Нараз вовчиця стрімко взяла ліворуч і майже порівнялася з саньми, Орлик, косячи безумним, налитим кров’ю оком, мимоволі забирав правіше: вовчиця, низько стелячись, наддала іще, і знову кінь мусив бокувати; витягнувшись, вовчиця сірою стрілою ішла понад самою землею, вихором закручуючи навколо себе сухий сніг, відсікаючи коня від чорної вирви, в останню мить даруючи такий негаданий уже порятунок. І лише коли Орлик помчав уздовж ріки і хвилин за десять лунко прогримів дерев’яним настилом мосту, Петро оглянувся знову. Ні вовчиці, ні молодого вовка не було видно — здавалося, все, що він пережив, примарилося йому на хмільну голову, і він ладен був повірити у це, якби не обривки віжок, що розвівалися на вітрі і били коня по змилених боках.
А наступного раннього ранку його розбудив гомін на подвір’ї — дядьки збиралися на облаву. Прийшли вони завчасно, бо до лісового кордону дорога неблизька. Накинувши поверх майки кожуха і вступивши на босу ногу у кирзаки, Петро почовгав до людей. Чоловік п’ять тупцювали під верандою і смалили цигарки.
– А ми думали, що ти на зимову сплячку заліг,— ущипнув Ваврищуків Степан, який прителіпав з тріснутою, перев’язаною дротом рушницею першим, збираючись помститися вовкам за літню кривду.
– Хлопці, того-во, — прокашлював Петро, вітаючись з кожним за руку. — Полювання відкладається.
Нараз усі примовкли, і тільки Льоня-завгар, невисокий і жвавий, як білка, завзятий мисливець, спересердя чвиркнув крізь зуби.
– Де Крим, де Рим, а де попова груша… Ти ж сам, ковінька твоїй матері, на сьогодні замовляв.
– Не слухайте його, хлопці,— зріс і собі як на дріжджах Степан. — Він ще не прочумався від учорашньої гостини в кума.
«А дудки, — холод крався Петрові попід кожух, і він неприємно щулився, відчуваючи, як тіло його скипає пухирцями гусячої шкіри. — Аби тільки ви з двору, як гайну на кордон і випущу тих обох. Недобре, звісно, що людей збаламутив, але хай пробачать…»
Дядьки, обурені тим, як нагло вислизає на очах така розкішна зимова втіха, разом узялися за господаря.
– Він щось крутить! Мабуть, начальство приїжджає, то ми йому заважатимемо…
– Чхав я на його начальство, сьогодні законний день полювання.
– А може, йому вовків шкода зробилося? — враз засумнівався Ваврищуків Степан, згадавши, як не встеріг улітку колгоспне стадо. — Мені начебто двох бичків не шкода.
– Вгамуйся, Степане,— втрутився Льонько.— Чого на сірого марне клепаєш: один бичок його, один твій — давай по-чесному.
– Степанові гріх губу дути, він полювання почав ще влітку.
– Добре, що хоч рушницю тоді бригадир відібрав, а то б усе стадо перебив. І цілити по таких мішенях легко.
– Чого б то не вцілити — бичок же прив’язаний.
– А що ти за мисливець такий знатний, — Степан огризнувся до Льонька. — Подумаєш, забив на віку одного зайця й півтори качки…
Дядьки ще трохи постояли, позубоскалили, висмалили по сигареті, не знаючи, що ж далі чинити, аж поки Льонько закинув рушницю на плече.
– Ходімо, хлопці, до мене снідати. Якщо ранок з неладу починається, то й полювання порядне не вдасться.
Порипуючи снігом, дядьки подалися з двору, а Петро ще довго стояв під верандою, кутаючись у кожух. Поки хлопці розпатякували, почало світати, над лісом удалині виткнувся окраєць сонця, й зблиснули снігові шапки сосон, зблиснули загадково й таємниче, як в новорічній казці, що десь там зароджувалася в лункій гущавині.
БАБА ФЕДОРА
Баба Федора сиділа на стільці у приймальні біля самих дверей, вона знала, що коли надійде черга заходити, молодшим і проворнішим совісно буде обійти її, стару і втомлену життям жінку. Вона сиділа зсутулившись, ледь спираючись на ціпок, ніби ціпок той зараджував їй перед силою, що ламала її впоперек, придавлюючи довгими, як жнивний день, роками, згинала в три погибелі, наче хотіла вдавити в землю, з якої виходить усе на світі і куди все вертається, куди і їй, відчувала вона, пора уже потроху збиратися.
Люду в приймальні прибувало. Хто прийшов жалітися в райвиконком, що городом обділили, хто просив шиферу на хату чи хлів, а хто лісу — у всякого, знай, своя болячка. Баба Федора байдуже слухала, як секретарка, руда дівка з підмальованими очима, вправно сортувала народ. Одному говорила йти в сільраду, другому — в якусь комісію, третього просила зачекати, а четвертого і зовсім відправляла додому. Баби Федори вона не чіпала, сказала тільки, що доведеться довго ждати — неприйомний день, засідає виконком.
Баба Федора сиділа уже з годину. Затерпли ноги, здавалося, їй насипав хтось у бурки дві пригорщі розлючених лісових мурах, ті мурахи копошилися там, повзали по ногах, по холодних, покручених, вузлуватих пальцях, лоскотали й кусали зморхлу, як кирза, шкіру. «Добре живеться начальникам,— думала баба Федора,— набудували собі теплих кабінетів, позачинялися від людей подвійними дверима, а ти сиди, і сиди тихо, бо ще за поріг випхає отака руда краля, і думай, чи схоче хто говорити з тобою, чи ні — від цього платня з нього не поменшає». Вона-бо вивчила уже те начальство. Ще попервах, як тільки із звичайної людини зроблять начальника, то ще якось підніме очі на тебе. Якщо збираєшся просити помочі якої, ото й біжи мерщій до нього, поки не розсобачився, не приріс сідницею до стільця. Вона на собі те спізнала.
Колись сюди по коліна ноги стоптала… Хата валилась, ніхто не хтів помогти, начальники все носом крутили. А прийшов Тищенко —і відразу хату пересипав, прийшов Попенко — хлівця зліпив. Потім, щоправда, як позвикали та зажиріли, то й упізнавати перестали, на вулиці десятою дорогою обходили. І оцьой-во, що за дверима балакає, дай йому боже здоров’я, теж поміг — колодязя викопав. Де ж би то старій бабі, далечею такою відра носити; руки від роботи за вік і так повитягувались, мало не по землі сунуться… Може, й зараз поможе, не дасть на здивки сусідам стару людину.
Хоч, правда, тепер свій поспівчувати не хоче, рідна дитина, що чужим дивуватися… їй згадався син, і щось защеміло в грудях, дригіть за душу взяла, мов у її коли топлену, а коли нетоплену хату хтось дорешти напустив холоду. Не мала вона щастя за чоловіком — не хазяїн небіжчик був, сім разів треба було одне й те казати, поки надумається та зробить, по війні і зовсім лишилася вдовою. А син — він теж серце не нагрів. Дровець навіть не приїде матері нарубати, то мусить сама цюкати, згорбившись і сапаючи, або алкоголікам яким могорич дбати. З роботи сина давно погнали, невістка забрала дитину і пішла до своєї матері. Третій рік син приблудою в райцентрі тиняється: то в кочегарці десь зиму переб’ється, то ще десь.
Воно й невістка добра птиця, не могла чоловіка в руках тримати, як уміла свого тримати баба Федора. Ще й слова їй, бувало, ке скажи.
Як же — вона з такої захваленої родини, жалільників копа знайшлася, як розписувалися в сільраді, все стогнали та охкали: «Ой, куди ж вона йде?» Хай буде з родини хваленої та перехваленої, але що ж вона в хату бабі Федорі принесла і привела — корову, чи кабана, а чи телицю? Присунула тільки шафу, як кормика. А що в тій шафі?.. Порожньо, хоч свисни. Лежало там, щоправда, пару простирадл і підодіяльників, та й ті білі, замість того, щоб рябенькі. Нажила собі невістку, тільки прала, більш нічого й не робила. Ага, ще пару суконь на себе мала. Де то бачено: по півкорови кожна коштує, хіба в таких людей гріш зачепиться…
Хазяйкою прийшла на готове, слова їй не скажи. Наварить дармового і ставить на стіл, а ти свого напнися. Ще й губу кривила, що комору із салом на замок взяла і молока не дала. Настарайся молока для своєї дитини. Ото мої каструлі, мої ложки і виделки, купиш свої, тоді матимеш. Плакала, з розкоші плакала.
А чого ж син такий став — через неї, більш не через кого, звела сина, від матері відбила.
Чоловіка глядіти треба. Я, бувало, ставлю чарку синові на снідання, а вона мені вичитує, вчить розуму, як жити. Одного разу додумався, правда, вилив їй межи очі — і правильно зробив. Бачиш, поголився і бритву об фіранку витер! А що ж тут такого, яку біду робиш? Випери, клопоту один чорт ніякого, все на моїх руках.