Ще мить — і Карат завмирає у стойці, усім своїм серцем, що билося нестримно й шалено, благає господаря не забаритися, не сполохнути марне птаха в останню, вирішальну мить. Нарешті він робить кілька блискавичних стрибків, і, б’ючи крилами по воді, селезень зривається ввись, востаннє зблиснувши переливом пір’я навпроти призахідного сонця, і оглушливо гримить господарів постріл…
Деколи на Карата напливали і недобрі спомини, від яких він, як від передсвітанкової прохолоди, злегка здригався і шкрябав пазурями по дощатій долівці буди. Одної ночі сюди прийшло двоє незнайомих, вони якийся час постовбичили біля сусідської клітки з кролями, і Карат спершу подумав, що то так і треба, може, пораються хазяйки, але несподівано один з них підскочив і накинув йому на голову мішок, спритно чіпкими пальцями водночас здавивши горлянку. Карат не встиг навіть згавкнути, він відчував тільки важке сапання цього незнайомця і відворотний горілчаний дух: дихати йому ставало все важче, а перед очима змигували зелені, жовті і червоні іскри.
Потім Карата, зв’язаного вірьовками, довго везли у машині і недбало скинули у якомусь хлівчику біля дров. Цілу ніч він гриз ті вірьовки, від яких неприємно до рота липло лляне волокно, і таки перегриз, а тоді підрив попід стіною вузьку нору і до ранку, всю дорогу відпльовуючись від налиплих волокон, повернувся додому з шматком вірьовки, що все ще теліпалася на шиї. Відв’язуючи її, господар довго і спантеличено крутив головою.
Гірше було іншого разу, коли господар на слізне прохання подарував Карата своєму другові у військовій формі. Тоді його знову довго везли, доглядали дуже уважно і чим тільки не пробували годувати. Але минав день, другий, третій, пес був наче сонний, бридливо відвертав голову від кинутого шматка м’яса чи підсмаженої, спокусливої печінки, ні на кличку свою, ні на команди не відгукувався; він просто лежав з потьмянілими очима, Каратові наче щось марилося, крізь напівдрімоту йому вчувалися знайомі голоси, особливо малої господині, яка залюбки бавилася з ним і вигадувала найчудернацькіші здивки — в’язала банти, впрягала у возика і витворяла ще багато чого такого, що він терпів поблажливо, аби лиш їй було приємно.
Карат не знав, що товариш двічі телефонував господареві:
– Перестань нудьгувати за собакою, — благав той у телефонну трубку. — Він не тільки нічого не хоче робити з того, чим ти дивував мене, а й їсти відмовляється. Я тобі або поверну його, або він здохне.
Врешті його таки відвезли додому, і господар спочатку вибачливо розводив руками, а потім, як лишився з собакою наодинці, довго гладив його і заглядав винуватим поглядом у розчулені зустріччю зеленкуваті Каратові очі.
Відтоді господар не розлучався з Каратом, брав з собою навіть у відпустку, і часто мав з ним чималенько клопоту, а одного разу навіть пригоду.
Це трапилося у чужому, гамірному місті, де незрівнянно більше, аніж у їхньому містечку, гриміло й бряжчало заліза на вулицях, ще поспішніше метушилися люди. У магазині на кілька поверхів, у натовпі мала господиня якось відбилася від батька і загубилася, а коли вона із заплаканими очима вибігла на вулицю, де Карат терпляче чекав у вказаному йому господарем місці, він враз здогадався про все. Дівчинка спочатку зраділа собаці, але в розпачі вона не знала, що ж вчинити, як розшукати батька, Карат тим більше не відав, а коли мала плакала, він, мов утішаючи, благально вертів хвостом і тихенько підвискував. Коли ж мала не втерпіла і кинулася шукати батька поміж людей, Карат враз посуворів, метнувся за нею і схопив її за одяг.
Він, власне, не знав, добре то він чинить чи зле, і це його непокоїло, зате твердо знав і вірив у порядок: якщо йому сказали чекати тут, то він має тут і чекати.
Прововтузилися вони, може, з півгодини — коли мала поривалася йти, він тримав її за одяг, а коли плакала — то ставав на задні лапи і все силкувався лизнути в лице, заспокоїти і розвеселити. Господар врешті здогадався вибігти на вулицю й побачив, що їх уже обступили здивовані і занепокоєні люди.
…І все ж як не обманював себе Карат споминами, що миготіли у голові, як дерева і будинки за вікном машини, коли їхали на полювання, голод все одно смоктав живота невідступно; йому здавалося інколи, що з нього лишилася тільки туго натягнута, як на барабані, шкіра та ще настовбурчена шерсть. Коли голод не тамувала навіть полуднева спека, він спробував розірвати ланцюг. Рвонувшись і не здолавши металу, Карат впав у сіру, стовчену його ж ногами куряву.
Поступово прийшовши до тями, Карат порачкував назад і плигнув удруге, потім, брязкаючи ланцюгом, ще і ще він уже погано пам’ятався і майже не бачив нічого ошалілими з неймовірного болю, налитими кров’ю очима, але відчайдушно плигав, аж поки, обірвавши нашийника, покотився клубком по двору.
Кілька хвилин він лежав непорушно, згодом встав, і заточуючись, почвалав через подвір’я до смітника, звідки крізь сморід відразливої гнилизни, долинали зманливі запахи. Жадібно принюхуючись, він нетерпляче звівся на задні лапи та спробував заглянути в ящик, але кришка була щільно причинена, і він тільки пошкрябав лапою по зчорнілих дошках. Тоді Карат обійшов навкруг ящика і, перехиливши голову, заглянув у щілину: зовсім поряд, біля якихось черепків, лежала надкушена скибка хліба — він вловив його млосний, ледве чутний запах, і від недосяжності тої скибки Карат тихо і ображено вискнув.
Поникавши і покрутившись тут ще якийсь час, він неохоче побрів подвір’ям. У вікні сусідського будинку Карат побачив раптом дівчинку, що жувала бутерброд, запиваючи чимось білим, очевидно, молоком, і він раптом спинився, несподівано для самого себе призвівся на задні лапи і, облизнувшись, заглянув дівчинці у вічі. Дівчинка теж побачила його, засміялась і спочатку простягнула булку до шибки, а коли Карат винувато кліпнув очима ї облизнувся вдруге, неприємно скривила рота і показала йому язика.
Карат поволі опустився на передні лапи, відвернувся і побрів далі, на вулицю, відчуваючи, як під лапами м’якне і злегка прогинається розпарений немилосердним, шпарким сонцем асфальт. Тепер Карат страхався заглядати людям в очі, він просто брів краєчком тротуару, никаючи очима по боках, і йому спало на думку чимскоріше вибратися з цього галасливого міста, де так круто чомусь переінакшуються люди і все життя, вибратися туди, до очеретів над рікою, де полював не раз із господарем, п’яніючи від поспішного і лякливого лопотіння пташиних крил, і де, здавалося йому, ждали воля, простір і харч.
Ненароком кинувши оком, у невеличкому дворику Карат запримітив на нікельованих, блискучих коліщатках дитячу коляску, і в першу мить вона не привернула його уваги, але щось змусило його вернутися поглядом: з кишеньки в колясці, закрита жовтою соскою, зманливо виглядала пляшечка молока. Він зніяковіло приспинився, і неждана думка спантеличила його. Голод штовхав його до дитячої коляски, йому вже навіть вчувався у пересохлому роті смак того молока, і водночас йому мучили докори собачого сумління, бо ніколи досі він не брав того, що не належало йому чи не давали йому по добрій волі; Карат нараз завагався і геть розгубився, стоячи на цьому роздоріжжі, нарешті він струснув головою так, мов потрапив у добрячий дощ і хотів струсити з себе лоскітливу вологу, проте сумніви і вагання не спадали, як спадають і облітають крапельки дощової, пропахлої теплим вітром води.
І все ж голод був дужчий за усі його докори, і в кілька стрибків Карат опинився біля коляски, в якій, тихо причмокуючи пустушкою, дрімало рожевощоке, кирпате дитя. Ставши на задні лапи і обхопивши пляшечку передніми, він смоктонув на всю силу, аж злякано вискнула гумова соска, і пахуче молоко, засмоктуване разом з повітрям, із свистом полилося у спраглу собачу горлянку. То було навіть не молоко, а ріденька манка на молоді, але це його не обходило зараз, головне — то був харч, рятівний для його вимордуваного та знесиленого тіла, і від терпкої насолоди в першу мить він лиш крутнув хвостом і приплющив очі.