– Воно ж гноєм однаково стане,— важко видихнула, стримуючи себе, Настя.
– Хай і гноєм, а не руш! Звелю на ферму завезти.
Як налетів вихором, так і щез. Жінки, втомлено ідучи додому, ще довго кляли, щоб він так побачив свого сина, як та картопля побачить ферму. Звісно, ніхто з ферми не збирав ті мерзляки на торфовищі, а сина він таки одного разу побачив, відколи той зійшов з дому і років десять не давав про себе знати.
Викликали Предсідателя в район паспорт поміняти, і як вже виходив з паспортного столу, мимохідь ковзнув оком по стенду «їх розшукує міліція» — зліва вгорі першою була синова фотографія. Він довго стояв перед стендом, з натугою перекладаючи незграбні і важкі, як каміння, думки, нарешті, навіть не прочитавши, що написано під фотографією, невдоволено крутнув головою і рушив додому, пробубонівши сам до себе крізь зуби:
– Ти ба, вуса завів.
Ганна з Настею ще якусь хвилю помовчали, згадуючи сільські бувальці з Предсідателем. У зимовому повітрі, пролітаючи високо над кладовищем, раптом скрикнула ворона, скрикнула деренчливо, як колеться намерзле в скажену стужу дерево, і від цього надтріснутого звуку з верховіття сосни зірвалися і в незворушній тиші закружляли волохаті сніжинки.
– В цій сім’ї ніхто нікого не любив,— вернулася до своєї мови Настя. — І шкодувати нікому і ні за ким, жодного путнього.
– Чого ж,— не згодилася Ганна. — Невістка людиною була.
Ганна добре знала колись цю сім’ю. Поки не побудувалась, жила вона в свекра, від Предсідателя в недалекому сусідстві. Не раз і не два увечері, чи вдосвіта, чи в найглухішу ніч, коли тільки чорти навкулачки б’ються, дзеленчало вікно свекрової хати і застраханий голос Предсідателевої невістки просив порятунку. Не хотіла вона, розказували люди, ох, як не хотіла вона йти в цю сім’ю. Але якось увечері приїхав до них Предсідатель. Не привітавшись, він сів за столом під покутньою стіною і мовчки, тільки білки очей поблискували з-під густих брів, дивився то на хазяїна, то на хазяйку, що заметушилася і забряжчала горшками та сковорідками, то на дочку, що забилася в куток і нажахано тулилася спиною до холодної стіни. І коли господиня виставила на стіл все краще, що знайшлося у цю пору в домі, скрива посміхнувся.
– Я не прийшов твоє смердюче сало їсти. — І недбало докинув, дивлячись у знічені очі хазяїна: — Не віддаси дочки — в порошок зітру, на макуху, на потеруху…
І з усієї сили вдарив кулаком по столу, що задеренчав посуд, а він вихором вилетів з хати.
Бити невістку син почав на третій день після весілля, бив роками, але жодного разу на ній люди не бачили навіть найменшого синця. Чого воно так, Ганна дізналася через багато часу, коли одного разу вбігла, рятуючись, до них невістка і відразу ж упала, хапливо ловлячи повітря широко розтуленим ротом.
– Що ж вони, недолюдки, з тобою зробили? — кинулася Ганна до неї.
– У груди ногами бив… Через подушку, щоб знаку не було, — крізь немічний кашель відказала невістка.
Коли на деякий час вгамовувався молодший, концерти для всього кутка влаштовував старший. Його привозили п’яного і вивалювали з воза чи з машини, здавалося, напівживого, але він швидко оклигував, бодай настільки, щоб ганяти жінку навколо хати. А коли і це набридало, брав рушницю, бабахкав у чорне глухе небо і вигукував:
– Я предсідатель!
Одного дня щезла в них невістка, її шукали, та не знаходили, ніхто не знав, де вона поділася. Думали, може, втопилася, але потім люди переказували, що бачили її в районі на вокзалі. Призналася комусь із односельців, що втекла з дому, назавжди втекла: весела була така і все не вірила, що живе вона не в свекровій хаті. Син і собі подався тоді під три вітри і за всі роки навіть два слова не черкнув батькові й матері, тільки й того, що фотографію його Предсідатель випадком побачив у міліції. Зоставшись удвох в хаті, що враз наче побільшала, Предсідатель не озивався до жінки місяцями. Тільки однієї неділі, ще лежачи в ліжку, буркнув на жінку:
– Чом поратися не встаєш?
Предсідатель недбало штовхнув жінчину руку, і та рука, холодна і заклякла, раптом спружинила, мов гумова, а він, відчуваючи, як з мимовільного жаху починає його крутити і перекошувати правець, зібрався нараз з останніми силами і, як з крижаної води, вихопився з постелі від мертвої жінки.
Так лишився один він у порожній хаті, що притулилася край села, мов вагалася: приставати їй по гурту сільських хат чи не приставати, і тепер уже зовсім не мав до кого обізватися.
– Досі дивуюся, як його люди терпіли,— перекладаючи з руки в руку вузлик, який принесла на чоловікову могилу, сказала Настя і зібралася іти. — Пам’ятаєш, як його знімали?
Чому ж не пам’ятала, добре вклімився Ганні той день. Головування Предсідателя обірвалося ранньою весною, раптово, несподівано для нього самого і для всенького села. Якось уранці він збирався їхати в район, і заведена машина вже бурчала під конторою, як прибіг Яшка Теребейчиків, що підвозив корм на фермі, і, мнучи засмальцьованого картуза, попросив машину завезти жінку в пологовий будинок.
– Весь транспорт по роботах розписаний, і я не зриватиму його для тебе. Хочеш — садови жінку наверх, — показав Предсідатель рукою на кузов вантажної машини, якою збирався їхати, і, ховаючись від занудливої мжички, докинув: — Ні чорта не роблять, тільки дітей плодити ласі.
Яшка якось довіз жінку до лікарні, то притримуючи її, коли вже корчилася у пологових потугах, то прикриваючи хусткою-накидухою від дощу і вітру, а то відбиваючись від двох порожніх бочок з-під мастил, що качалися по кузову, немилосердно гриміли і загрожували йому й жінці попереламувати ноги.
Увечері жінка народила дочку, а наступного дня їй погіршало, під обід вона знепритомніла, і з області спеціальним літаком прилетіли консультанти. Метаючись в маренні, вона пролежала три дні і померла, не приходячи до пам’яті.
Ще через день на колгоспних зборах знімали Предсідателя. Він сидів не в президії, на звичному місці, яке хтось інший досі не наважувався зайняти, а вже в залі і тільки здивовано крутив головою, час від часу приказуючи до себе: «За що?»
Представник з району, немолодий чоловік, який вів збори врівноважено і по-діловому, не стримався і мало не верескнув:
– Та поясніть же, люди, за що, бо я вже терпцю не маю говорити з ним!
Відтоді усі ці роки десятою дорогою Предсідатель обходив колгосп, стидаючись працювати у полі чи на фермі, здебільшого ж перебивався сезонними підробітками. І тільки недавно, минулої осені, сталася у нього притичина з колгоспом і селом.
Під обід приїхали до нього додому обоє голови — колгоспний і сільрадівський, довго стукали в сінешні двері, аж поки вони відчинилися і з них виглянула заспана, розкошлана голова Предсідателя, що хрипко пробасила:
– Ну, чого?
Гості, ніби змовившись, засміялися.
Предсідатель, гмикнувши, невдоволено переступив поріг.
– Делікатне до вас діло маємо, — почав здалеку голова сільради. — Тут така гарна околиця, отож по генплану села маємо будувати спортивний комплекс — зали там всілякі, плавальний басейн…
Предсідатель нічого не збагнув, глипнув спочатку на того, що говорив, потім на його товариша, а тоді відвернувся. Якийсь час, коли зняли з голови, його ще пробували совістити, виховувати, і відтоді він навчився не встрявати у сварку, тільки відвертатись.
– Вашу хату доведеться знести. Хочете — сплатимо за неї і дамо колгоспну квартиру, а хочете — нову допоможемо збудувати. Тільки тут зносити конче.
Шкіра на лобі в Предсідателя якось кумедно заворушилася, ніби десь там, під шкірою, тільки-но просиналися думки.
– Отак би й зразу, а то лапшу на вуха вішають.
– Ми по-людськи домовитись хочемо.
– Все до людей підлизуєтесь, демократію розводите, — не слухав Предсідатель, і товсті губи його великого рота нараз роз’їхалися в багатозначній посмішці, яка, проте, відразу ж згасла. — Нікуди я звідси не піду. Не діждетесь!