе у лісництво.
– Все гаразд, — відповів помічник лісничого. — Правда, приїхали отут із школи копати спірею на живопліт, а грошей наперед не перерахували.
– Доведеться відпустити, — звелів Гришко, думаючи все ще не про спірею і розрахунки, його й досі щемив останній лосів погляд і колола пронизлива образа, здавалося, звернута тільки до нього.
– Як відпустити? Спірея, щоб ви знали, теж матеріальна цінність, — несподівано вперся помічник, і в голосі його, звично запобігливому, прорізалося щось схоже на непокору. «Яка його муха вкусила?» — подивувався лісничий.
– Відпустити, — притиснув на слові Гришко.
– Не буду, — затято буркнув помічник. — А те ви одного дня повчаєте робити все по закону, а другого — самі силуєте порушувати ці закони.
– Як працюєте, то працюйте, — Гришко не знав, чи йому розсміятися, чи розсердитися — недавно він виявив оформлені помічником «липові» наряди, і той довго червонів і виправдовувався, що потратився на ревізора. «Ревізору дають два шістдесят добових, — сказав тоді Гришко. — Підлабузників же й без нас досить». — А не хочете в нас працювати — шукайте іншу роботу.
«Ти ба, який законник знайшовся», — подумки вилаявся лісничий і грюкнув телефонною трубкою. Тепер він здогадувався, чого це так осмілів досі тихий і сумирний, хоч до рани клади, помічник.
Після другої догани у лісництві, як дим понад землею, поповзли чутки, що Гришка знімають.
Першу догану він заробив ще від старого директора лісгоспзагу, бо на добу запізнився здати звіт. Власне, то була причіпка, Гришко дав тоді офіційний хід ділу, коли сирзавод, якому мали вручати республіканський прапор, скинув стоки в річку і кілометрів на десять за течією риба попливла білими животами догори, а раки, вип’явши витрішкуваті очі, що соловіли від трутизни, полізли на берег. Сирзавод, щоправда, відбувся легким переляком, сплативши п’ятнадцять тисяч штрафу і втративши прапора, а Гришку після марних допитувань, патріот він району чи ні, таки вкотили догану.
Ну, ти не дуже дми губу, — заспокоював його, знайомлячи з наказом, сам директор, чоловік веселий і добродушний, що доживав на роботі останні передпенсійні місяці і не хотів псувати стосунки з районним начальством. — Догана не болячка, з нею жити можна. І взагалі, будь трохи дипломатом, не кокошися, а то ти весь якийсь… незручний.
Друга догана була свіженька, ще пахла для Гришка ялиною далекосхідною, а для нового директора, що не любив зайвих балачок, — непослухом і розпустою. Кілька років тому на віддаленому хуторі, закинутому і забутому з тих часів, як добровільно, зриваючи солом’яні стріхи і валяючи комини, хуторяни перебиралися у більші села, надибав лісничий на рідкісне у їхніх краях дерево — ялину далекосхідну. Він давно вже записав би її у переселенці, якби то було молоденьке деревце, а не тридцятирічна красуня, що зеленим фонтаном вибухнула в небо, і знайшов би пристойне місце у своєму дендрарії, де збирав рідкісні дерева, що росли у їхніх широтах, і де витрачав увесь вільний час і кошти лісництва, які всякими правдами і неправдами міг нашкребти. «Мало тобі клопоту з виробництвом, то возися», — посміявся добродушно попередній директор і хоч не заборонив затію, але й спеціальні кошти не виділив.