Тіні і полиски – Іван Корсак

Воно й невістка добра птиця, не могла чоловіка в руках тримати, як уміла свого тримати баба Федора. Ще й слова їй, бувало, ке скажи.

Як же — вона з такої захваленої родини, жалільників копа знайшлася, як розписувалися в сільраді, все стогнали та охкали: «Ой, куди ж вона йде?» Хай буде з родини хваленої та перехваленої, але що ж вона в хату бабі Федорі принесла і привела — корову, чи кабана, а чи телицю? Присунула тільки шафу, як кормика. А що в тій шафі?.. Порожньо, хоч свисни. Лежало там, щоправда, пару простирадл і підодіяльників, та й ті білі, замість того, щоб рябенькі. Нажила собі невістку, тільки прала, більш нічого й не робила. Ага, ще пару суконь на себе мала. Де то бачено: по півкорови кожна коштує, хіба в таких людей гріш зачепиться…

Хазяйкою прийшла на готове, слова їй не скажи. Наварить дармового і ставить на стіл, а ти свого напнися. Ще й губу кривила, що комору із салом на замок взяла і молока не дала. Настарайся молока для своєї дитини. Ото мої каструлі, мої ложки і виделки, купиш свої, тоді матимеш. Плакала, з розкоші плакала.

А чого ж син такий став — через неї, більш не через кого, звела сина, від матері відбила.

Чоловіка глядіти треба. Я, бувало, ставлю чарку синові на снідання, а вона мені вичитує, вчить розуму, як жити. Одного разу додумався, правда, вилив їй межи очі — і правильно зробив. Бачиш, поголився і бритву об фіранку витер! А що ж тут такого, яку біду робиш? Випери, клопоту один чорт ніякого, все на моїх руках.

Не до шмиги їй, бачиш, пішла на квартиру до чужих людей, перед кутком усім осоромила. А як забила кабанчика, всейким сусідам рознесла, тільки свекруха лишилася ні з чим.

Подумаєш, кажуть, син знайшов якусь. Була б хазяйка, не шукав би іншої.

Дав бог невісточку, що звела сина. Лежала оце недавно баба Федора в лікарні, кості закрутило, мов свердло там яке. По обіді якось чує начебто синів голос у коридорі. З медичками ціпи в’яже, а сам п’яненький, чути, хоч викручуй і вішай сушитися..

– Я передачу рідній матері, може, хочу віддати… А ви мене, понімаєш, не пускаєте. Нема такого права — до матері не пускати.

– Тиха година зараз, добродію,— совістили медички. — А ви б краще проспалися пішли.

– Нема такого права, нема, я в прокурора питав.

Виглянула баба Федора з палати і сказала дівчатам, щоб не мучились та впустили, бо не відчепиться.

Зайшов зарослий, губа розбита і сітку в руках тримає.

– Де ж та передача? — питає баба Федора, кутаючись у халат, бо щось у грудях здавило.

– А ось,— і викладає п’ять головок капусти. Заплакала тоді вона так гірко, як, мабуть, ніколи ще не плакала.

– Чого очі зразу на мокре місце? Де ж ти тої капусти тепер візьмеш?..

Вигнали його медички, то він ще з годину навколо лікарні вештався та приказував:

– П’ять головок їй мало… А витрішків з набілками не хочеш?

Нарешті сів на лавочці під вікном палати й захропів.

А сьогодні приїхала ото баба Федора в район, аж дивиться, — іде вулицею. Бубна якогось на живіт начепив, черевики розлізлися, штани блищать, мов наваксовані.

– А, здоров, мамо! З приїздом.

Глянула сумно на його штани, на черевики, що каші просять.

– Ти не дивись, то я по-походному. Не п’ю вже, грошей повно маю. Дочці платтячко купив.

– А який же вона розмір носить?

– То не важно. Ну, спішу, мамо. Дуже спішу, женюсь я. Ото ховали, то я в бубон б’ю. Але я й на весіллі барабаню, ти не думай.

Звела невісточка їй дитину й покинула.

Баба Федора вже втомилася чекати. І що можна, думала вона, стільки говорити там, за дверима? Балакають і балакають, лише он той молодий взад – вперед шнуркує, якісь папери то вносить, то виносить. Чи вони в карти посідали грати, та молодого не приймають, а мо’, програвся уже…

Нарешті відвідувачі, розпашілі й злі, виходять з кабінету.

Постукуючи ціпком і насилу розмішуючи затерплі ноги, зирячи боком, щоб ніхто не обійшов, суне баба Федора до кабінету.

– Дай вам боже здоров’я, помогли мені, старість мою облегшили. Хороша вода в тому колодязі. Поможіть і ще раз, як рідного сина прошу. Щоб вашим діткам судилося здоров’я та щастя…

– Слухаю вас,— господар кабінету запитально дивився на бабу Федору, силкуючись згадати, коли й чого вона вже приходила до нього, і йому було ніяково, що не може згадати її обличчя з-поміж сотень інших, які пропливають за довгий день.

– Збудували-таки колодязь, близько тепер воду носити. Але сусідів клятих маю, жити не дають: Не йдуть до колодязя стежкою, а все грядками, щоб їм ноги повикручувало, увесь город, як тік, витовкли, хоч навприсядки танцюй. А як слово якесь скажу, то байстрюченя своє наведе, щоб камінням кидалось… Та ще дражниться «Федора-комора, скажи, коли буде погода». Чого з мене здивки робити, я жінка стара вже, в колгоспі після війни з першого дня роблю, а чоловіка німці забили… Нема такого права, щоб здивки з живої людини…

Господар кабінету ніби ненароком опустив руку під стіл і крадькома — щоб не образити жінку — зиркнув на годинника. Через двадцять п’ять хвилин нарада на будівництві заводу, через дванадцять днів завод здавати, а роботи в нього ще — ніякою лопатою не перегорнеш. І все ж йому не хотілося перепиняти цю немолоду жінку, попри все дріб’язкове, що наговорить балакуча старість, може виявитися якась кривда…

Він сказав секретарці зв’язати його з сільрадою.

– Петро Григорович? — перепитав втомлено, як задзвонив телефон. — Тут у мене на прийомі Федора Климівна з вашого села. Знаєте таку? Що там з неї сусіди збиткуються? Насміхатися з старої людини великого розуму не треба.

Баба Федора не могла чути, що розповідала про неї телефонна трубка, але вона помічала, як змінювалося обличчя цього чоловіка.

– Ну ось що, Федоро Климівно,— господар кабінету нарешті поклав трубку і підняв розчервонілі від кон’юнктивіту очі — позавчора протягло у не засклених ще цехах, заробив запалення, а до лікарні, відчував, йому ще не скоро пощастить. — Ви теж трохи не праві. Хату вам поставили? Поставили. Хлів збудували? Збудували. Пенсію дали, колодязь викопали. А тепер вам шкода сусідові ту нещасну склянку холодної води?

Баба Федора увібрала голову в плечі, як горобець на холоді, і сердито зиркнула на господаря кабінету:

– Хай би вони собі добилися, як такі розумні… А мене от послухали, бо я в колгоспі з першого дня…

Він не дивився вже на годинника, хоч відчував, що стрілка підійшла до критичної межі, він просто шукав і не знаходив, що сказати цій старій жінці, бо те, що думав і знав, сказати не міг, не наважувався. Але ж розмову кінчати чимось треба. І йому раптом спало на думку сказати усе відверто, пересилити себе, хоча б заради того, щоб подивитися, як поведеться тоді ця людина.

– Так-то воно так, Федоро Климівно… Тільки щодо колгоспу ви трохи неточні. Пам’ятаєте? — Він упіймав нервовий, прудкий погляд зеленкуватих бабиних очей. — Одного дня вас прийняли в колгосп, наступного — призначили пташницею, а третього дня ви якісь там кури… покрали, то вас і попросили звідти. Більше ви на громадську роботу й ногою не ступили. Вважайте, пенсію вам незаконно платять.

«Знає цей чорт, знає все»,— аж зашкварчали очі у баби Федори, вона похолонула вся, пальців на застиглих руках навіть не могла розпрямити, але то було тільки якусь мить. Вона зібралася на силі, випросталася і тепер сиділа, високо звівши голову, ладна відчайдушно боронитися — їй такого досі ніхто не насмілився сказати, думати, може, й думали всяке, ховаючи очі, мов самі у чомусь завинили, але сказати духу бракувало. Вона таки вивчила начальницьку натуру і знала напевне, що чим більший начальник, тим менше доскіпується, тим охочіше старається помогти, бо від добра, думає, не шукають добра. І коли, скажімо, бабі Федорі треба була підвода дров, вона не йшла в сільраду, не йшла в район, а їхала просто до голови облвиконкому чи його заступників і поки верталася додому, на подвір’ї чекали її вже готові дрова. А цей, що перед нею сидить, думає, що він мудріший за інших.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: