Тіні і полиски – Іван Корсак

Увечері жінка народила дочку, а наступного дня їй погіршало, під обід вона знепритомніла, і з області спеціальним літаком прилетіли консультанти. Метаючись в маренні, вона пролежала три дні і померла, не приходячи до пам’яті.

Ще через день на колгоспних зборах знімали Предсідателя. Він сидів не в президії, на звичному місці, яке хтось інший досі не наважувався зайняти, а вже в залі і тільки здивовано крутив головою, час від часу приказуючи до себе: «За що?»

Представник з району, немолодий чоловік, який вів збори врівноважено і по-діловому, не стримався і мало не верескнув:

– Та поясніть же, люди, за що, бо я вже терпцю не маю говорити з ним!

Відтоді усі ці роки десятою дорогою Предсідатель обходив колгосп, стидаючись працювати у полі чи на фермі, здебільшого ж перебивався сезонними підробітками. І тільки недавно, минулої осені, сталася у нього притичина з колгоспом і селом.

Під обід приїхали до нього додому обоє голови — колгоспний і сільрадівський, довго стукали в сінешні двері, аж поки вони відчинилися і з них виглянула заспана, розкошлана голова Предсідателя, що хрипко пробасила:

– Ну, чого?

Гості, ніби змовившись, засміялися.

Предсідатель, гмикнувши, невдоволено переступив поріг.

– Делікатне до вас діло маємо, — почав здалеку голова сільради. — Тут така гарна околиця, отож по генплану села маємо будувати спортивний комплекс — зали там всілякі, плавальний басейн…

Предсідатель нічого не збагнув, глипнув спочатку на того, що говорив, потім на його товариша, а тоді відвернувся. Якийсь час, коли зняли з голови, його ще пробували совістити, виховувати, і відтоді він навчився не встрявати у сварку, тільки відвертатись.

– Вашу хату доведеться знести. Хочете — сплатимо за неї і дамо колгоспну квартиру, а хочете — нову допоможемо збудувати. Тільки тут зносити конче.

Шкіра на лобі в Предсідателя якось кумедно заворушилася, ніби десь там, під шкірою, тільки-но просиналися думки.

– Отак би й зразу, а то лапшу на вуха вішають.

– Ми по-людськи домовитись хочемо.

– Все до людей підлизуєтесь, демократію розводите, — не слухав Предсідатель, і товсті губи його великого рота нараз роз’їхалися в багатозначній посмішці, яка, проте, відразу ж згасла. — Нікуди я звідси не піду. Не діждетесь!

– Причому тут підлизування, люди самі заробили собі. І за свій труд мають право порядно жити.

– Будуйте, будуйте! Я картинної галереї і плавательного басейну, як ви, не затівав, але в мене робили всі і боялися, бо я село отак у руках тримав, — Предсідатель підніс мало не до обличчя голові сільради свій великий, важкий кулак, і від того, що пальці були стиснуті з усієї моці, рідке, злегка покручене, посивіле волосся на руці розправилось і стирчало вусібіч.

– Марна наша мова,— виділяючи кожне слово, протяжно, але категорично, як остаточний діагноз, проказав голова колгоспу, який досі відмовчувався, і витяг з кишені ключика від машини. — 3 ним треба говорити інакше.

– Розумаки знайшлися, вигадують невідь-що!— немов прорвалася загата у душі в Предсідателя, він навіть не намагався себе спинити. — Носитесь з технічним прогресом коло корови. Бика їй треба, а не ваш прогрес! Ви ще вернетесь до сідниці по розум і перепросите таких, як я.

– Не перепросимо, — голова колгоспу відчинив дверцята уазика. — Бо ви ніколи не були з людьми, і що далі, то далі вас відносило. Це по-перше. А по – друге: якщо до квітня ви не прислухаєтесь до нашої пропозиції, тоді знесемо примусово, на законній підставі. Все.

Буркнув уазик і рвучко рушив з місця, розганяючись асфальтовою стрічкою, і ще довго дивився йому вслід скляним поглядом Предсідатель…

Ганна змела сніг з могили, витерла хустиною на дерев’яній піраміді скло, під яким помістили синову фотографію — від сирості вона краями затекла. «Треба буде, — подумала,— замінити на керамічну».

– А ти кажеш: у Предсідателя душа, — знову озвалася Настя, мов увесь цей час Ганна її в чомусь переконувала.

