— Агей, шановний! — гукнув візниці Каліграф. — Ми ночуватимемо в монастирі за річкою біля ямського двору!
— В мужском аль женском? Піп тільки плюнув.
— Конешно, в женском! — додав Григорій і засміявся. — Дотепний у нас візниця.
— Як козелецький прач, — сердито буркнув Каліграф.
Благословивши дівчат та хлопців, він гордо, першим ступив на ветхий, старий пором, що підійшов якраз до пристані, став біля поручнів, тріпнув волоссям і занімів, немов пророк під час розмови з богом.
Сковорода зійшов останнім. На душі було тривожно, сумно. Згадав Коврай, Мар'яну… Чи то ж зустрінуться вони на цьому світі? А мо', на тому…. Цікаво, а де той світ? Тут, на землі, чи десь отам, у космосі? Коперник про це мовчить, і Галілей, і Бруно…
Пором поволі рушив. Густа вода пішла тугими хвилями, заблискотіла золотом. Поплив назустріч берег, фортечні мури, храми… Десь обізвались дзвони, а п<»тім удруге, втретє — і над вечірнім світом розлився журний, врочистий дзвін…
Душа була до краю сповнена благоговінням, німим захопленням красою світу, чарами води, і сонця, й неба…
Стих благовіст, і з тиші, чи то з води, чи з неба вродилась диво-пісня і піднялась, полинула над голубими плесами, над берегами, луками.
Вы не дуйте-ка, ветрочки буйные,
Эх, не шумите вы, мои леса зеленые.
Не шумите вы, мои леса зеленые,
Эх, дайте девице в садочке нагулятися…
— Ну й завели, — всміхнувся криво Каліграф… — Немов жиди на кучки.
Сковорода наблизився і запитав неголосно, аби не чули їх мужики, що примостилися неподалік під возом:
— Чого ти нудиш світом?
— Хто, я? — удав здивованого Каліграф.
— Та вже ж не я.
— Тобі здалося, Грицьку. В душі у мене співають труби архангельські. Мир, благодать…
— Тоді чому ж ти на всіх ричиш, немовби лев голодний?
Каліграф нахмурився.
— На кого ж я ричав сьогодні?
— На корчмаря…
— О господи! То ж іудей!
— Людина.
— Прокляте плем'я, здирці!
— А ти ж хіба не з цього роду-племені? Каліграф, побагровівши, вигукнув:
— Я — православний, чуєш! І не тули мене до цих катів Ісуса!
— Я не тулю. Цікавлюся, — спинив його Григорій.
— Чим ти цікавишся?
— Мені не віриться, що може мати душевний мир людина, яка зневажила народ свій, віру, мову…
— Ну, це вже єресь. Ти умовляєш мене вернутися в іудаїзм?
— Ні, я кажу, що все прекрасне лиш на своєму місці; тоді, коли воно природне, чисте і непідроблене.
— Тоді чому ж ти у своїх облізлих шатах і дірявій шапці схожий на шолудивого кота? — зареготав злобливо Каліграф.
— Це недостойний спосіб провадити диспут, — спокійно мовив Сковорода. — У нас про душу йдеться, а не про одяг.
— У кого гроші, статки, у того й мир душевний! — тягнув своєї піп.
— Бредня. В народі цьому кажуть: не красна изба углами, красна пирогами. Багатство у нас самих, а не в грошах, маєтках або чинах.
— Ти мов дитина, Грицьку, — промовив зверхньо Каліграф. — Такий собі дурненький котик, який не хоче визнати вищість лева…
— А як на мене, — не залишився в боргу Григорій, — то краще бути справжнім котом, аніж з ослячою душею левом.
Пором уткнувся в берег. Неподалік на кручі горіли бані й хрести численних храмів. Там ще світило сонце. А на долину, на тиху-тиху річку лягали сірі сутінки.
Москва зустріла вітром, низьким похмурим небом. Замоскворіччя, відгородившись із півдня новим широким валом, тяглося дружно вгору. То тут, то там поміж садків та вигонів росли будинки з каменю. Удалині Іван Великий черкав об хмари ясним хрестом, а навкруги побіля нього пишалися величні царські храми і, мов сторожа, стояли гострі списи кремлівських веж.
— Яка краса, яка могутність, господи! — став на коліна в сіно Каліграф. — Я й не гадав, що є таке на світі…
Тринадцять років тому Григорій теж був цим немало вражений, а нині сприймав спокійно і неприступність мурів, і величавість храмів, і пишність виїздів князів та інших санкт-петербурзьких дуків, що полюбляли пустити «пыль в глаза» старій Москві-столиці.
— Невже я буду тут працювати й жиги! — немов дитина, радів майбутній пан дидаскал. Куди й поділися його поважність, гонор і та нещадна грізність, якою він лякав Звичайних смертних від Переяслава до підмосковних сіл. — Завіщо ти отак сподобив, господи, раба свого, Іцька з Подолу, що, розірвавши пута тисячоліть, талмуду, знайшов святу, едино вірну істину?! Благодарю тя, господи…
— Володимире, кінчай цю драму, бо люди дивляться, — шепнув йому Григорій.
Каліграф сердито блиснув оком, але послухався. На кам'яному мості, яким вони переїздили Москву-ріку, стояло густо кумась, ярижок і навіть шляхетніших з вигляду роззявляк. Майстерно лускаючи горіхи, вони знічев'я вивчали пильно всіх, хто рухався в Москву чи з неї, перекидаючись межи собою чи з проїжджими словами, лайками і навіть досить-таки міцними жартами.
Не проминули і Каліграфа.
— Глядите, братцы, чудо! — гукнув якийсь дотепник.
— Где, где, Петруха?
— Господь услышал молитвы наши слезные — послал попа!
— А что, Петруха, в Москве попов-та нету?
— Ни одного!..
— От лихомовці, таке верзуть… — сердито буркнув Каліграф, втягнув у плечі голову і заховався за Григорія.
Колегіум, або Слов'яно-греко-латинська академія, був у Китай-городі, у Заіконно-Спаськім монастирі.
Минувши Красну площу, ямщик узяв праворуч, у вир торговиці. Чого тут тільки не продавали! Оливки, книги, цукор, лимони, ліжка, рибу, вино, ікру, панчохи, сідла, хутра, китайські таці, пряники, каптани, чоботи… Стояв гармидер, стугін, сміх, лайки, крики… Присягалися, тягли за поли, бігли слідом за возом і віддавали «почти что даром» такий товар, якому немає в світі рівного.
Каліграф не міг на місці всидіти. Розгрібаючи ногами сіно, нахилявся, брав то одне, то друге, питав ціну, прицмокував, давав удвічі менше. Його великі, трохи булькаті очі світилися вогнем захоплення, блаженством, щастям. Здавалося, святий отець от-от зіскочить із воза, підтиче поли ряси і щезне в ярмарку, неначе риба в морі.
— Що, Володимире, натура рветься з клітки? — спитав Григорій. Спитав без злого умислу, пожартував, та Каліграф згорнувся, притих, сховався за іпостась пророка. Сидів, як сич, надувшись, не озивався и словом і не звертав уваги на ярмарковий люд.
— Тпру, тпру, залетные! — гукнув ямщик, як порівнялися з новою брамою. — Вот вам и Спас, что за иконой.
Перехрестившись тричі, Каліграф підвівся, обтрусив із ряси сіно, пригладив бороду й звелів Григорієві, немовби той у нього був послушником:
— Бери сакви, барило й занось у двір. А я піду до ректора.
Колегіум тут мав убогий вигляд. На темно-сірих стінах — сліди пожежі. Брудні маленькі вікна дивилися на світ з німою тугою. Із глибини тісного двору тягло старими щами, несвіжим м'ясом та перекислим хлібом. Лише церкви стояли горді, пишні, немов царівни серед юрби прислужниць. Попи й монахи були також доглянуті. А бурсаки — о господи! — ледве тягали ноги. Худі, нечесані, у каптанах із чужих плечей, вони снували тінями, мов грішні душі и пеклі.
Григорій озирнувся на вже зачинену міцну дубову браму і взяв на плечі торбу. Земля пекла підошви, давили мури, стискалося серце в передчутті чогось тяжкого, похмурого…
З архімандритських келій бадьоро вийшов Каліграф. Він ледве стримував свою велику радість. Проте чим менша ставала віддаль між ним і приятелем, тим більше смуток перемагав веселість.
— Ну, як?
— Зі мною все гаразд, а от із тобою… — промовив скрушно Каліграф. — Владика каже…
— І слава богу! — зрадів Григорій.
— Звичайно, па все е воля божа, — протяг смиренно Каліграф. — Проте… Я розмовляв із префектом… — примружив ліве око, немов прицілюючись, — і він сказав… коли б гостинець добрий.
— Ой, не бери гріха на душу! — пожартував Григорій. — Чи ти забув, що швидше верблюд пролізе у вушко голки, ніж грішники в царство небесне?