З малим Томарою Сковорода зустрівся десь аж за місяць, коли дерева вкрились бростю і позліталось птаство.
— Здоров, Василю, — подав Григорій руку, неначе другові.
— Це твій учитель, синку, — втрутилася мерщій паньматка. — Григорій Савич.
Панич зиркнув спідлоба і враз притих, згорнувся, мовби їжак, клубочком.
— Чи ти не хворий, Васю? — захвилювалась мати, стурбована такою наглою переміною.
Малий знизав плечима, а потім журно-журно оглянув двір, садок, і річку, і ліс, і гору. Він ледь не всеньку зиму прожив у баби і, мабуть, скучив за Ковраем, де народився й виріс. Панич уже був чималий, десь років дев'яти-десяти. В очах світився розум, а на високім лобі збиралися зморшки, мов у дорослого. Він трохи вчився й зберіг, напевне, Згадку про це навчання, як про турецьку каторгу.
— Василю, чи ти не зміг би сходити зі мною в ліс за річку? — спитав Григорій.
— Він же голодний, стомлений! — пригорнула пані до себе сина. — Хай пообідав, поспить, а вже тоді.
— Я не голодний, мамо, — ожив малий Томара. — І спав на возі…
Сковорода рішуче відтрутив паньматку й узяв за руку хлопця.
Біля воріт панич звільнився, звернув ліворуч, поза льодовнею, побіг у сад. Григорій вийшов із двору і понад валом попрямував до греблі. Був певен — хлопець наздожене. В такому віці уже не терплять примусу, до всього хочуть дійти своєю головою, без понукань та няньок. І це не примха — людська природа, закон збереження себе самого як особистості, як неповторного, знайти волю, зробити з людини німе знаряддя, не здатне думати, — найбільший злочин!
Ще здалеку побачив хлопця. Він уже дістався греблі, сховався в затінок жовто-зелених верб і ждав учителя.
— А ти моторний хлопець, — похвалив його Григорій.
Васько й не глянув. Він то зривався бігти, то зупинявся і йшов статечно, немов дорослий. На узліссі, по той бік річки, де повгрузали ногами в землю й підперли небо головами богатирі дуби, на мить застиг у захваті, а потім метнувся вгору, в залиті сонцем хащі, і щез, розтанув у тій зеленій повені.
Григорій сів під величезним нелинем, дістав сопілку й заграв про весну, про першу травку, що на осоннях пробила мертве сміття і потяглася в небо тонкими вістрями, про золотаві верби і про блакитну воду, що так нагадувала йому веселі очі Мар'яни. А над ставком, над лісом, над ще холодним, байдужим дубом пливли поважні, сліпучобілі хмари і пролітав поривчастий, але ласкавий вітер…
Відчувши чийсь уважний погляд, Сковорода оглянувся й помітив хлопця, що причаївся неподалік за липою.
— А йди сюди, Василю! — гукнув до нього й заграв до танцю. Він міг з природи грати, неначе з нотних аркушів, лише віч-на-віч із нею.
Васько наблизився і став під дубом, біля якого сидів учитель. Григорій чув, як шарудить хлопчина листям і часто дихає. Не озираючись, грав козачка, а потім горлицю. І враз почав такої журної, що сам розчулився і замалим не обронив сльози.
Коли закінчив грати, запала в лісі тиша. Не ворушився хлопець. Навіть пташки не подавали голосу, немов соромилися співать сворї після такої музики.
— Як ви навчилися? — спитав панич несміливо.
— Як був малим, у діда.
Васько притих, замислився. Відтак зітхнув:
— А в нас немає діда… Ходив у Крим походом і там загинув…
Григорієві стало шкода хлопця. Він простягнув йому сопілку і запропонував:
— Якщо бажаєш учитись, допоможу. За рік незгірше гратимеш.
— Ой, правда? — спахнув малий. — Ви не жартуєте?
— Docendo discitur!
— Що ви сказали?
— Навчаючи, самі вчимося. Це латиною… А знаєш, як буде «ліс»? Не знаєш? Silva. Magna silva — великий лісЛатина — це ключ до мудрості. Нею написані чудові твори великих римлян, усі медичні книги і філософські…
Розказуючи, Григорій звівся й пішов поволі лісом. Васько уважно слухав, не випускаючи із рук сопілку. Іноді випереджав Григорія і зазирав у вічі, немов не вірив, що е на світі такі розумні, такі ласкаві люди, яким йому тепер здавався вчитель.
Коли вже вийшли з лісу й ледь не осилили Кравцеву гору, почули знизу дзвінкий жіночий голос, що кликав їх додому.
— Мар'яна нас шукає… — промовив із жалем хлопець.
— Ну що ж, ходімо, — сказав Григорій. — Вже, певно, час обідати… — Й приклавши до рота долоні човником, щосили крикнув: — О-го-го-го!
Мар'яну стріли в густій ліщині.
Вона була одягнена, немов у свято. Сорочка на ній горіла червоно-чориим маком, на голові — блакитна стрічка та голуба фіалка, а на ногах — маленькі ловкі чобітки. Ну справжня пісня!
Васько підбіг до неї, обняв, пригорнувся і став хвалитися, що буде вчитись грати на сопілці і розмовляти латиною.
Мар'яна гладила його жорсткого чуба й, ледь усміхаючись, дивилася на пана вчителя, що раптом стишився і йшов, схиливши голову, немов згубив карбованця.
— Григоре Савйчу, чого це ви так зажурилися? — спитала не без лукавства в голосі.
— Я не журюся, серденько, — усміхнувся Сковорода. — Чого б я мав журитися?
— То, може, ви на мене гніваєтесь?
— Вгадала.
— За віщо? — аж зупинилась дівчина.
— За те, що ти… така, як сонечко…
— От тобі й на! — задзенькотіла щасливим сміхом. — Хіба ж я винна…
Поволі стихла, опустила блакитні очі. Васько тим часом побіг провідати якесь кубельце, й вони спускалися до греблі вдвох.
— Ось як побачить пані, що з парубками по лісі ходиш, то на горіхи матимеш, — пожартував Григорій, аби порушити тяжке мовчання.
— Ой-ой, як страшно! — стрепенулася Мар'яна пташкою і засміялась знову. — Вона ж мене сама послала, ще й пов'язала стрічку.
— У тебе добра пані і пан нівроку… — сказав Григорій, розчулений такою ніжністю взаємин пані та покоївки. Дівча мовчало довго, а потім, скривившись гірко, немов дитина, нараз спитало:
— Хіба бувають добрі пани? Григорій почервонів од сорому…
— Григоре Савйчу! Григоре Савйчу! — наздоганяючи, кричав малий Томара. — А там уже одне рябе яєчко!
Хоч не велике село Коврай, та якось вийшло, що той козак-бідаха, з яким зустрівся Сковорода в дворі Томари не потрапляв йому на очі аж до зелених свят. Григорій уже и забув про нього. І раптом здибав Бруса в очеретах на Старосельщині. Козак стояв, обпершись спиною на дуплувату стару вербу, махав руками і розмовляв із самим собою.
— Добридень, дядьку! Прийшли по клечання?
— А-а-а, пан учитель… — звів важко очі. — Яке там клечання… Іуляю з радості! — І заспівав:
Гей, хто п'є, тому наливайте,
А хто не п'є, тому не давайте!
Він підсмикнув штани, що не держалися на животі, підтягненому до спини, і, витерши брудні патьоки на щоках незграбним чорним кулаком, почав хвалити пана:
— От пан так пан! Таки зарадив моїй біді… Не залишив у горі ближнього! — Зареготавши, повів своєї далі: — Бач, недарма мій дід Овсій прикрив грудьми його старого діда від шаблі пана гетьмана… Лежав би пан полковник десь під Бендерами… В чужій землі, всіма забутий зайда… — Він тихо схлипнув. — А так вернувся зі славою, привів полон, гармати… Ще й був допущений поцілувати ручку його величності!
Ой дівчина-горлиця
До казака горнеться…
Пішов у танок веселий правнук Овсія Бруса. Під чобітьми тріщав сухий торішній очерет, розліталося масне багно а він завзято, люто садив ногами в груди німій землі, немов хотів дістати серця і розказати, вилити йому свою тривогу, свою печаль, своє бездонне горе.
Григорій бачив, що не на радощах упився Брус. І справді, небавом той притих, осунувся у буйний кущ калини й заплакав гірко.
— За мною будеш, каже, як за стіною… О господи, за тридцять два карбованці! Кінь — п'ятдесят… Сковорода сів поруч і заговорив, хвилюючись:
— Що з вами, дядьку? Яке спіткало горе?.. Що б не було, а козакові не личить плакати.
— А кріпакові? — спитав похмуро Брус.