– Насте, — не витримала нарешті Ганна, обережно закриваючи дверцята металевої огорожі. Вона збиралася уже додому. — Чи ми сюди обмовляти когось прийшли?

– А так, так, людино добра, то я сьогодні розбалакалась, як сорока, — закивала головою Настя, і Ганна подумала, що на неї розсердитися важко.

Вертаючи до воріт, жінки приспинилися коло могили Настиного чоловіка Юхима, що пропав із горілки, відмучивши жінку, відмордувавши, і за яким, на подив села, щиро побивалася Настя.

– Може, хто й сміятиметься з мене, — якось соромлячись, розв’язувала вона вузлика. — Але якщо йому та проклятуща горілка була така солодка, то й ношу сюди час від часу четвертинку і щось із їжі.

Постоявши і помовчавши на Юхимовій могилі, жінки ще походили кладовищем, за неписаним звичаєм відвідали своїх односельців, що упокоїлися останнім часом, з просвітлілими душами подалися додому. Настя хилиталася попереду, незграбно закидаючи свою довшу ногу і викреслюючи нею дуги на пухкому снігу, а Ганна плелася за нею. Вже на краю села, порівнявшись з Предсідателевою хатою, одним вуглом вгрузлою в землю, мов її спочатку щось хитнуло добряче та так і залишило кривобокою, Настя раптом зупинилася, здивовано підняла голову, а тоді прислухалася. Ганна і собі приспинилась — від Предсідателевої хати долинав якийсь спів, щоправда, невиразний, слів не розібрати, одне завивання, але все ж хтось співав.

– Чуєш? — блиснула враз помолоділими очима Настя. — То на слово до сусіда роками не здобудеться, а то розспівався, як тетеря на токовищі. Е, вже давай подивимось…

Чикиндуючи по зораному з осені полю, вона стала забігати до Предсідателевих вікон з боку сіней. Настя, поспішаючи, перевалювалася, як вгодована качка, і Ганні зробилося аж смішно від того, що звичайна цікавість може отак змусити людину забути про свій гандж. «О боже,— жахнулася водночас Ганна. — Таж я над калікою сміюся». А Настя тим часом скоса зазирала крізь намерзлі, злегка розмальовані морозом шибки, і коли їй удалося щось там визирити, замахала руками, кличучи до себе. Дивакувата вона все-таки жінка, чисто як мала дитина, незле подумала Ганна, не збираючись підходити. Але Настя і далі розмахувала руками і показувала щось, як німа, на мигах.

Ганну збивав з пантелику тільки непідробний переляк, яким взялося Настине обличчя, і вона, повагавшись і лаючи саму себе (от щоб таки вискочив Предсідатель та обабурив полінякою) стала скрадатися і собі полем до хати.

– Диви-диви, — тицяла пальцем з чорним од роботи нігтем збуджена, Настя. — То ж твоя банка з медом он на столі, а он пляшка моя, копчене сало, що Юхимові сьогодні носила…

Ганна справді упізнала на столі свою баночку з-під сливового повидла, і їй зробилося не по собі, з жаскою, хворобливою цікавістю вона дивилася і не могла відірвати очей від Предсідателя, що сидів за столом, зіперши на руку важкувату голову з неголеним, вкритим сивою щетиною лицем, з давно немитим волоссям.

– І коли ж він устиг, ірод триклятий? — аж заїкалася з подиву та серця Настя. — Чудо якесь, та й годі!

Приплющивши очі і поволі розхитуючись, Предсідатель знову затягнув у хмільному напівзабутті:

За туманом нічого не видно…

Ганна колись вже чула, як співав він цю пісню, тільки давно, дуже давно. Миколка ще був у колисці, на кір саме захворів, а тут і мати злягла. Пізно ввечері матері погіршало, треба було її в лікарню везти. Ганна сама не своя металася між материною постіллю та синовою колискою, а чоловік ще не прийшов з роботи — він возив тоді легковою Предсідателя, як і досі возить голів. Десь коло другої ночі не витримала, збудила сусідку і попросила наглянути свій лазарет, а сама побігла селом шукати чоловіка. І знайшла-таки, бригадирова хата ще здалеку світилася, як клуб, а з вікон виривалася гвалтована у кілька п’яних голів пісня.

…Тільки ви-и-дно дуба зелено-о-го-о…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: