Тіні і полиски – Іван Корсак

– Хіба він на жінчину могилу прийшов? — розтягуючи слова, крутнула головою Настя. — Не віриться, людино, у цього чоловіка замість серця грудка мерзлої глини. Я його видивилася вже однієї осені…

Ганна знала, про що говорить Настя і що вона видилася. Тої осені діла в колгоспі не ладились, бульбу копати взялися пізно, а шуму й гвалту наробили, як вже досвітками пришерхла земля встелялася сизим, іскристим інеєм. Все-таки якось ту картоплю перекопирсали п’яте через десяте і при перших морозах зателефонували в район, що урожай зібрано.

Але люди на поле ще ходили, особливо на болото за каналом, де пухке торфовище не піддавалося морозу. З-під мерзлих, шкарубких кавалків жінки ще накопували по кілька відер, а хто й по мішечку. Ті чорні від торфу, мерзлі бульбини до столу не годилися. Варили їх здебільшого поросятам. Одного дня і Настя пішла на картоплище і до обіду, хукаючи в застиглі пальці, надлубала три відра картоплин, які торохтіли в мішку, як каміняччя. Може б, і ще по відру вдалося надлубати, але раптом якась із жінок злякано гукнула:

– Тікайте, баби, Предсідатель!

І справді, полем, сердито поганяючи коня, до них летів вершник. Жінки з брязкотом кидали відра, бігли до каналу і стрибали у чорну крижану воду, що взялася вже льодком, той льодок тонко дзвенів і ламався, боляче дряпав розчервонілі литки, а мокрі спідниці враз робилися бляшаними і гупали об коліна.

Настя зірвалася спочатку і собі за жінками, наче забула про свою криву ногу, але нараз схаменулася. «А мені чого? — подумала з несподіваною байдужістю. — Ніхто мене вже не зробить нещаснішою».

Настя добре пам’ятає, як підлетів до неї Предсідатель, як стрибнув з коня і взявся ногами перекидати відра й мішки.

А які в нього були очі! То були очі справді щасливої людини, в них світилася радість, справжня, непідробна.

– Посаджу! Усіх к чорту пересаджаю! — загорлав тоді Предсідатель, копнувши, як м’яча, її плетеного кошика, і кошик, описавши зі свистом дугу, плюхнувся в кришиво льоду.

– Воно ж гноєм однаково стане,— важко видихнула, стримуючи себе, Настя.

– Хай і гноєм, а не руш! Звелю на ферму завезти.

Як налетів вихором, так і щез. Жінки, втомлено ідучи додому, ще довго кляли, щоб він так побачив свого сина, як та картопля побачить ферму. Звісно, ніхто з ферми не збирав ті мерзляки на торфовищі, а сина він таки одного разу побачив, відколи той зійшов з дому і років десять не давав про себе знати.

Викликали Предсідателя в район паспорт поміняти, і як вже виходив з паспортного столу, мимохідь ковзнув оком по стенду «їх розшукує міліція» — зліва вгорі першою була синова фотографія. Він довго стояв перед стендом, з натугою перекладаючи незграбні і важкі, як каміння, думки, нарешті, навіть не прочитавши, що написано під фотографією, невдоволено крутнув головою і рушив додому, пробубонівши сам до себе крізь зуби:

– Ти ба, вуса завів.

Ганна з Настею ще якусь хвилю помовчали, згадуючи сільські бувальці з Предсідателем. У зимовому повітрі, пролітаючи високо над кладовищем, раптом скрикнула ворона, скрикнула деренчливо, як колеться намерзле в скажену стужу дерево, і від цього надтріснутого звуку з верховіття сосни зірвалися і в незворушній тиші закружляли волохаті сніжинки.

– В цій сім’ї ніхто нікого не любив,— вернулася до своєї мови Настя. — І шкодувати нікому і ні за ким, жодного путнього.

– Чого ж,— не згодилася Ганна. — Невістка людиною була.

