— О господи, — зітхнув Григорій скрушно. — Гадав спокійно вмерти…
— Єпіскоп прийде з миром. Смиріться й ви, розкрийте душу їх преподобію, зніміть скорботу з серця й верніться в лоно церкви!
Сковороді стало жаль людини, яка так палко, з таким натхненням казала нині чужі слова, творила волю іншого й приїхала сюди, напевно, не для останнього «прости!», а для цілунку зради. Ні, він не здатний зрадити! Він м'якотілий, лагідний, готовий усе зробити, аби був спокій, тиша та благодать.
— І що ми з цього матимемо? — спитав Григорій з натяком на тридцять срібників.
— Я — протопопство в Харкові, — пустився Яків берега. — Ви — мир, вінець подвижника, спокійну славну старість. А після смерті—ім'я святого!..
Сковорода не стримався і засміявся.
— Ну що ти мелеш, Якове, — сказав докірливо. — Хіба ж таким торгують!
Посол епіскопа не смів очей підвести. Стояв похнюпившись і м'яв листок.
— Учителю, я не подумав, що вас обурить… — озвався згодом. — Гадав, приємно буде.
— Видать, погано ми вас учили.
— Ви ж ніби…
— Якове, в безчасся наше, коли на возі їдеш, то озиратись мусиш на задні колеса. Ти пам'ятаєш, як нам з отцем Лаврентіем вже пах Сибір?
— Хіба таке забудеш, — промовив Яків, хмурячись. —Але, Григоре Савичу, у вас же в кожнім творі святе письмо, історія святої віри. Й лише подекуди…
— Sapienti, як кажуть, sat!
— Воно-то так… Проте чи гідне мужа таке лукавство?
— «Будьте кроткі, як голуби, а мудрі, як змії». Євангеліє, слова Христові.
— І все одно я зневажаю хитрість!
— Я також. Якове. Але молитвами Ісуса нашого ми й досі пишемо, живемо, боремося. Чи варта шкура вичинки?
— Не знаю. МожеПрийшов візниця Якова.
— Батюшко, вас і он їх, — кивнув на Сковороду, — пани гукають їсти.
— А ти вже їв?
— Давали.
— Ну що ж, ходімо, — устав Григорій. — Андрій Іванович гостинний пан…
Після обіду Яків зібрався їхати. Сковорода не стримував — побачився, погомонів; ще проведе. Все має йти своїм природним звичаєм, текти, мінятися. Не ступиш двічі в ту саму річку. Загатиш, спиниш — вода застоїться і зацвіте.
Звелівши кучеру, щоб доганяв, пішли помалу. Обом хотілося побути ще віч-на-віч, загладити свою вину за прикру сутичку, за неприємний осад, що залишився в душі у кожного.
— Напевно, ми вже не побачимося на цьому світі, — почав Григорій перший. — Ти не таї на мене зла. Я був лихий сьогодні…
— А я — нікчемний, правда?
— Душеубогий.
— Дякую…
— За що?
— За правду.
— Тепер вона не ціниться — всі продають, ніхто купляти не хоче.
Догнав візок. Сковорода оглянув пильно Якова, ввібрав назавжди в душу його обличчя, постать. Здавило в горлі.
— Друже…
— Що, батьку?
— Щось я хотів тобі сказати… — потер чоло Григорій. — Проклята пам'ять…
— Заповісти?
— От-от! Шануйтеся, не дайте вбити в душах любов до волі, правди. Не піддавайтесь відчаю, не потерпайте, коли невдачі, прикрощі. Ми всі — предтечі. Месії прийдуть слідами нашими, за рік, чи два, чи двадцять. І не прийти вони не можуть. Ніщо не вічне в світі, неправда теж!
— Учителю… — розчуливсь Яків. — Я… я…
— Сідай і їдь, — сказав Григорій твердо. Обняв, притис до себе, поцілував.
— А може, й ви зі мною. Жили б у нас…
— Не можу. Дякую. Я обіцяв Михайлові.
— Господи, та вам же лист від нього! — ударив себе по лобі Яків.
Сковорода не міг діждатися, поки Правицький знайде цей довгожданий аркуш. Йому здавалося, що той навмисне шукає так нестерпно мляво, порпається у закапелках ряси, неначе курка в смітнику… Нарешті! Григорій схопив листа, Зірвав печатку і став читати, здоровлячи знайомий, рідний почерк, слова та фрази. Дійшов до підпису і не збагнув нічого — так спраглий, п'ючи, не чує смаку води.
— То що Михайло пише? — спитав ревниво Яків.
