— Пане учителю, вас кличуть епіскоп.
— От тобі й на! А я ж хотів піти поснідати.
— Звелів прийти негайно.
— Хай буде так… — зітхнув Григорій. — Коли голодне тіло — то півбіди, коли ж душа алкав — уся біда… Де він, Івасю?
— В палаці свому. Отець Гервасій казав, що злющий дуже…
— Тоді біжу! — пожартував Григорій.
— Візьміть «Поетику», яку вам дав преосвященний.
— Навіщо?
Івась знизав плечима.
Відчувши щось недобре, Сковорода вернувся в келію, взяв під пахву книгу Кониського і швидко вийшов.
Іосаф сидів у кріслі під образами. Кивнув у відповідь на привітання і спитав:
— Ти що, забув латинську мову?
— Здається, ні.
— Тоді навіщо перетворив Колегіум на ігрище?
— Я не запрошував студентів інших класів, — знизав плечима Сковорода.
— А я запрошував тебе навчати поетики, а не смішити нас інтермедіями!
— Ви ж не були, не чули…
— Єпіскоп, як і господь, усе знає й чує, — промовив зло Іосаф.
— Не помічав, щоб хтось сміявся, — насумрився Сковорода.
— У нас студенти чемні, — сказав епіскоп. — Крім того, я нагадати мушу, що тут не ярмарок, а слов'яно-греколатинська школа, юдоль науки, храм мудрості…
— Ну й що?
— А те, що в нас лунати має солодкозвучна латинська мова.
— Все добре у певній мірі і в певний час…
— Для мудрості не може бути міри.
— Латина не рівнозначна мудрості, — зауважив на те Григорій. — На ній дурниць написано ніяк не менше… Лице епіскопа взялося плямами.
— Ти тямиш, що говориш? Великі римляни…
— Ми ж то не римляни. І не великі, — додав лукаво. Григорія вже починала тішити ця суперечка, цей несподіваний химерний диспут.
Єпіскоп довго перебирав папери.
— Дай-но сюди Кониського, — звів на Григорія колючі сірі очі. — Мені сказали… Що це таке?! — спитав сердито, розкривши книжку.
— Напевне, миші… — зніяковів Григорій.
— Та як ти смів?! — гримнув епіскоп.
— Я не вкусив і разу.
— Блюзнірствуеш?Та без цієї книги нам, як без рук, без ніг! По чому ми тепер навчатимемо премудрощам віршоскладання? Прокляті звірі не пощадили й напису… — скрушавсь епіскоп, перегортаючи нещасну книжку. — Тепер хоч їдь до Києва… Можливо, там напишуть… Або дадуть готову…
— Я напишу, — сказав Григорій тихо. — Дозвольте!
— Ти? — перепитав епіскоп і посміхнувся. —Ну що ж… — додав, спідлоба дивлячись на зухвальця. — Як кажуть, дай боже нашому теляті… Пиши! За тиждень мені покажеш… А поки що твоїх студентів отець Гервасій поводить з миром по вертоградах ' біблії.
Єпіскоп рішуче встав і вийшов. Де й ділися його привітність, ввічливість, із якою він розмовляв учора і проводжав Григорія аж до дверей.
Владики світу люблять, щоб їм корилися беззастережно, мовчки. Увірувавши в свою безмежну зверхність 1 непогрішність, вони сіяють величчю й не визнають ніяких істин, окрім своїх. Для них розумний — смирний, друг — раболіпний і недостойний, ворог — хто сумнівається, шукає, думає.
Ніби побитий, Григорій вийшов із палат епіскопа й побрів осіннім містом. Обминав опале жовте листя, що, наче скалки сонця, горіло де-не-де на неширокій вулиці. Вдихав дражливі пахощі гарячих страв та перестиглих груш 1 філософствував. Перегортав своє життя, як не дописану, але давно почату книгу. Нонсенс! Він не потрібен світові такий, як е, яким створила його природа, чи бог, чи просто батько з матір'ю. Всі намагаються переліпити його на свій кшталт, припасувати, немов каптан чи не по мірці пошиту шапку. Хто нетвердий, податливий, неначе віск, той благоденствує. Сини й онуки борців за волю стають панами й торгують совістю та посполитими не згірш од шляхти або дворян московських. Гребуть, хапають, рвуть на шматки политу кров'ю многострадальну землю. Онуки лицарів гендлюють волею, як ті повії, що по шинках тиняються, своїм нещасним тілом!
Зі степу з півночі влетів у місто вітер, підняв бадилля, куряву.
Холодний вітер! Такий за виграшки пооббиває листя, війне снігами й позаганяє в нори бурлаків, звірів…
Насунув шапку і застебнув каптан. Не так од вітру, що розгасався вулицями, як од прийдешнього, яке чигало на нього хижим, морозним оком Іосафа.
Ще нині вранці таке ласкаве, таке веселе місто тепер здавалося йому чужим, похмурим. Підсліпуваті старі будинки, убогі ятки і занехаяні, облізлі храми гнітили душу. А ще старці, каліки, брудні, обідрані — неначе душі з пекла… їх із кожним роком більшає, оцих знедолених… А може, вони щасливі? Задовольняються лиш необхідним, а непотрібним нехтують. Хіба не в цьому щастя? Можна наїстись гускою і марити лебедем, а можна з'їсти черствий окраєць хліба і бути ситим…
Рвучкий, холодний вітер. Пропахлий стернищами, озиминою, листям, грибами, хлібом. Там, у степу, за містом, він ще дошкульніший, проймає наскрізь. На зиму добре б мати кожух та чоботи. А це ж бо гроші, та й немалі! Звичайно, платня учительська…
І враз відчув себе таким Самотнім і всім чужим, хоч сядь та й плач. Оглянувся, куди забрів знічев'я, й узяв праворуч, на дві тополі, що височіли ген за майданом. Микита славний хлопець, не погордує. Зрадіє навіть. Він, мабуть, теж страждає без побратимства. Бог обділив нас дружбою. А може, не бог, а люди! Найліпший спосіб зробити вільного рабом, відступником — примусити його боятись друзів. Самотній — це дикий звір чи бог. Богів негусто родить. А людців-звірі" — без думки й гонору, сліпих безбатченків — розплодилося на Україні, мов бур'яну на незасіяній, забутій людьми ниві. По прутику ламають віник, що вимітав непотріб із хати. Ми ж стоїмо й очима лупаємо, як барани на бойні. Гордим господь противиться, смиренним же дає благодать… До біса смиренність йолопа і благодать Іуди!
Микита чистив огира. Водив шкреблом по вороній лискучій шкірі і примовляв:
— Стій, коню, конику… Ось ми тебе гарненько вичистимо, і будеш ти блищати, братику, немов нова копійка… Кінь козакові, що брат рідненький…
Огир позиркував великим чорним оком і, ніби згоджуючися з думками сотника, тихенько іржав й перебирав ногами.
— Добрячий коник! — сказав Григорій, вже примостившись на перелазі.
Микита рвучко обернувся, засяяв радістю й, поклавши шкребло на спину огиреві, гукнув на все обійстя:
— Онисю, серденько, а йди стрічати гостя!
Обняв Григорія, неначе вік не бачив, поцілував і, взявши за стан ручищем, повів до хати.
На ґанку їх зустріла гарненька жвава молодичка, вклонилася і піднесла Григорієві на дерев'яній таці високий білий хліб.
— Ласкаво просимо… — проказала, вся зашарівшись і опустивши очі долу.
Вже у світлиці, коли Онися вибігла за тим, що бог послав, Микита стягнув каптан із Григорія і, потираючи блаженно руки, прошепотів:
— Ну, бачив, бачив мою дружиноньку?! Я ледве вкоськав і вирвав із Лохвиці! Там парубки круг неї вилися, як коло меду бджоли! — Він підкрутив рудого вуса, примружив очі. — Ми з переяславцями порозганяли всіх і пояли Онисю під самим носом у лохвичан! Уже два роки, а й досі сердяться… А ось і жіночка, а з нею мед-горілочка! — гукнув, побачивши, що повернулась жінка. — Став, став, Онисю, бо гість наш, певне, вже зголоднів, як пес…
— Микито, — звела благальне очі, — ти б посоромився чужих людей…
— Хто, він чужий?! — обняв дружину сотник. — Та ми два літа ходили разом на епітиції! Як заведемо «Мир Христов да водворяеться в домах ваших…», так добросерді тітоньки пооддають останні гроші, ще й почастують медом чи оковитою. Було, було… — зітхнув і спохмурнів. Ожив небавом знову, поцілував дружину в рожеве вушко й схопив гранчасту пляшку. — Сідай, Григорію, та перекинемо по чарці-другій, щоб наша доля нас не цуралась!
Григорій сів, не здаючись на просьби. Йому одразу тут стало добре, весело. Усю гіркоту немов зняло рукою.
Господиня принесла борщ, паркий, духмяний, неначе луг у червні.