Писала стара бабця з віддаленого села. Людина вона одинока, нікому за неї заступитися, і сусіди часто чинять їй зло й кпини: то з курми якась історія трапиться, то ще з чим. Ситняк виїжджав на місце, совістив сусідів, з властивою йому принциповістю докоряв їм у сільраді і про все це детально доповів Анатолію Олексійовичу. А через тиждень надійшла нова скарга, цього разу на Ситняка: «Нащо ви присилали мені такого начальника,— писала бабця, — толку з нього однаково ніякого. Мої кури й далі не несуться, а півень як ходив не до своїх, а до сусідських курей, так і ходить, нечисть така».
Коли Анатолій Олексійович прочитав йому скаргу, Ситняк не розсердився і не образився, тільки довго кліпав очима і жмурився на світ, який жив не за його твердими правилами.
«Ситняк, — думав Анатолій Олексійович, — таки докопається». І все ж щось муляло і заважало йому, і він, повагавшись хвильку, після слів «Уважно розібратись» дописав: «Якщо факти не підтвердяться — автора притягнути до відповідальності».
За тихі і неклопіткі насичені сонцем і приємним неробством дні, Анатолій Олексійович забувся зовсім про той пожовклий аркуш паперу, про свої хвилинні вагання і сумніви, як і про інші дрібніші і серйозніші діла, яких він вмів миттєво позбуватися, ледве виходив з кабінету; натомість засмаг і посвіжішав, йому здавалося, що по його тілу навіть кров запульсувала енергійніше, а тіло своє він знав досконало, мов добрий водій знає автомобіль, до свого організму він завжди сторожко прислухався, вловлюючи бодай найменший збій, і негайно звертався до лікарів; тепер йому здавалося, що й м’язам вертається колишня пругкість і міць, як в кращі літа, вертається здоровий апетит, свіжість думок і душевна рівновага впевненої у собі людини.
Про скаргу йому після відпустки нагадав пунктуальний, мов електронний годинник, Ситняк.
– Ви просили поінформувати про справу Гальчинського, — говорив заступник таким тоном, в якому підкреслювалася і шаноба до начальства, але і власна гідність: — На всі вивезені матеріали, в тому числі і на дошки, є виправдальні документи. Чи директор, як пише скаржник, «гуляв з чужими жінками», довідатися не вдалося. Встановлено лише, що був колективний культпохід у кіно. Інші факти також не підтвердилися.
– Все йде на краще в цьому найліпшому із світів, — показав білі зуби Анатолій Олексійович. Із заступником він розмовляв здебільшого трохи іронічно та зверхньо й не вважав за потрібне навіть приховувати це. — Посміявся, певне, Гальчинський?
– Навряд чи йому до сміху, — з видимим вдоволенням відказав Ситняк. — Гальчинський розлучився з дружиною.
Анатолій Олексійович, що зібрався вже було комусь телефонувати, поклав на апарат телефонну трубку так обережно, мов була вона кришталева.
– Факти ж того… не підтвердилися… — невдоволено блимнув він з-під насуплених брів на заступника, відчуваючи, як вочевидь вертається призабута відраза до пожовклого паперу, прогірклі запахи смаженої мойви на спільній комунальній кухні, чад пригорілих сковорідок. — Гальчинський, певно, вже внуків має, а йому ще дурниці в голові.
Тепер уже Ситняк, відчуваючи перевагу на своєму боці, зміг відказати з недбалою двозначною усмішкою:
– Перевірка, як водиться, плодить чутки і плітки… От і почалася колотнеча у їхній хаті. Він поцапався з жінкою за якийся давній гріх, ще в молоді, поговорюють, літа, а скінчилося все нарсудом.
– Ідіть,— буркнув Анатолій Олексійович так, наче то Ситняк заколотив усю веремію, яка вибила його з душевної рівноваги, до якої звик, як до службового крісла: він ішов від посади до посади, міняв кабінети, але своє старовинне, з вигадливою різьбою і високою урочистою спинкою крісло щоразу перевозив за собою.
«А, чорт!.. — лайнувся Анатолій Олексійович, коли заступник, виходячи, обережно причинив дубові двері. — От і спробуй прожити чесно, не творячи марно зла». Він надовго вкляк за столом, зіперши голову на руки, і марне намагався зосередитися. Зрештою, здригнувшись, як від холоду, він натиснув кнопку селектора і промовив до заступника:
– Закон передбачає покарання «від» і «до». — Анатолій Олексійович помовчав якусь хвилю, і біля рота його залягли дві жорсткі складки. — Отого старого за наклеп на Гальчинського потурбуйтесь підвести під верхню риску.
– Зрозумів,— відповів динамік знайомим, завше вдоволеним голосом.
Через якийсь час заступник, поважно розгорнувши папку, а він умів це робити елегантно і солідно, доповідав про виконання його розпоряджень. Анатолій Олексійович слухав Ситняка і одночасно шелестів паперами, сортуючи свіжу пошту.
– Достатньо, — перебив Анатолій Олексійович заступника на півслові, і той слухняно, як кінь у шорах, спинився. — А як покарали отого старого наклепника?
– Тяжко його буде покарати, — знайома двозначна усмішка легкою хвилею пробігла обличчям Ситняка, і Анатолій Олексійович враз насторожився. «Ну що за характер у чоловіка, — подумав він. — Говорити людям капості для нього, мабуть, насолода».
– Чому це тяжко? Він що за птиця така — Герой Соцпраці, ударник, сват міністра?
– Не сват і не ударник, — якось ліниво відказав Ситняк. — Просто помер понад місяць тому.
– Це найкраще, що він зробив за своє життя.
«Хай мене вкрадуть, — мерзлякувато зіщулився Анатолій Олексійович, і йому зробилося не по собі. — Треба ж таке: написав гидоту, сам спокійнісінько помер, а тепер його писанина розбиває чужі сім’ї. Містика, й годі». І він пошкодував, що не викинув відразу ту скаргу в сміття.
– Припинити розбір, скаргу повернути мені негайно.
– Зрозуміло. Скаргу поверну завтра — вона ще в міліції.
Наступного дня телефон у його кабінеті задзеленчав незвично рано, і Анатолій Олексійович скоса і невдоволено зиркнув на апарат: цей дзвінок йому чимось не сподобався. За довге службове життя Бобруйчук зробився забобонним, йому здавалося, наприклад, що він навчився по дзеленчанню телефона визначати, добру чи погану йому скажуть вість.
Анатолій Олексійович неохоче підняв трубку: телефонував начальник міліції.
– Сьогодні вночі застрелився бухгалтер промкомбінату Бідзюра.
Бобруйчук відповів не одразу, йому раптом запахло смаженою дешевою рибою, від того запаху його нудило ще з часів нужденної студентської молодості, коли він знімав куток у квартирі із спільною комунальною кухнею, цим пеклом, що лишився в пам’яті відразливим гаром мойви вперемішку з вічною злісною сваркою між сусідами; відчуття огидного запаху було настільки реальне, що Анатолій Олексійович, втягуючи тонкими ніздрями повітря, здивовано оглянувся.
– Ви чуєте мене, Анатолію Олексійовичу? — втомлено і хрипко перепитав начальник міліції.
– Чую. — Крізь легкий шум у телефонній трубці пробивалася музика, і високий дівочий голос сумовито виводив: «Ой чий то кінь стоїть…» Він подумав чомусь не про жахливу новину, принесену раннім дзвінком, а про начальника вузла зв’язку, якому слід дати прочухана, аби радіо не лізло в телефон. — Як — застрелився?
– Приставив рушницю до горлянки і вистрілив, але мізки опинилися на стелі…
– Та не. те, — роздратовано, зажмуривши на мить очі, крутнув він головою. — Я хотів сказати — чому?
– Перевірка скарги в промкомбінаті виявила нестачу семи тисяч карбованців. Пояснення головбуха було по-дитячому наївним — загубив документи. Його мали притягати…
– А що, він і справді ці гроші… привласнив? — Анатолій Олексійович перед останнім словом зробив вимушену паузу, добираючи підходяще слово, аби не сказати про померлого «вкрав».
– З’ясувалося, ні. Дівчата з бухгалтерії щойно розшукали усі папери, які він умудрився десь засобачити. Хай уже пробачить покійник: якщо людина — гава, до того ж псих, от і мізки на стелі.
Анатолій Олексійович поклав трубку з таким настроєм, який мав лише раз у житті, в дитинстві, коли пішов по гриби і серед білого дня заблукав у лісі. Знайомий ліс зробився тоді враз незнайомим, дороги і стежки — дивовижно чужими.