Не до шмиги їй, бачиш, пішла на квартиру до чужих людей, перед кутком усім осоромила. А як забила кабанчика, всейким сусідам рознесла, тільки свекруха лишилася ні з чим.
Подумаєш, кажуть, син знайшов якусь. Була б хазяйка, не шукав би іншої.
Дав бог невісточку, що звела сина. Лежала оце недавно баба Федора в лікарні, кості закрутило, мов свердло там яке. По обіді якось чує начебто синів голос у коридорі. З медичками ціпи в’яже, а сам п’яненький, чути, хоч викручуй і вішай сушитися..
– Я передачу рідній матері, може, хочу віддати… А ви мене, понімаєш, не пускаєте. Нема такого права — до матері не пускати.
– Тиха година зараз, добродію,— совістили медички. — А ви б краще проспалися пішли.
– Нема такого права, нема, я в прокурора питав.
Виглянула баба Федора з палати і сказала дівчатам, щоб не мучились та впустили, бо не відчепиться.
Зайшов зарослий, губа розбита і сітку в руках тримає.
– Де ж та передача? — питає баба Федора, кутаючись у халат, бо щось у грудях здавило.
– А ось,— і викладає п’ять головок капусти. Заплакала тоді вона так гірко, як, мабуть, ніколи ще не плакала.
– Чого очі зразу на мокре місце? Де ж ти тої капусти тепер візьмеш?..
Вигнали його медички, то він ще з годину навколо лікарні вештався та приказував:
– П’ять головок їй мало… А витрішків з набілками не хочеш?
Нарешті сів на лавочці під вікном палати й захропів.
А сьогодні приїхала ото баба Федора в район, аж дивиться, — іде вулицею. Бубна якогось на живіт начепив, черевики розлізлися, штани блищать, мов наваксовані.
– А, здоров, мамо! З приїздом.
Глянула сумно на його штани, на черевики, що каші просять.
– Ти не дивись, то я по-походному. Не п’ю вже, грошей повно маю. Дочці платтячко купив.
– А який же вона розмір носить?
– То не важно. Ну, спішу, мамо. Дуже спішу, женюсь я. Ото ховали, то я в бубон б’ю. Але я й на весіллі барабаню, ти не думай.
Звела невісточка їй дитину й покинула.
Баба Федора вже втомилася чекати. І що можна, думала вона, стільки говорити там, за дверима? Балакають і балакають, лише он той молодий взад – вперед шнуркує, якісь папери то вносить, то виносить. Чи вони в карти посідали грати, та молодого не приймають, а мо’, програвся уже…
Нарешті відвідувачі, розпашілі й злі, виходять з кабінету.
Постукуючи ціпком і насилу розмішуючи затерплі ноги, зирячи боком, щоб ніхто не обійшов, суне баба Федора до кабінету.
– Дай вам боже здоров’я, помогли мені, старість мою облегшили. Хороша вода в тому колодязі. Поможіть і ще раз, як рідного сина прошу. Щоб вашим діткам судилося здоров’я та щастя…
– Слухаю вас,— господар кабінету запитально дивився на бабу Федору, силкуючись згадати, коли й чого вона вже приходила до нього, і йому було ніяково, що не може згадати її обличчя з-поміж сотень інших, які пропливають за довгий день.
– Збудували-таки колодязь, близько тепер воду носити. Але сусідів клятих маю, жити не дають: Не йдуть до колодязя стежкою, а все грядками, щоб їм ноги повикручувало, увесь город, як тік, витовкли, хоч навприсядки танцюй. А як слово якесь скажу, то байстрюченя своє наведе, щоб камінням кидалось… Та ще дражниться «Федора-комора, скажи, коли буде погода». Чого з мене здивки робити, я жінка стара вже, в колгоспі після війни з першого дня роблю, а чоловіка німці забили… Нема такого права, щоб здивки з живої людини…
Господар кабінету ніби ненароком опустив руку під стіл і крадькома — щоб не образити жінку — зиркнув на годинника. Через двадцять п’ять хвилин нарада на будівництві заводу, через дванадцять днів завод здавати, а роботи в нього ще — ніякою лопатою не перегорнеш. І все ж йому не хотілося перепиняти цю немолоду жінку, попри все дріб’язкове, що наговорить балакуча старість, може виявитися якась кривда…
Він сказав секретарці зв’язати його з сільрадою.
