– Причому тут підлизування, люди самі заробили собі. І за свій труд мають право порядно жити.
– Будуйте, будуйте! Я картинної галереї і плавательного басейну, як ви, не затівав, але в мене робили всі і боялися, бо я село отак у руках тримав, — Предсідатель підніс мало не до обличчя голові сільради свій великий, важкий кулак, і від того, що пальці були стиснуті з усієї моці, рідке, злегка покручене, посивіле волосся на руці розправилось і стирчало вусібіч.
– Марна наша мова,— виділяючи кожне слово, протяжно, але категорично, як остаточний діагноз, проказав голова колгоспу, який досі відмовчувався, і витяг з кишені ключика від машини. — 3 ним треба говорити інакше.
– Розумаки знайшлися, вигадують невідь-що!— немов прорвалася загата у душі в Предсідателя, він навіть не намагався себе спинити. — Носитесь з технічним прогресом коло корови. Бика їй треба, а не ваш прогрес! Ви ще вернетесь до сідниці по розум і перепросите таких, як я.
– Не перепросимо, — голова колгоспу відчинив дверцята уазика. — Бо ви ніколи не були з людьми, і що далі, то далі вас відносило. Це по-перше. А по – друге: якщо до квітня ви не прислухаєтесь до нашої пропозиції, тоді знесемо примусово, на законній підставі. Все.
Буркнув уазик і рвучко рушив з місця, розганяючись асфальтовою стрічкою, і ще довго дивився йому вслід скляним поглядом Предсідатель…
Ганна змела сніг з могили, витерла хустиною на дерев’яній піраміді скло, під яким помістили синову фотографію — від сирості вона краями затекла. «Треба буде, — подумала,— замінити на керамічну».
– А ти кажеш: у Предсідателя душа, — знову озвалася Настя, мов увесь цей час Ганна її в чомусь переконувала.
– Насте, — не витримала нарешті Ганна, обережно закриваючи дверцята металевої огорожі. Вона збиралася уже додому. — Чи ми сюди обмовляти когось прийшли?
– А так, так, людино добра, то я сьогодні розбалакалась, як сорока, — закивала головою Настя, і Ганна подумала, що на неї розсердитися важко.
Вертаючи до воріт, жінки приспинилися коло могили Настиного чоловіка Юхима, що пропав із горілки, відмучивши жінку, відмордувавши, і за яким, на подив села, щиро побивалася Настя.
– Може, хто й сміятиметься з мене, — якось соромлячись, розв’язувала вона вузлика. — Але якщо йому та проклятуща горілка була така солодка, то й ношу сюди час від часу четвертинку і щось із їжі.
Постоявши і помовчавши на Юхимовій могилі, жінки ще походили кладовищем, за неписаним звичаєм відвідали своїх односельців, що упокоїлися останнім часом, з просвітлілими душами подалися додому. Настя хилиталася попереду, незграбно закидаючи свою довшу ногу і викреслюючи нею дуги на пухкому снігу, а Ганна плелася за нею. Вже на краю села, порівнявшись з Предсідателевою хатою, одним вуглом вгрузлою в землю, мов її спочатку щось хитнуло добряче та так і залишило кривобокою, Настя раптом зупинилася, здивовано підняла голову, а тоді прислухалася. Ганна і собі приспинилась — від Предсідателевої хати долинав якийсь спів, щоправда, невиразний, слів не розібрати, одне завивання, але все ж хтось співав.
– Чуєш? — блиснула враз помолоділими очима Настя. — То на слово до сусіда роками не здобудеться, а то розспівався, як тетеря на токовищі. Е, вже давай подивимось…
Чикиндуючи по зораному з осені полю, вона стала забігати до Предсідателевих вікон з боку сіней. Настя, поспішаючи, перевалювалася, як вгодована качка, і Ганні зробилося аж смішно від того, що звичайна цікавість може отак змусити людину забути про свій гандж. «О боже,— жахнулася водночас Ганна. — Таж я над калікою сміюся». А Настя тим часом скоса зазирала крізь намерзлі, злегка розмальовані морозом шибки, і коли їй удалося щось там визирити, замахала руками, кличучи до себе. Дивакувата вона все-таки жінка, чисто як мала дитина, незле подумала Ганна, не збираючись підходити. Але Настя і далі розмахувала руками і показувала щось, як німа, на мигах.
Ганну збивав з пантелику тільки непідробний переляк, яким взялося Настине обличчя, і вона, повагавшись і лаючи саму себе (от щоб таки вискочив Предсідатель та обабурив полінякою) стала скрадатися і собі полем до хати.