— Не знаю, зараз… Почав читати вголос:
— «Любезной мой друг, Григорій Савич! С самой весны я собирался к Вам писать. Желаніе мое видеть тебя и окончить век вместе. Я всячески старался купить деревню в Харьковском наместничестве, для привычки к тому краю и для тебя. Й совсем было сторговал, но соседи попрепятствовали… Возлюбленный мой Мейнгард! Тяжелы были последствія светскаго круга, в которой попал друг твой, оставя сам себя. Удручен, изможден, истощен волненіями света, обратился он в себя самого, собрал разсеянныя по свету мысли в малый круг желаній и, заключа оныя в природное свое добродушіе, прибыл из столицы в деревню, надеясь тамо найти брег и пристань житейскому своему обуреванію…»
— Куди ж прибув він, в яке село? — не втерпів Яків. Григорій глянув аж у кінець листа і відповів:
— «Село Хотетово, в двадцяти пяти верстах от Орла…» — Відтак почав читати далі: — «Свет и тамо исказил все. В глубоком уединеніи остался он один, без семейства, без друзей, без знакомых, в болезни, в печалех, в безпокойствах, без всякаго участія, совета, помощи, соболезнованія…»
Не зміг читати далі: зайшлося серце жалем, змішались букви і попливли. У грудях щось піднялося, вибухнуло й росло, нестримне, пристрасне, до краю сповнюючи старе і кволе тіло.
— Він жде, страждає… Якове, ти чуєш, Якове, Михайло в горі! Господи, я мушу йти… Ні, їхати!
Обнявши рвучко Якова й затисши в руці листа, Сковорода забув про все на світі й побіг збиратися в свої останні мандри.
Раненько й рушили. Господар дав найкращих коней і тільки-но куплений новий ридван. Благав, молив заждати, бо задощило саме, але Григорій не хтів нічого слухати і поривався йти піхотою. Андрій Іванович нарешті здався і відпустив, як кажуть, із миром. Лише звелів візниці, аби глядів учителя, неначе батька рідного, не намочив у зливу й не перегрів на сонці. Прощалися з сльозами, з тугою — Сковорода ж не в гості їхав, а назавжди.
Муравський шлях був добре вкочений, конята бігли прудко, одна за одною лягали версти під молоді колеса, проте Григорієві кортіло їхати швидше. Мерщій, мерщій у рідне, хоча й незнане, село Хотетово! Там — велій друг! І скільки ж вони не бачилися? Вже дев'ятнадцять років… Михайлові під п'ятдесят… Не віриться. Всепереможний і невблаганний час! Чи то ж давно Григорій вперше зустрів Михайла в дворі Колегіуму, а нині, — боже правий! — той пережив усі спокуси світу, пізнав себе, покинув свої нещастя й радощі і повернувся в лоно сільської тиші й безпосередності, з якої вийшов і так бездумно кинувся у суєту суєт…
Мерщій, мерщій! Так трохи лишилось жити…
В село в'їжджали на шостий день увечері. Крізь дощову завісу й густу пітьму ледь пробивалося хитливе тьмяне світло кількох найближчих вікон. Ліниво гавкали охриплі сонні пси. Візник не правив кіньми, вони самі знаходили дорогувулицю і вже не бігли — тюлали. На роздоріжжі стали. Бурмочучи та кленучи, візниця зліз із передка й побрів кудись у темряву.
Сковорода потер отерплі ноги, поворушив плечима, аби прогнати слабкість, яка з ним їхала мало не всю дорогу. Йому хворіти ніколи, він має бути дужий, веселий, мудрий. Коли ідеш зціляти, забудь про власні хворості.
— Ну, що там, голубе? — спитав, почувши, що повернувся кучер.
— Вже недалеко.
— То поганяй!
— Аякже…
Ще запитали двічі й, нарешті, вперлися в якісь ворота. Кричали, гупали — ніде нікого. Тиша. Візниця, лаючись, пішов уздовж паркана, знайшов десь дірку й проліз у двір.
— Чи е живий хто?! — гукнув він трубним басом і загупотів у двері. — Прокиньтесь, пане, гості!
Небавом блиснув вогник. Почувся гомін, важкі квапливі кроки, і до Григорія в ридван полізло щось величезне, чорне. Схопило руку, впилось губами в неї й прошепотіло знайомим, рідним голосом:
— Спасибі, батьку!.. Господи, невже не сон це?! Григорій Савич, господи!..
Григорій гладив його гарячу голову і від хвилювання не міг сказати й слова. Все, що беріг у серці лише для цієї зустрічі, для цих хвилин, для цеї миті, кудись безслідно зникло. Натомість — щем у серці та сльози в горлі грудкою.