Ганна добре знала колись цю сім’ю. Поки не побудувалась, жила вона в свекра, від Предсідателя в недалекому сусідстві. Не раз і не два увечері, чи вдосвіта, чи в найглухішу ніч, коли тільки чорти навкулачки б’ються, дзеленчало вікно свекрової хати і застраханий голос Предсідателевої невістки просив порятунку. Не хотіла вона, розказували люди, ох, як не хотіла вона йти в цю сім’ю. Але якось увечері приїхав до них Предсідатель. Не привітавшись, він сів за столом під покутньою стіною і мовчки, тільки білки очей поблискували з-під густих брів, дивився то на хазяїна, то на хазяйку, що заметушилася і забряжчала горшками та сковорідками, то на дочку, що забилася в куток і нажахано тулилася спиною до холодної стіни. І коли господиня виставила на стіл все краще, що знайшлося у цю пору в домі, скрива посміхнувся.

– Я не прийшов твоє смердюче сало їсти. — І недбало докинув, дивлячись у знічені очі хазяїна: — Не віддаси дочки — в порошок зітру, на макуху, на потеруху…

І з усієї сили вдарив кулаком по столу, що задеренчав посуд, а він вихором вилетів з хати.

Бити невістку син почав на третій день після весілля, бив роками, але жодного разу на ній люди не бачили навіть найменшого синця. Чого воно так, Ганна дізналася через багато часу, коли одного разу вбігла, рятуючись, до них невістка і відразу ж упала, хапливо ловлячи повітря широко розтуленим ротом.

– Що ж вони, недолюдки, з тобою зробили? — кинулася Ганна до неї.

– У груди ногами бив… Через подушку, щоб знаку не було, — крізь немічний кашель відказала невістка.

Коли на деякий час вгамовувався молодший, концерти для всього кутка влаштовував старший. Його привозили п’яного і вивалювали з воза чи з машини, здавалося, напівживого, але він швидко оклигував, бодай настільки, щоб ганяти жінку навколо хати. А коли і це набридало, брав рушницю, бабахкав у чорне глухе небо і вигукував:

– Я предсідатель!

Одного дня щезла в них невістка, її шукали, та не знаходили, ніхто не знав, де вона поділася. Думали, може, втопилася, але потім люди переказували, що бачили її в районі на вокзалі. Призналася комусь із односельців, що втекла з дому, назавжди втекла: весела була така і все не вірила, що живе вона не в свекровій хаті. Син і собі подався тоді під три вітри і за всі роки навіть два слова не черкнув батькові й матері, тільки й того, що фотографію його Предсідатель випадком побачив у міліції. Зоставшись удвох в хаті, що враз наче побільшала, Предсідатель не озивався до жінки місяцями. Тільки однієї неділі, ще лежачи в ліжку, буркнув на жінку:

– Чом поратися не встаєш?

Предсідатель недбало штовхнув жінчину руку, і та рука, холодна і заклякла, раптом спружинила, мов гумова, а він, відчуваючи, як з мимовільного жаху починає його крутити і перекошувати правець, зібрався нараз з останніми силами і, як з крижаної води, вихопився з постелі від мертвої жінки.

Так лишився один він у порожній хаті, що притулилася край села, мов вагалася: приставати їй по гурту сільських хат чи не приставати, і тепер уже зовсім не мав до кого обізватися.

– Досі дивуюся, як його люди терпіли,— перекладаючи з руки в руку вузлик, який принесла на чоловікову могилу, сказала Настя і зібралася іти. — Пам’ятаєш, як його знімали?

Чому ж не пам’ятала, добре вклімився Ганні той день. Головування Предсідателя обірвалося ранньою весною, раптово, несподівано для нього самого і для всенького села. Якось уранці він збирався їхати в район, і заведена машина вже бурчала під конторою, як прибіг Яшка Теребейчиків, що підвозив корм на фермі, і, мнучи засмальцьованого картуза, попросив машину завезти жінку в пологовий будинок.

– Весь транспорт по роботах розписаний, і я не зриватиму його для тебе. Хочеш — садови жінку наверх, — показав Предсідатель рукою на кузов вантажної машини, якою збирався їхати, і, ховаючись від занудливої мжички, докинув: — Ні чорта не роблять, тільки дітей плодити ласі.

Яшка якось довіз жінку до лікарні, то притримуючи її, коли вже корчилася у пологових потугах, то прикриваючи хусткою-накидухою від дощу і вітру, а то відбиваючись від двох порожніх бочок з-під мастил, що качалися по кузову, немилосердно гриміли і загрожували йому й жінці попереламувати ноги.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: