— Агов, Михаиле! — гукнув Григорій, на мить злякавшись, чи він не з'їхав із глузду.
— Я тут, — озвався хлопець тихо й пішов назустріч.
— Не страшно?
— Ні…
Він помарнів і зблід, але всміхався, радий, що не зганьбив себе перед лицем учителя.
— Як, пісня краща здалеку?
— Звичайно, краща! — промовив хлопець весело. — Правда, вона була б ще ліпша, коли 6 не ви, а я пішов до гаю… — засміявся. — Ох ви й хитрющі!
Сковорода обняв його за плечі і міцно стис.
— Ти молодець, Михаиле. Ну козарлюга просто! Хоч посилай на Січ.
— А вчора знову втекло аж троє з бурси, — сказав Михайло.
— На Запорожжя?
— До Петербурга, у голштинці.
— Сказились люди.
— Клич імператора! — проголосив Михайло. — Я мало сам.-.
— Крий боже! —скрикнув Сковорода. —Не смій про це і думати.
— Мундир, чини, походи!.. — мрійливо мовив хлопець.
— З людини вільної стати лялькою, якою граються нікчеми? — спитав суворо Сковорода. Юнак насупився.
— Але ж то цар… — промовив згодом. — Його величність… Наш імператор!
— Ти мислиш, хлопче, як свиняча голова, — сказав Григорій різко. — Який він «наш»! Ти обирав його на трон? Чи, може, ти йому вручав державу й скіпетр?
— Цар богом посланий…
— Для дурнів баєчка, яку царі самі ж і вигадали. Вони попростували повільно вниз, до Лопані. Вузька стежина в'юнилася поміж дубами, липами; тому Григорій ішов попереду й, не озираючись, зціляв Михайла від сліпоти. Худий, високий, пружний, він легко рухався, як по нерівній стежці, так і по всій історії від Авраама до Петра Третього, що після смерті Єлизавети уже півроку царствував і формував полки, які назвав голштинськими.
— Знайшли куди тікати, — скрушався Сковорода. — Ставати мечем, сокирою в руках катів народу…
— Ви щось страшне говорите, — прошепотів Михайло йому в потилицю.
— Що в світі робиться, те і говориться. Ти ж не сліпий, поглянь довкола — грабують, душать, продають! — Тим часом вийшли з гаю на рівнину й попрямували плече в плече. —Якось я взявся ганити одного сотника за те, що лупить три шкури з підданців. Так він (колишній лицао волі, борець за правду, рівність!) мені сказав казання! Тепер, мовляв, світ не такий, не той. Тепер, як бідний, то вже і дурень. Будь ти всередині який завгодно, хоч би й десятка шибениць вартий, — то не біда. Аби мав добру славу і числився серед людей почесних. Дерзай, не бійся! Не той в нас правий, хто є по суті правий, а той, хто вміє удавати із себе правого й ховати спритно кінці у воду. Ось теперішнього світу мода і рятівна премудрість! Коротко кажучи, лише щасливий той, хто не правий по совісті, але правий по папірцю…
— Та це ж брехня! — гукнув юнак обурено.
— Ні, правда. Істина. Скрізь лицемірство, обман, доноси, підлість. Світ нині — бенкет тих, що біснуються, торжище тих, що вагаються, і пекло тих, що мучаться…
Йшли довго мовчки. Вже місяць викотився високо в небо і тіні зменшилися. Згустилась тиша. Здавалося, за кілька сотень кроків було не місто, а чарівне казкове марево. Лише в леваді по той бік річки іржали тихо коні і цмокала в них під погами твань… Григорій аж зупинився. Увесь напружився і занімів.
Ой коню мій, коню,
Золотая грива!..
— А що ж робити? Що врятувати може народ, державу, віру? — схвильовано спитав Михайло.
— Республіка! — промовив твердо Сковорода.
— Республіка? — жахнувся хлопець.
— Так.
— Хіба ми елліни?
— Республіка для всіх людей е первородна форма держави, ладу. Найкраща форма!
— Тоді чому ж Афіни впали?
— Перевелись філософи, які живили, немов джерела, суспільний сад. А філософські мавпи, що, крім опанчі та бороди, нічим не схожі були на справжніх мудреців, напоучали молодь не поклонінню ясній Мінерві, а як пролізти до найзнатніших звань і збагатитися, прожити вік у розкоші. І через те в республіці пішло усе, як кажуть, шкереберть. Осли там стали мулами, а мули лошаками, вовк пастухом, ведмідь монахом… А це вже справжнє лихо! Правління перетворилося на мучительство, суд — на хабарництво, науки — на страшне знаряддя злоби. І все загинуло! Тим, хто зневажить мудрість, не допоможе навіть республіка.
— Афіни впали, то і нова… — почав Михайло.
Але Григорій не дав йому довести думку до кінця.
— Облиш Афіни в спокої! У нас були Псков і Новгород, була Гетьманщина і Залоризька Січ. Чим не республіки? Вони також загинули…
— Гетьманщина і Запорожжя живі-здорові.
Сковорода махнув рукою, помовчав трохи й заговорив
піднесено:
— Республіка, в якій хотів би жити і я, буде країною любові, дружби, праці! В пій не повинно бути ворогування й розбрату. Не буде в тій республіці ні старості, ні статі, ані якоїсь різності. Усе загальне, спільне! Законні — гуманні, мудрі, супротивні тим, що процвітають за тиранії… Велике братство, спілка співдружностей людей, об'єднаних за покликанням і за стремліннями, — ось що таке республіка, яка прийде на зміну царству темряви!..
— Коли ж це буде?
— Скоро. Чим більше гнути пружину, тим швидше й дужче вона розправиться. Нема нічого вічного… Й неволя кане в Лету.
— Сама?
— Ні, нашим гнівом!
— Я щось його не чую, — зітхнув Михайло. — Хіба що мовчки гніваються…
— Гніватися мовчки — по-рабському.
— А вголос лячно, схоплять.
— Ісуса теж схопили.
— І розп'яли…
— І він воскрес навіки в серцях знедолених. Мимо сторожі, яка стояла, куняючи, на всяк випадок біля воріт, пройшли до міста. Все спало: церкви, будинки, дерева, люди… І навіть місяць дрімав високо в небі, накрившись хмаркою. Десь обізвалося сонне калатало нічного сторожа, і знову — тиша.
— Немов у вусі… — прошепотів Михайло.
— Ось солов'ї злетяться…
— А хутко?
— Хутко. За тиждень будуть.
— От я і дома. Добраніч вам! А я всю ніч не спатиму…
— Не сплять — філософи, — сказав Григорій і простягнув Михайлові руку. — Бувай здоровий!
Той ухопив його долоню, стис міцно-міцно, а потім ураз нагнувся й поцілував.
— Ти що, Михайлику?! — сторопів Григорій від несподіванки.
Але юнак уже побіг до хати. Рипнули двічі двері, й запала знову тиша.
До сліз схвильований вертався у свій музеум Сковорода. Він найбагатший в світі! Він має друга, учня і послідовника. Яке це щастя, господи!
Коли настало літо і почались вакації, з Санкт-Петербурга примчав кур'єр з указом. Голштинець став неугодний богові, й господь послав рабам престолу й віри нову величність, і знову жінку, імператрицю Катерину, за ліком другу. Що як чому — ніхто не відав, вшилися мовчки в соборну церкву й вислухали ту царську грамоту. А потім, кому за рангом личило, присягу склали (у цьому ропі вдруге!) і розпіпілися, німі, як вівці.
Сковорода в юрбі зустрів Михайла й пішов із ним поряд.
— От і нема твого кумира, — сказав неголосно. — Бог щось наплутав, мабуть…
Михайло приклав до рота пальця й оглянувся. Він був принишклий, зляканий, неначе й справді переболів душею за те, що сталося там, на далекій півночі, в Санкт-Петербурзі.
— Ніщо не вічне… Навіть царі… — уголос думав Сковорода.
— Мовчіть, мовчіть! — прошепотів юнак, звернув убік і загубився в юрбі міщан.
Сковорода провів очима хлопця, зітхнув і рушив далі. Його стривожив Михайлів вибрик, та, звикнувши на все дивитись по-філософськи стримано, він заспокоївся й почав роздумувати над тим, що буде далі. Нові володарі руйнують завжди все, що створили їхні попередники… Отже, полки голштинські порозганяють. Церковні землі не заберуть, принаймні поки що. На Україні… Петро не встиг нічого пі сотворити, ні знищити — зруйнують те, чим поступилася Єлизавета. Граф Розумовський, ясновельможний гетьман…
— Григорію! — узяв за руку отець Кордет. Він уже причастився, бо очі сяяли п'яненьким блиском. — От пощастило, правда? Імператрицю маємо! І що б ми, бідні, без неї — діяли… У тебе в келії знайдеться кусень хліба? — Сковорода кивнув. — Ну от і добре! А в мене пляшечка. Таке ж бо свято, господи. Як не хильнути з радості!
Лизали сідниці царю-п'яниці,
Тепер лизатимемо імператриці…