Анатолію Олексійовичу, що стояв біля вікна, тримаючись за спинку крісла, здавалося, що то не бідолашного птаха розхитує безжальний осінній вітер, а його самого, і він з останньої моді тримається за життя, як за спинку цього крісла, і вже не може втриматися, його пальці, втрачаючи силу, невмолимо розщіплюються, і він зривається й летить під пронизливим завиванням осіннього вітру і розпачливі зойки оцього чорного ворона кудись у страшну безодню. І знову Анатолію Олексійовичу відчувся запах горілої ганчірки у попільниці, димок од засмальцьованої скарги, що не кориться ніяким приписам глузду, бо, обернувшись навіть нікчемним попелом, все ще гуляв широким світом, але поки нарешті досяг і його, свого натхненника; мабуть, так і треба; а ще він подумав, що в їхньому житті міг бути не один такий папірець, і не з одного папірця знімається чорна віхола.
Ігор ішов вулицею простоволосий — шапки він ніколи не носив, промоклими кросівками ступаючи навмання по калюжах, і його висока, трохи незграбна постать танула і розмивалася за скісними пасмами дощу, як за імлою немилосердного часу, аж поки щезла за поворотом.
НІКУДИШНІЙ ЛЮД
Теща лежала в труні під покутньою стіною, і на її знекровлене, зморщене обличчя спадала тінь тихого вдоволення, наче вона, насовавшись по хатніх клопотах, натовкшись з його вічно шмаркатими дітьми, нарешті заробила таки на увагу і може дозволити собі, не криючись, ось так тихо і безборонно, склавши патички жовтих рук на усохлих грудях, полежати тепер навіть серед білого дня. З вимушеною шанобливістю стоячи над труною, Петро Власович вдивлявся в набридле за багато літ обличчя, у якому смерть нічого не змінила, хіба що тільки скувала його легкою памороззю, тихо й непомітно зняла зніченість і вічний страх перед зятем. Цей страх в’ївся в її сірі зморшки з першого дня, відколи перевіз до себе тещу. Шугав над нею невидимим кажаном, коли вона, боячись скрипнути дверима, брязнути каструлею чи шкребнути ложкою, готувала сніданок, доки зять з дочкою ще сплять, а коли пізнім вечором приходив п’яний або невдоволений, страх заганяв її й зовсім у мишачу нірку. Чи то від ледь помітної зміни, що сталася з жінчиною матір’ю на порозі життя і смерті, чи від чогось іншого, але він чітко відчував, як, вдаючи з себе уважного до небіжчиці — заради дружини, заради дітей — в нього десь з нутра виповзало глухе роздратування, наче вона, досі тиха і непомітна, навмисне завдавала йому мороки і клопотів, яких і без неї ниньки в нього не бракувало.
Круто обходилося життя з Петром Власовичем в останні часи, круто і жорстко. Після смуги удач і везіння, що возносила його все вище по службовій драбині, аж дух перехоплювало, він раптом опинився як на зимовому, колючому протязі.
Спочатку прогнали з роботи. Турнули з посади у районі — видної, впливової. Дали, було, в обласному центрі, аби зовсім не добивати чоловіка, незначну, але престижну службу, але не встигли затвердити.
Анонімка про останній, зовсім незначний хабар Петра Власовича остаточно обрізала волосину, на якій трималося його службове щастя.
– Виїдемо звідси — не переживу, — сказав дружині першого ж вечора.
Вірилося йому, що й жінка не зможе бути більше в цьому районному містечку, зустрічатися з тими, хто копав і таки викопав йому яму, навіть зичити їм, вітаючись, доброго здоров’я, а в очах людей, які ще недавно самі запобігливо ловили зверхній, суворий і неприступний погляд Петра Власовича, тепер помічати втіху або ще гірше — принизливе співчуття.
– Ні, Петре, — тихим, якимось безбарвним, дерев’яним голосом відповіла тоді дружина. — Наїздилася я з тобою за вік, більше нікуди не поїду. Люди скрізь однакові.
Два тижні він лежав на дивані, ні до кого не озивався і читав один і той же номер районної газети, хтозна-якої давності. З-поміж інших, у замітках надибував і своє прізвище: «В роботі наради взяв участь і виступив…» Було колись у нього життя: місце у всіх президіях, промови, гучні оплески, зустрічі й проводи начальства… Відшуміло все, з’їли, в ложці води утопили.
А через два тижні встав з дивана і так само мовчки пішов просити нової служби. Він знав, що такої посади, як була у нього, йому тепер вже не бачити — люди навіть вищого становища і то мило заглядали йому у вічі, випрохували якийсь дефіцит, а коли треба було налаяти, то починали зі слів «дозвольте вас покритикувати…». Хтось зглянувся над ним і відрекомендував начальником зовсім мізерної контори — як-не-як чоловік довгенько був поважною номенклатурною одиницею. У глибині душі Петро Власович все ще вірив у незгасність своєї службової зірки, бо навіть покійний батько любив хвалитися сусідам: «Мій син у начальницьких штанях народився…» Але ці давні слова були тепер слабкою втіхою. Колись на запитання: «Як життя?» — знайомим він радив відповідати «Так собі». Бо, жартував, коли скажеш — погано, то не повірять — тепер ніхто погано не живе. А коли вже занадто добре, то ще відділ по боротьбі з розкраданням соцвласності поцікавиться, а чи по кишені… Тепер би на це запитання Петро Власович і сам ніяк не відповів.
Нило серце за минувшиною, життя для нього втратило кольори і смак, зробилося низкою більших чи менших прикрощів.
А сьогодні на сім’ю несподівано звалилася нова біда.
Раптово, не прохворівши і дня, з сердечного приступу померла жінчина мати. Смерть увійшла в дім тихо, принісши з собою запах свіжогебльованих дощок, ялинової глиці і мерця.
Сутеніло. У великій кімнаті над труною, скричавшись за кілька годин, відколи матір привезли з лікарні, вже помиту й наряджену, мовчки заламувала руки й плакала жінка. Петро Власович відчував, що вона говорить з недомовкою, її тривожить, звичайно, не тільки те, чи встигнуть вони як слід попоратись до жалобного обіду, і був вдячний за цю недосказаність, що поберегла і не черконула гострим словом зайвий раз його і так уже зранене самолюбство. Двійко дітей, десятирічні хлопчики – близнята, притулившись до неї, вдивлялися в знайомі з незапам’ятства риси бабиного обличчя, тихого і лагідного, як при житті, не зболеного і не вимученого хворобою, з печаттю великого, тепер уже вічного спокою, який не здатен порушити навіть кривий зятів погляд.
– Ой, Петре, а чого то люди досі не йдуть, — говорила жінка. — Коли ж воно все до похорону зробиться, наготується?
– Зробиться. Вдосвіта і твоя, і моя рідня приїде. Я всім телеграми розіслав, — заспокоюючи дружину, відказав з невластивим йому поспіхом.
Невисловлені жінчині докори пекли йому по-своєму, і він не знав, чим зарадити. Так уже здавна повелося, що в дім покійника приходили родичі, сусіди та знайомі, останню ніч вони проводили біля домовини, статечно ведучи мову про житейську суєту, про те, що всі ми там будемо, згадували тільки добре, що полишав покійник по віку, і навіть коли добре важко було згадати, воно обов’язково знаходилося, сумували за небіжчиком, хоч у глибині душі й відчували над ним перевагу, бо ж таки вони живі допоки, і самі соромилися цієї непрошеної думки, милостиво пробачали покійному огріхи, якщо траплялися такі, впівголоса шкодували покійника, немов втішали його перед тим, як мав він вирушити в свою останню земну путь.
Сьогодні в їхній дім не прийшов ніхто.
Рідні він тут не мав, сусідів сторонився, а друзів у нього не було ніколи. Були тільки знайомі по чарці, з якими щось організовував, вибивав і діставав, були підлеглі і ті, кому сам підлягав. Петро Власович вважав себе керівником принциповим і вимогливим, як він часто повторював, панібратства не розводив, і рідко кому з відвідувачів вдавалося на прийомі зустрітися з ним очима — вони або були завше опущені, або холодно ковзали повз людину. Не мала тут справжніх друзів і жінка. Ще коли його тільки призначили на посаду і до неї забігали знайомі по роботі, Петро Власович застеріг:
– Заводь собі друзів по моєму становищу.
– Хіба ж то коні, щоб їх заводити, Петре?
Більше він ні разу не застав цих знайомих у своєму домі.
У просторій кімнаті одиноко плакала жінка. Коли внесли покійницю і деякі речі винесли, кімната здалася ще більшою, і голоси, і жінчине ридання відлунювали в ній, як в глибокому колодязі.