– Петро Григорович? — перепитав втомлено, як задзвонив телефон. — Тут у мене на прийомі Федора Климівна з вашого села. Знаєте таку? Що там з неї сусіди збиткуються? Насміхатися з старої людини великого розуму не треба.
Баба Федора не могла чути, що розповідала про неї телефонна трубка, але вона помічала, як змінювалося обличчя цього чоловіка.
– Ну ось що, Федоро Климівно,— господар кабінету нарешті поклав трубку і підняв розчервонілі від кон’юнктивіту очі — позавчора протягло у не засклених ще цехах, заробив запалення, а до лікарні, відчував, йому ще не скоро пощастить. — Ви теж трохи не праві. Хату вам поставили? Поставили. Хлів збудували? Збудували. Пенсію дали, колодязь викопали. А тепер вам шкода сусідові ту нещасну склянку холодної води?
Баба Федора увібрала голову в плечі, як горобець на холоді, і сердито зиркнула на господаря кабінету:
– Хай би вони собі добилися, як такі розумні… А мене от послухали, бо я в колгоспі з першого дня…
Він не дивився вже на годинника, хоч відчував, що стрілка підійшла до критичної межі, він просто шукав і не знаходив, що сказати цій старій жінці, бо те, що думав і знав, сказати не міг, не наважувався. Але ж розмову кінчати чимось треба. І йому раптом спало на думку сказати усе відверто, пересилити себе, хоча б заради того, щоб подивитися, як поведеться тоді ця людина.
– Так-то воно так, Федоро Климівно… Тільки щодо колгоспу ви трохи неточні. Пам’ятаєте? — Він упіймав нервовий, прудкий погляд зеленкуватих бабиних очей. — Одного дня вас прийняли в колгосп, наступного — призначили пташницею, а третього дня ви якісь там кури… покрали, то вас і попросили звідти. Більше ви на громадську роботу й ногою не ступили. Вважайте, пенсію вам незаконно платять.
«Знає цей чорт, знає все»,— аж зашкварчали очі у баби Федори, вона похолонула вся, пальців на застиглих руках навіть не могла розпрямити, але то було тільки якусь мить. Вона зібралася на силі, випросталася і тепер сиділа, високо звівши голову, ладна відчайдушно боронитися — їй такого досі ніхто не насмілився сказати, думати, може, й думали всяке, ховаючи очі, мов самі у чомусь завинили, але сказати духу бракувало. Вона таки вивчила начальницьку натуру і знала напевне, що чим більший начальник, тим менше доскіпується, тим охочіше старається помогти, бо від добра, думає, не шукають добра. І коли, скажімо, бабі Федорі треба була підвода дров, вона не йшла в сільраду, не йшла в район, а їхала просто до голови облвиконкому чи його заступників і поки верталася додому, на подвір’ї чекали її вже готові дрова. А цей, що перед нею сидить, думає, що він мудріший за інших.
– Мого чоловіка німці забили,— твердо, уже оговтавшись, сказала баба Федора. — На мене таки ліпше око повинне бути, бо я все одно що жінка фронтовика.
Господар кабінету довго мовчав, і баба Федора подумала, що таки загнала його на слизьке, але він нарешті одізвався, докинув наче знехотя і чомусь дуже тихо:
– Ви ж краще від мене знаєте, як то було… Коли чоловік утік від вас і пристав до тої молодиці, ви самі донесли в поліцію. З партизанами зв’язаний — сказали…
Уперше за довгі роки ходіння по службових кабінетах баба Федора розгубилася і не відразу здобулася на слово.
– Я нічого… Тільки налякати. Хотіла, щоб вернувся…
Уже не криючись, він глянув на годинника і, скривившись, як від гіркої таблетки, став поквапом складати у течку папери.
– Поліцаї його вночі взяли у тої молодиці. Вивели за хлів, поставили під стіну і… налякали.
Баба Федора вставала зі стільця повільно, мов піднімала її якась неспішна, але владна сила.
– От і не ходитимуть по воду сусіди! — несподівано для самої себе верескнула вона. — А на вас я в облсполком партії жалобу напишу. Не думайте, по головці не погладять.
Круто повернувшись та плутаючись у довгій спідниці, швидко прочимчикувала до виходу, грюкнувши дверима.
– Хіба то начальство? — визвірилася баба Федора на дівчину за друкарською машинкою, що здивовано блимнула підмальованими очима. — От в області — так то люди, то начальство! Там мені секретарка черевики витерла і три рублі на дорогу дала.