Тіні і полиски – Іван Корсак

Сьогодні йому працювалося залюбки ще й тому, що то був останній день перед відпусткою, і завтра він, струснувши із себе весь службовий клопіт, як струшує селезень на березі із себе воду, разом з жінкою і сином сяде на поїзд до Кисловодська. Жінка то дріматиме всю дорогу, то трохи наївно тішитиметься видами із вікна, і чим далі від дому, тим вони здаватимуться їй звабливішими, а от з сином вони таки наговоряться. Дивні якісь взаємини склалися між ними: вдома вони могли годинами, наче граючи в пінг-понг, перекидатися жартами, вправлятися в дотепах, дбайливо ховаючи взаємну приязнь у добродушному кепкуванні.

Анатолій Олексійович розбирав пошту швидко, надписуючи резолюції чітким почерком, автоматично, а думав про інше; резолюції на паперах він намагався ставити якнайкоротші, а коли вдавалося обійтися одним словом, то й зовсім лишався вдоволений. Деякі прохання і скарги йому здавалися примітивно простими, а з висоти його становища навіть мізерними. Знічев’я він прочитав кілька листів. «Протікає дах…», «Перекопали ще місяць тому вулицю…». Анатолій Олексійович тільки журно зітхнув і подумав, що йому б отакі клопоти, він упорався б з ними одним телефонним дзвінком чи навіть просто порухом брови. Він так само швидко пробіг очима ще одного листа, але не зрозумів, про що йдеться, а тому, заплющивши на хвильку очі і крутнувши головою, аж зачесане, вгору волосся спало на скроні, взявся читати вдруге.

«Бобруйчуку Анатолію Олексійовичу.

Копія: голові народного контролю

Сидорчуку Інокентію Петровичу.

Копія: редакції газети.

Доводжу, до відома, що в городському промкомбінаті завелись злодії. Краде сам директор Гальчинський, без перевірки через прохідну возить дошки жовтим пиріжком. Головбух Бідзюра краде гроші і купляє жінці дорогі шуби.

А ще директор гуляє з чужими жінками. Прошу прийняти міри, бо буду жалуватись.

Митрощук В. В.

вул. Коперника, 6/4».

Анатолій Олексійович спантеличено покрутив листа в руках: пожовтілий, вицвілий папір та ще недоладна писанина викликали в нього мимовільну неприязнь, і він, знехотя відкинувши той аркуш паперу, вийняв носовика й старанно витер спітнілі долоні. «Возить дошки пиріжком… Причому тут пиріжки, та ще й жовті? Чортівня якась…». Він заглянув у негласний супровідний лист, що спеціально готувала для нього секретарка. «Не анонімка. Прізвище і адреса справжні. Пенсіонер, колись працював на промкомбінаті і мав конфлікт з дирекцією».

Ага, «пиріжком», себто напіввантажним «москвичиком»… Навряд, щоб Гальчинський не зумів вивезти оберемок нещасних дощок, навіть якщо й припекло для чогось. Пожовтілий, вицвілий аркуш паперу, здавалося йому, пахнув давно не митим пітним тілом, запущеною комунальною кухнею із суміщеним санвузлом, і він помалу впевнювався, що в листі відголосок якоїсь давньої чвари, примітивний мстивий наклеп, який найкраще було б зараз же зіжмакати і викинути в корзину. Маленьким черв’ячком, щоправда, ворухнувся сумнів, адже прізвище і адреса автора не вигадані і цей Митрощук справді може скаржитися й далі, а він матиме мороку, якщо не дасть паперові ходу. До того ж в цьому кварталі має бути перевірка з області по листах…

Треба берегти себе.

Важко видихнувши, Анатолій Олексійович у кутку аркуша розмашисто і сердито надписав: «Тов. Ситняку. Уважно розібратись». Маючи себе за порядну людину, він почувався зараз трохи незручно, що змушує людей копирсатися в цьому безсумнівному багні, комусь завдати прикрості, хтось марне нервуватиметься і переживатиме, але, зрештою, він тут ні при чому, порядок є порядок, просто хай Гальчинський, чи ще хто там, не бере близько до серця. А заступник, на якого він звично перекладав усі каверзні справи, людина правил твердих, розбереться об’єктивно, розкопає усе незгірш крота. Анатолій Олексійович згадав, як колись, на початку спільної служби, доручав йому перевірити скаргу, і мимоволі всміхнувся.

Писала стара бабця з віддаленого села. Людина вона одинока, нікому за неї заступитися, і сусіди часто чинять їй зло й кпини: то з курми якась історія трапиться, то ще з чим. Ситняк виїжджав на місце, совістив сусідів, з властивою йому принциповістю докоряв їм у сільраді і про все це детально доповів Анатолію Олексійовичу. А через тиждень надійшла нова скарга, цього разу на Ситняка: «Нащо ви присилали мені такого начальника,— писала бабця, — толку з нього однаково ніякого. Мої кури й далі не несуться, а півень як ходив не до своїх, а до сусідських курей, так і ходить, нечисть така».

Коли Анатолій Олексійович прочитав йому скаргу, Ситняк не розсердився і не образився, тільки довго кліпав очима і жмурився на світ, який жив не за його твердими правилами.

«Ситняк, — думав Анатолій Олексійович, — таки докопається». І все ж щось муляло і заважало йому, і він, повагавшись хвильку, після слів «Уважно розібратись» дописав: «Якщо факти не підтвердяться — автора притягнути до відповідальності».

За тихі і неклопіткі насичені сонцем і приємним неробством дні, Анатолій Олексійович забувся зовсім про той пожовклий аркуш паперу, про свої хвилинні вагання і сумніви, як і про інші дрібніші і серйозніші діла, яких він вмів миттєво позбуватися, ледве виходив з кабінету; натомість засмаг і посвіжішав, йому здавалося, що по його тілу навіть кров запульсувала енергійніше, а тіло своє він знав досконало, мов добрий водій знає автомобіль, до свого організму він завжди сторожко прислухався, вловлюючи бодай найменший збій, і негайно звертався до лікарів; тепер йому здавалося, що й м’язам вертається колишня пругкість і міць, як в кращі літа, вертається здоровий апетит, свіжість думок і душевна рівновага впевненої у собі людини.

Про скаргу йому після відпустки нагадав пунктуальний, мов електронний годинник, Ситняк.

– Ви просили поінформувати про справу Гальчинського, — говорив заступник таким тоном, в якому підкреслювалася і шаноба до начальства, але і власна гідність: — На всі вивезені матеріали, в тому числі і на дошки, є виправдальні документи. Чи директор, як пише скаржник, «гуляв з чужими жінками», довідатися не вдалося. Встановлено лише, що був колективний культпохід у кіно. Інші факти також не підтвердилися.

– Все йде на краще в цьому найліпшому із світів, — показав білі зуби Анатолій Олексійович. Із заступником він розмовляв здебільшого трохи іронічно та зверхньо й не вважав за потрібне навіть приховувати це. — Посміявся, певне, Гальчинський?

– Навряд чи йому до сміху, — з видимим вдоволенням відказав Ситняк. — Гальчинський розлучився з дружиною.

Анатолій Олексійович, що зібрався вже було комусь телефонувати, поклав на апарат телефонну трубку так обережно, мов була вона кришталева.

– Факти ж того… не підтвердилися… — невдоволено блимнув він з-під насуплених брів на заступника, відчуваючи, як вочевидь вертається призабута відраза до пожовклого паперу, прогірклі запахи смаженої мойви на спільній комунальній кухні, чад пригорілих сковорідок. — Гальчинський, певно, вже внуків має, а йому ще дурниці в голові.

Тепер уже Ситняк, відчуваючи перевагу на своєму боці, зміг відказати з недбалою двозначною усмішкою:

– Перевірка, як водиться, плодить чутки і плітки… От і почалася колотнеча у їхній хаті. Він поцапався з жінкою за якийся давній гріх, ще в молоді, поговорюють, літа, а скінчилося все нарсудом.

– Ідіть,— буркнув Анатолій Олексійович так, наче то Ситняк заколотив усю веремію, яка вибила його з душевної рівноваги, до якої звик, як до службового крісла: він ішов від посади до посади, міняв кабінети, але своє старовинне, з вигадливою різьбою і високою урочистою спинкою крісло щоразу перевозив за собою.

«А, чорт!.. — лайнувся Анатолій Олексійович, коли заступник, виходячи, обережно причинив дубові двері. — От і спробуй прожити чесно, не творячи марно зла». Він надовго вкляк за столом, зіперши голову на руки, і марне намагався зосередитися. Зрештою, здригнувшись, як від холоду, він натиснув кнопку селектора і промовив до заступника:

– Закон передбачає покарання «від» і «до». — Анатолій Олексійович помовчав якусь хвилю, і біля рота його залягли дві жорсткі складки. — Отого старого за наклеп на Гальчинського потурбуйтесь підвести під верхню риску.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: