— Це лицеміри, мавпи! — промовив гнівно.
— Мені пора до церкви, — сказав намісник поспіхом. — Зайди до келаря, нехай тобі дасть келію.
— Якщо дозволиш, я заночую в бібліотеці, в куполі.
— Ночуй, будь ласка! Там є тапчан і ковдри…
Ляшевецький хотів сказати ще щось, але махнув рукою і поспішив до храму, в який вливалася ріка прочан та схимників.
Дзвонили дзвони, кликали молити бога, каятися. Спускалися вже прохолодні, передосінні сутінки… Вповзала в душу темінь…
Він повернув до трапезної.
Худий хлопчак-послушник, що готував вечерю, покірно вислухав бажання гостя, узяв дві свічки і, запаливши одну З них, подав обидві Сковороді.
— Вечерю вам принести? — спитав байдужим, мов потойбічним, голосом.
— Не треба, дякую.
У книгозбірні було вже зовсім темно. Подибавши старий свічник, Григорій накапав у нього трохи воску, поставив свічку й пішов розшукувати тапчан. Той причаївся в ніші, за невеликим столиком, заваленим сувоями паперу, книгами. Були тут навіть і каламар, і пера. У каламарі, правда, давно вже висохло, як у пісках пустелі…
Григорій скинув торбу, каптан і чоботи, які йому подарував Микита у Переяславі, ліг на тапчан і взяв зі столу найближчу книгу. То був Еразм, великий світоч істини, свободи духу, братства. Григорій почав гортати його блискучу «Похвалу глупоті», яку читав ще в Академії. Та з голови не йшли ченці, намісник, прочанські юрби і все, що чув та бачив за ці півдня, прожиті в Лаврі. О господи, Ісусе, сину божий, якими сталії нині твої апостоли, твої пророки й слуги! Денно і нощно вони у храмах моляться і безперервно барабанять у псалтир. Церкви будують, монастирі, каплиці. Бредуть поклонниками в Єрусалим… З обличчя — святі, а в серці — найбеззаконніші! Честолюбці, звідники, немилосердні і нетерпимі… О, лицеміри!
Поклав Еразма. Тремтливий вогник свічки замиготів, заблимав. Підмостив каптан під голови, зручніше влігся і взяв одразу кілька книжок. Плутарх… Сенека… Ціцерон… Воістину жива криниця мудрості!
Заснув під ранок, уже після других півнів.
ЇЇ одразу вийшов на тополину вулицю свого села.
Було якесь велике літне свято. Люди ходили з пляшками й скляницями в руках, сміялися, співали, плакали і пританцьовували. Йому дали великий келих меду й червонобоке яблуко. Музики тнули горлицю, здіймався вихром танець…
І раптом він опинився в палаці, де веселилися напудрені та кучеряві пани і панії. Манірні, хитрі, жадібні, вони всміхались лагідно одне до одного, знімали маски і милувалися своєю випещеністю перед великим дзеркалом… Здякзлося, Григорій був для них невидимим, безплотним духом…
Нарешті якась незнана сила ввела його у величезний прекрасний храм. Т вік удвох з дияконом почав служити літургію. На хорах півчі вели протяжно: «Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас…» .Тим часом батюшка ходив по церкві з тацею і виривав із рук прочанок їроші, а дяк витрушував кишені й гамани чоловіків.
Нараз запахло паленим. Григорій зайшов в олтар і зупинився вражений. Попи й ченці тут жерли м'ясо звірів та різних птахів. А ті, кому було замало цього, над величезним вогнищем пекли людину в чорному. Григорій з жаху крикнувПрокинувся. Лежав, облитий липким холодним потом, і намагався згадати, де він.
Бібліотекою вже походжав світанок. В одному з вікон горів рожевий відблиск…
Згадав — і стало лячно. За світ, за себе, за рідний край, який покинув так нерозважно в тяжку, недобру пору. Минуло літо волі, спадало з дерева останнє листя прав… Порозбігалися, неначе миші з корабля! Мерщій у нори, в нори. Сини народу, великомудрі голови! А хто ж заступиться за бідолаху смерда, хто стане щитом червленим між ним і паном, научить правди, істини, яку ховають дуки за сімома замками?
Схопився з ложа, оглянув із жалем книжкове царство й почав збиратися. Одразу стало на серці легко, вільно. І так завжди. Коли доходив якогось рішення, робився сам спокійним, на думку й слово гострим, готовим знести, витримати безкраї версти, злигодні, самотність, спрагу, голод.
Спустився вниз, у трапезу. Хтів попросити окраєць хліба, але роздумав. Послушник спав на лаві, самому ж брати ніяково. Щоб не збудити хлопця, зняв обережно защіпку і, прочинивши важкі окуті двері, вийшов на критий ганок.
Між верб над сонним ставом сірів туман. На моріжках довкола, прославши свити, спала прочанська чернь. Подекуди уже блукали люди. Хтось умивався біля криниці, з кадуба. Дідок із борідкою, як у старого цапа, стояв навколішки й молився, дивлячись на золоті хрести, що вже горіли у скісних перших променях…
Надівши шапку, Григорій збіг по вогких сходах ганку й попрямував до брами.
Похмурий страж у рясі, але при шаблі та двох пістолях, одсунув мовчки засув і пхнув ногою двері. Григорій вийшов. Примруживши від сонця очі, дихнув на повні груди. В дорогу, в ірій!
Благословен великий шлях додому! А там і вмерти легше, як на чужині жити.
СІТЬ П'ЯТА
Хто б міг подумати, що Іосаф не забув про нього. Минуло стільки років, а він згадав, переступив через усі незгоди й послав отця Гервасія знайти нетягу-вчителя і запросити в Харків. Ще й передав через Ігумена, що дозволяє вчити спудеїв так, як він вважа за краще. Дива, та й годі! Чи то за цих шість років змінився світ, чи то владика здружився більше з мудрістю, як сів епіскопом у місті Бєлгороді… А може, те і се. День проживеш і то стаєш немовби зовсім інший. Людина вічно вчиться, й життя одного мало, щоб осягнути все, пізнати світ до краю… В Колегіумі його уже чекали.
— Григорій Савич? — спитав префект, підводячись, як тільки Сковорода переступив поріг заваленої книжками келії. — Кордет Лаврентій, — подав він руку і посміхнувся болісно: — Смиренний інок, любитель муз та вчитель філософії.
У нього був дзвінкий, приємний голос, блискучі карі очі й різкі хлопчачі рухи.
— Тут нам про вас розповідав Гервасій. Сідайте, прошу…
Він прогорнув на лаві трохи місця, розвів руками, мов вибачаючись за цих настирників у шкіряних оправах, і повернувся за свій незграбний дубовий стіл.
— Ви чули? Росіяни при Кунерсдорфі ущент розбили Фрідріха!
— То й що?
— Та це й для нас вікторія, бо там же б'ються полків чотири козаків!
— А скільки вдів та сиріт лишила нам ця перемога в Пруссії?
Кордет замислився. Він виглядав на років тридцять п'ять, хоч, певно, був молодший. Чернеча ряса не молодить нікого.
— Вам залишили клас поетики, — промовив невдовзі і посміхнувся: — Порфирій Крайський, протоієрей, хотів забрати цей клас собі, то я мав честь йому довести, що віршування й творіння тайних суплік не wszystko jedno.
— Ну, він тепер вас проковтне, колего.
— Подавиться! — сяйнув Кордет очима, рйіфии рішув книжку, яку читав, коли зайшов Григорій, і запропонував: — Ходімо, я покажу вам келію. Правда, воно не зовсім келія, а так собі, спокійний закут у музеумі, сіреч у книгозбірні нашій…
— Чудово, отче! — зраділо мовив Сковорода. — Чотири роки тому я ледь не плакав, кидаючи таке кубельце. Лаврентій спохмурнів.
— Я дуже прошу, не звіть мене отцем і прочая… Мене дратує…
— Пробачте. Я ж не відав…
— Оце Колегіум, — кивнув Кордет на кам'яний триповерховий дім. — А далі — бурса, чи, як тут каже дехто, сіропитательний будинок. Ген монастирська трапеза… До речі, ви обідали?
— Я не обідаю.
— І я, коли немає чого на зуб покласти! — сказав Кордет. — Ходімо спершу та перекусимо, чим бог послав, чи то пак ректор, а вже тоді і в келію.
— Спасибі. Я не обідаю уже чотири роки, — зніяковів Григорій. Він не любив хвалитися своїм життям, розповідати, який він скромний, витриманий, ледь не святий.
— В ім'я чого? Щоб умертвляти плоть? — спитав Кордет зчудовано.
— Ні, навпаки. Людині зайве приносить більше шкоди, аніж мала нестача.
Кордет щось буркнув. Оглянув скоса нового вчителя і повернув до виходу з монастиря. Перед ворітьми узяв праворуч, завів Григорія у кам'яний приземкуватий будинок і, відчинивши двері в маленьку келію, сказав не зовсім чемно: