Тіні і полиски – Іван Корсак

Наприкінці тижня Петра викликали в лісгоспзаг. День видався нікудишній: за лісовивезення заробив прочухана — сльозлива цьогорічна осінь розродилася потопом, і техніка рвала собі кишки кільканадцять разів на добу, на додачу запізнився на останній автобус і тепер мусив лісом теліпатися до села. Він ішов обсадженою ялинами греблею, сердито повискував під підошвами мерзлий сніг, і він думав, що хрін із ним, з тим начальством, хай собі лає, а ялини он ростуть — він посадив їх ще за першого року свого лісникування. «Життя, — думав він,— місяці і дні треба вкладати в якесь путнє діло, щоб воно росло і-потішало людську душу, як ці ялини, що он шугонули в морозяне, дзвінке, аж страшно, щоб не покололось, високе нічне небо». Десь він читав, що в молодості ми щедро обдаровані життям і охоче роздаємо свої скарби, але коли під старість йдемо збирати борги — ніхто не віддає. «А лісові позичати можна, — всміхнувся до себе, — за ним не пропадає».

Зелені вогники засвітилися справа в гущавині. «Цього тільки сьогодні бракувало»,— невдоволено подумав Петро. Він вирішив не подавати знаку, а якось відбити в звіра охоту дражнитися. Він і далі йшов навмисне впевнено, твердо наступаючи на п’яти, і сніг під каблуками повискував ще голосніше.

Вогники ще довго пливли гущавиною обіч ялинової алеї, час од часу спалахували і нарешті згасли. «Мабуть, я узяв їх змором»,— подумав Петро. Вовки рідко зважуються першими напасти на людину, він їх звичай вивчив давно, ще як служив на Півночі. Не раз у тривалих мандрах йому спадало на думку, що вовки могли бути давніми супутниками ще древніх людей: ідучи вовчими слідами, людина сподівалася швидше відшукати здобич, яку сама не в силі була виявити, почути чи побачити — вовк же уловлює запах навіть за півтора кілометри. Вовча зграя й собі бралася вивчати поведінку людей, довгими зимовими ночами кружляла в непроглядній пітьмі навколо мерехтливого багаття, жадібно втягуючи вологими ніздрями лоскітливий запах смаженого м’яса. Вовки звикли, що на тому місці, де людина вполювала оленя, лишаються якісь недоїдки, і зграя подовгу йшла витоптаними первісною людиною стежками.

Петро ще раз зиркнув у гущавину, яка від розлитого місячного сяйва здавалася ще густішою й ворожішою, і полегшено перевів дух. Але коли глянув уперед, вздовж вузької просіки, то мимоволі спинився: піднявши голову, наче внюхуючись у морозяне, іскристе від снігової потерухи повітря, ВОВК сидів кроків за п’ятдесят, прямо у машинній колії, що ледве виднілася на снігу. Колись Петрові доводилося стрічатися із вовком злобним, з вишкіреними зубами і загрозливо піднятим важким хвостом, з настовбурченою на загривку шерстю, такий звір ладен був кинутися в першу-ліпшу хвилю, рвати і шматувати все міцними кігтями і зубами. Бачив і вовка, що огризався роззявленою хижою пащею. Доводилося бачити вовка і нажаханого, з принизливо притисненими вухами і хвостом.

Звір, що сидів на дорозі, дивився на Петра радше запитально і вичікувально, мовби хотів і не міг щось сказати. Тікати, звісно, було б безглуздо, лізти на дерево — теж, ніч цієї пори на дереві не пересидиш, і Петро намірився йти просто дорогою, сподіваючись, що його погляду звір не витримає і збочить. Але враз з-під ялин виплигнув на дорогу ще один вовк, трохи менший, очевидячки, з молодого виводка, проте вже зміцнілий, плигнув знехотя, плавно вигинаючи спину, мовби не чуючи усієї своєї нагуляної на привіллі зрілої сили.

«Ба,— звів брови Петро, і здогад нагнав йому холоду в спину. — А чи не цього лісового пірата вигрібав я весною з прілого листя, з-під вивороту, і таки не вигріб на свою голову?»

Він обережно звернув з просіки в гущавину і продирався лісовим підростком, пильнуючи за обома непроханими попутниками і надивляючись, про всяк випадок, поблизу товсте дерево. Вовчиця, ображено крутнувши головою і м’яко ступаючи пухким снігом, рушила слідом, а за нею слухняно пішов і молодий вовк. Підібравши сукувату замашну гілляку, Петро ішов, глибоко провалюючись у сніг на невидимих ямах, крізь поросль густої крушини, що рвала на ньому одяг і боляче дряпала обличчя. А коли вибрався на вузьку стежку, що вилася поміж корчами, обидва вовки вже спокійно сиділи попереду.

Петро знову пірнув у гущавину і, важко дихаючи та пересмикуючи плечима під мокрою від поту сорочкою, побрів снігом. Цього разу вовчиця не відразу рушила за ним, довго й докірливо дивилася вслід своїми жовтими, злегка розкосими очима, а тоді, завмерши на місці, завила.

Завивання, несподівано тонке для старої широкогрудої вовчиці, здіймалося над синіми від місячного сяйва снігами, над нічним лісом, жахаючи принишклого десь під кущем зайця чи полохливу косулю. Якась древня, щемка материнська туга чулася в цьому завиванні, стискаючи груди і холодячи серце. Молодий вовк за якусь хвилю, ніби виждавши мить, теж зняв у небо довгасту морду і несміливо став підвивати. Неясний здогад ворухнувся у Петра в голові. «Чорт з вами, не мучте мене і себе, — зі злістю подумав він, мало не перечепившись через гілляку, що ледве виднілася із глибокого снігу,— віддам я двох ваших, тільки відчепіться, дайте спокій душі». І, хоч як не хотілося — до сільських полів уже рукою подати — він круто завернув праворуч, до лісового кордону.

Вовки ще два рази перебігали йому дорогу, він знову обходив їх корчаками, і години за дві, весь мокрий і знесилений, постукав у вікно Грицькової лісничівки.

– Ти звідки звалився? — постав на порозі в нижній білизні Гриць і сонно почухав волохаті груди.

– Вовки, брате, пригнали…— засапано проказав Петро, знімаючи шапку з мокрої від поту, змиленої голови. — Мабуть, з того виводка, що весною приніс тобі двох. Я навмисне сюди завернув, аби відчепилися, може, знайдуть тут своїх.

– Не пішов би ти, куме, в монахи! — визвірився Гриць, з якого ураз зійшов сон. — Тепер вони мені віддячать за тебе, я ж бичків і взимку випускаю. Та заходь уже… — буркнув, за рукав тягнучи через поріг зніченого Петра. — Якщо відправити тебе зараз додому, то вдосвіта хіба підметки знайдуться.

За пізньою вечерею при гасовій лампі вони, балакаючи упівголоса, щоб не розбудити жінку з дітьми, згадували різні бувальці за довгі роки лісникування, і господар усе не міг заспокоїтися.

– Ох, і удружив!..— крутив головою Гриць. — А я, дурень, узяв тих вовченят — он вишелестіли які, худоба боязко помекує, як підходить до кліток. Таж поруйнуй буслове гніздо, і бусол принесе головешку на хату, а то ж хижак…

Врешті за вечерею умовилися в найближчу неділю зібрати єгерів та мисливців і обкласти сіроманців.

Напередодні Петро впряг Орлика в сани і примчався на кордон. Гриць зустрів його уже приязніше, приятелі добряче пообідали, не забувши наперед пом’янути вовчі душі. Бичкам на кордоні вовчиця шкоди не завдавала, хоча ранками біля кліток з лісовими бранцями було густо втоптано вовчими слідами, а одного разу Гриць знайшов розтерзаного зайця під самою кліткою. Навчений недавньою пригодою, Петро уже не чекав сутінок, а рушив додому ще завидна.

Орлик біг бадьоро, і Петро, уткнувшись у комір кожуха, дрімав на м’якому сіні, яке пахло червневими луками і літнім сонцем. Повискували полоззя, за саньми сніг розлітався віялом, коли сани заточувались, і його хилило в сон. На перехресті, вже дрімаючи, він вирішив не об’їжджати через міст, а пустив коня навпростець, як їздив щозими, коли замерзала ріка.

У легкі хвилі сну він поринув раптово. Зігрітий теплом кожуха, Петро не знав, скільки проспав, заколихуваний м’яким шелестом снігу під полозками, тільки прокинувся так само раптово — сани шарпонуло, і він мало не вивалився в рівчак. Петро неохоче розплющив очі: ліс закінчувався, і сани вилітали на вигін до ріки, Орлик ішов ускач, шалено відкидаючи сніг копитами; здавалося, якась дика і зла сила вселилася в коня і тепер безоглядно несла з лісу. Віжки, коли він спав, зсунулися з саней і обірвалися, біля вудил теліпалися тільки куці обривки. Петро оглянувся.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: