– Прийшов він з тюрми худющий, якийся вовкуватий, днями слова, бувало, не роздобуде, і немов наполоханий, хоч переляк відливай. Злому ворогу, тілько сказав, не зичить побачити те… Боявся тюрми він, але й не вбоявся. Віддала я йому пенсію, сорок один карбованець поштарка мені саме принесла, та й кажу: купи собі одежину. Поїхав у район і вже не повернувся. Забракло тих грошей, муситьки, йому, то він під полою жинси якісь сховав. Рицдивіст, сказали, і ще два роки дали.
Старій забило подих, і вона сапнула усохлими грудьми, хапонула повітря здивованою рибиною.
– Прийшов він з тюрми вже зовсім іншим. Я зразу побачила по очах, очі йому підмінили. І щось у ньому бродило… Тихе таке і тухле…
Старій забракло знов духу, вона закашлялася сухо і деренчливо — чи то від сирої досвітньої мли, чи із зморщених, мілких легень своїх викашлювала ще учорашню городню пилюку. — А втретє повернувся із тюрми вже звіром. Напився першого ж вечора, люто напився, в дим… Уламком склини себе по венах, і кричить на мене, заюшений: «Заріжу, що на світ привела!» Востаннє повернувся він з жінкою і чужою дитиною. Та жінка теж десь там… з ним була… Не злюбив дитину відразу, зав’язував у мішок і бив. Тікай, просила невістку, зі світу зживе і хлопця, і тебе. «Нічого гонку гнати, — дивно якось відказала та, сміючись. — Ще не таким галстуки в’язала».
Того дня забрав син дитину з собою і пішов у ліс. Бив його там, а малий просився:
– Татку, я більш не можу, я спати хочу.
Прибив хлопця і загріб у листі.
А тоді зустрів жінку з поїзда. В тої аж очі круглі з такого дива.
– Ходи по гриби, — каже син.
– Ходімо, — дивується все ще невістка.
Пішли. У дорозі питає її:
– Ждатимеш мене п’ятнадцять літ?
Аж приспинилася невістка.
– Знову, хавка, у діло вліз?
– Сина твого пришив… А ти ша, наволочка, бо й тобі галстук повішу. Марш у село по мої документи, а я до зеленого прокурора, — кивнув на ліс.
Ну, невістка до телефона, приїхало дві машини… Рвали повіддя вівчарки, стелилися по землі, ідучи по сліду. Зняли під вечір його із дерева — гадав, сховається там.
Більше дівки із підмальованими очима не слухали старої, вони лиш підвискували, коли їх теребив молодик; на сусідній лаві, поклавши замашний кулак під неголену щоку, циганкуватий дядько голосно захропів — і його тузнули під бік: «Ну, ти, храповик із тріснутого колінвала»; ще на сусідній лаві реготали із карапуза років трьох-чотирьох, допитуючись, де він живе: у баби в селі чи в місті, куди водять в садок і де батьки ждуть квартири. Карапуз сановно надувся, поміркував поважно і відказав: «У поїзді».
– І знов мні коле, знов мні пече, — хилитався вагон, і хилиталась стара, як старе, скрипуче дерево. — І я винувата, що звіра у світ пустила.
На мить стара приплющила зморщені, зів’ялі повіки, очі пекли їй, мов хто сипонув гарячого приску, — чи то від безсонних ночей, чи від піску, що надуло на картоплищі.
– Сусіди казали: не їдь, не ганьбися… Йому й землі на той світ зашкода. А я б йому стілько вділила, стілько, щоб хоч на тій землі себе оправдав.
І вона розводила руками, натомленими і важкими, з твердими, немов залізо, мозолями, із порепаними, скоцюрбленими пальцями, із покоробленими нігтями, під які навічно уїлась земля; стара розводила і показувала руками, скільки б то вона йому уділила.
– Чи дадуть ще побачити?… От щоб дали костюма поміряти. Тутово, на плечі, мусить, мулятиме, тутово, де родимка, я ту родимку змалечку пам’ятаю, змалечку, ще як мила тебе у балійці.
Жебоніла отак стара всю дорогу, клала слово важке до слова, і навіть коли розвиднілось та поїзд пристав до вокзалу, то ще й на пероні хапала молодих сусідок своїх за поли, у вічі благально заглядала.
– А як, дітки, думаєте, вдень чи вночі його стрілятимуть?
Дівки шарпалися і стидливо втікали боржій від старої, а вона довго стояла під мжичкою, сірою і нудною, як довгі роки, у які з далеких країв виглядала сина; вона дивилася їм услід, мов ті ще мали вернутся, мовити слово до неї і дати раду-пораду. Мжичка сіялася, помалу танула на обличчі, на старому піджаці, важкі краплі збігали з потертого, вигорілого плюшу.
Люди юрмилися на пероні, штовхалися, сміялися, журилися, виглядали і проводжали, несли величезні валізи, і мордатий чоловік з двома череватими сумками штовхонув стару, що стояла якраз між зустрічних людських потоків.
– Що рота розкрила? Сільпо нещасне…
Вона стояла у сутолоці серед людського гомону, серед вигуків носильників і різноголосся транзисторів; тут розмашисто обнімалися, припадаючи до рідних грудей з далеких доріг, з довгих розлук, тут червоно вибухали осінні букети, тут чуже щастя всміхалося яскраво, мов спалахи фотобліців.
Вона стояла серед цього велелюддя, їй вже нікуди більше їхати, нікого проводжати і виглядати і не треба вже від життя нічого — роки за спиною шуміли осіннім похмурим бором; в неї, змученої літами, не було ні надій, ні жадань, крім одного – єдиного, може, останього вже жадання.
– От коб його віддали мені поховати… Я уночі б на могилу ходила.
Кричали досвітком поїзди.
ІТИ ДАЛІ
Старовинне містечко на Волині — Камінь-Каширський. Пейзаж його радше сільський, аніж міський. У центрі дво- і триповерхові будинки, а далі — звичайні хати, з садом та городом. А навколо — ліс. Молодий і прадавній. Вікові дуби, берези, гінкі сосни, вільха, ялини, зарості дикої малини, ожини, а вже чорниці, голубиці, брусниці, журавлини — як на виставці. А в лісі — озера карстового походження, утворені ще в доісторичну добу. Краси незвичайної. І назви небуденні, поетичні — Добре, Святе, Люб’язь, Біле…
Жити серед такої природи й не бути поетом, художником, хоча б у душі, просто гріх. І коли Борис Демків у вірші про волинське село, про дивовижні зоряні ночі над ним пише:
У час такий у нашому селі
Народжуються філософи й поети, —
йому не можна не вірити.
Автор цієї книжки Іван Феодосійович Корсак живе й працює в Камені-Каширському, а народився неподалік — у селі Заболотті Ратнівського району в 1946 році. Закінчив сільськогосподарську академію в Києві й повернувся додому. І хоч не став він агрономом, зате як прислужилася наука про землеробство в його журналістській і літературній роботі.
Редагуючи районну газету «Радянське Полісся», І. Корсак достеменно знає все, що треба знати працівникові сільської глибинки. А ще знає людей — багатьох, з якими йому чи не щодня доводиться зустрічатися й жити поміж них.
З такого знання та при літературних здібностях і виростають люди в письменників.
Щодо життєвого матеріалу, то він у І. Корсака завжди, як кажуть, напохваті. Варто тільки ступити за поріг хати, і ти вже в дивосвіті поліської природи. Ось іде наш автор із приятелем-лісничим в’юнкою стежкою поміж гінких красунь сосон. Ураз на плече лісничого стрибає звірятко — білочка. Давня знайома. Вона знає, що в цього доброго чоловіка в кишені припасені для неї ласощі. Він іде, а вона сидить і чекає. Лісничий, навіть не дивлячись на гостю, подає їй пригорщу горішків. Білочка тицяє мордочкою в долоню, та небавом, не закінчивши трапезу, стрімголов злітає на дерево. Лісничий обертається й помічає неподалік в ожиннику озброєних людей — браконьєри… Ось із такого цікавого випадку й народилось не менш цікаве оповідання І. Корсака «Мозоль».
«Мозоль» — таке прізвисько одержав лісничий Гришко. Звісно, від браконьєрів. За непоступливість, принциповість в охороні природи, а точніше — за свою любов до всього живого, за свою відданість лісові і його мешканцям. Він, цей Гришко, дуже «незручний» для місцевого начальства, яке з давніх часів запозичило поведенцію удільних князів, для всіх тих, хто звикло плутає державну кишеню з власною.
Інший лісоохоронник (оповідання «Бамбор»), може, й не такий затятий, як Гришко, однак і в нього душа відкрита для добра. З ним трапилася пригода, яка стала уроком на все його подальше життя. Призначивши полювання на вовків, які хоч і вряди-годи, а все-таки потрошили колгоспну худобу, лісник несподівано скасував свою постанову. Мисливці довго не сходили з дива — який, мовляв, гедзь укусив чоловіка?