– Диви-диви, — тицяла пальцем з чорним од роботи нігтем збуджена, Настя. — То ж твоя банка з медом он на столі, а он пляшка моя, копчене сало, що Юхимові сьогодні носила…
Ганна справді упізнала на столі свою баночку з-під сливового повидла, і їй зробилося не по собі, з жаскою, хворобливою цікавістю вона дивилася і не могла відірвати очей від Предсідателя, що сидів за столом, зіперши на руку важкувату голову з неголеним, вкритим сивою щетиною лицем, з давно немитим волоссям.
– І коли ж він устиг, ірод триклятий? — аж заїкалася з подиву та серця Настя. — Чудо якесь, та й годі!
Приплющивши очі і поволі розхитуючись, Предсідатель знову затягнув у хмільному напівзабутті:
За туманом нічого не видно…
Ганна колись вже чула, як співав він цю пісню, тільки давно, дуже давно. Миколка ще був у колисці, на кір саме захворів, а тут і мати злягла. Пізно ввечері матері погіршало, треба було її в лікарню везти. Ганна сама не своя металася між материною постіллю та синовою колискою, а чоловік ще не прийшов з роботи — він возив тоді легковою Предсідателя, як і досі возить голів. Десь коло другої ночі не витримала, збудила сусідку і попросила наглянути свій лазарет, а сама побігла селом шукати чоловіка. І знайшла-таки, бригадирова хата ще здалеку світилася, як клуб, а з вікон виривалася гвалтована у кілька п’яних голів пісня.
…Тільки ви-и-дно дуба зелено-о-го-о…
Машина стояла під бригадировою хатою, і коли вона відчинила дверцята, то збиралася накинутися на чоловіка, але навіть у пітьмі побачила, що він сам аж зелений від люті.
– Я просився… — упівголоса проказав чоловік, мов боявся, що там, у хаті, можуть почути. — Хворими, сказав, хай лікарі займаються, їм за те гроші платять, а я на службі в нього — як треба, то й до ранку ждатиму.
У нешироку шибку Ганна ще раз глянула на баночку меду, порізане уже на шматки сало та почату пляшку і торкнула Настину руку:
– Ходімо вже, що тут скажеш.
І вони пішли на дорогу не полем, скрадаючись, а вуличкою, яку Предсідатель ніколи не розчищав од снігу — Настя першою, припадаючи на свою криву ногу, а за нею Ганна, згадуючи недавно почуту біля сільської лавки розмову. Хтось, видно, спитав у Предсідателя, як же йому тепер живеться, і той, п’яненький, відповів з колишнім, забутим уже в селі гонором, притискуючи, як і в давні, золоті його часи, кожне слово:
– Я ще ніколи, братцю, так не жив. Навіть як був предсідателем.
А ще згадала Ганна сільський поговір, нібито на кладовищі останнім часом щось лякає. Люди чули на свої вуха, як у дні похорону, уже після заходу сонця, на могилках не то гуло, не то співало, завиваючи протяжно і моторошно, мов у димоході заметільної ночі. «А, мало що наплещуть люди», — подумала зрештою Ганна, ідучи непрочищеною вуличкою і намагаючись попадати у сліди кривої Насті.
ПОЗАШТАТНИЙ ІНСПЕКТОР
Пилип Калістратович вийшов із служби на гомінку райцентрівську вулицю і легко вдихнув весняної надвечірньої прохолоди на всі свої величенькі, як в опасистої жінки, груди: робочий день, слава богу, позаду, і сьогодні ним уже ніхто потикати не буде. Те, що він робив протягом дня, здавалося йому здебільшого заняттям прісним, без солі і смаку, а справжнє життя в нього зараз тільки починалося. Звівши високо голову, він постояв кілька хвилин, із щемливою втіхою внюхуючись у повітря, ніби сповнений тремтливим хвилюванням гончак, що відчув раптом тягу, але не знав ще, в який бік і якою дорогою поведе його випадок.
Пилип Калістратович ішов вулицею, розминаючись із завше заклопотаними, засмиканими мешканцями райцентрівського містечка, із звичною солідністю, поважно і значуще несучи своє обважніле тіло та злегка розмахуючи грубим портфелем. Минаючи магазини, він деколи вкрадливо зиркав на своє відображення в голубих від весняного неба вітринах і щоразу лишався задоволений: Пилип Калістратович скидався на солідного керівного товариша.