— .Й допомогло? — озвався пасічник, прославши білу плахту.
— Як бачите.
Старий поклав брунатний свіжий буханець, поставив миску меду.
— Велика сила в зіллі, — сказав небавом. — У кожній травці — зброя супроти рани, виразки або хвороби. Коли 6 напевне знати, яке від чого зілля, то не хворіли б люди. Ми по здоров'ю ходимо…
— А ви не знахар, діду? — спитав Григорій.
— Ні, — одмахнувся пасічник і, осінивши себе хрестом, узяв хлібину в руки. Нарізав скибок і став припрошувати: — Ось хліб, ось мед — вечеряй. Не осуди за бідність. Чим маємо, тим і приймаємо.
— Вечеря царська.
— Їж на здоров'я…
Угамувавши голод, Сковорода дістав сопілку.
— Калинова? — пригладив вуса пасічник. Узяв, оглянув і, повернувши, заговорив, немовби муляли йому цілющі зела й древа: — Здавалося б, ну що таке калина? Звичайний кущ. Ні жердки з нього, ні навіть пужална; хіба що ягоди на пироги… А придивися та поспитай в людей бувалих, знаючих, то перед нею, матінкою, знімати шапку треба. Простуда, кашель або гарячка — запарюй цвіт калини. Болить живіт — їж ягоди. А кровотеча, рана кладай, загоїться…
— А пошептати? — спитав Григорій не без лукавства. Він певен був, що здибав діда-знахаря.
— То все пусте! — махнув старий рукою. — Морочать людям голову. Не в шепотінні — в самому зіллі сила.
— Ви лікарюєте?—не угавав Григорій.
— Допомагаю інколи… — признався той нарешті. — Даю поради, трави… Хорують люди, то треба ж якось їм рятуватися.
Сковороді стало прикро за ту настирливість, з якою він допитувався, чи знахарює пасічник. Аби спокутувати свою провину, заговорив серйозно, стримано, немов колега:
— Аякже, треба. Треба… Я чув колись, що в Індії, хто скорпіоном ужалений, бере і ним же натирає ще свіжу рану. Допомагає! Там скорпіонів повно, і через те у кожній хаті напоготові стоїть посудина, в якій вони в олії плавають.
— Напевно, в тілі їхньому, окрім отрути, е й проти неї сила, — сказав старий, подумавши. І попросив: — Заграй-но щось душевне.
Уже смеркалося. На заході ще догасала червона крайка відблисків, а на всхід сонця світ огортала густа пітьма. День засинав, натомлений. Ані шелесне. Тиша. На чисте поле неба повибігали зорі…
Григорій узяв у рот свою калинову, вдихнув повітря, щоб перелити його в журбу мелодії, і занімів: над головою тьохнув сам лісовий маестро. Взяв ноту-другу та як зайшовся, защебетав!..
— Не можу, батьку, — прошепотів Григорій. — З таким співцем змагатися…
Старий кивнув, заплющив очі, слухаючи.
А ліс дзвенів піснями. По хуторах і пасіках, по приструмкових хащах і непролазних тернах, по байраках, долинах ні на хвилину не затихав той спів, та музика, те вечорове весняне диво.
— Земля співає…
— Істинно.
Коли лягали спати у курені, обвішаному всіляким зіллям, цвітом, Григорій знову крізь солов'їний щебет почув дівочий голос. Прислухався — розтанув, щез. Та лиш склепив повіки — розлився в грудях хвилею. Закалатало серце.
— Батьку, а чий то хутір, у березняку? — спитав тихенько пасічника.
— Побіля шляху?
— Так.
— Упала в око дівчина?
— Та ні…
— Балакай! Коли б мені хоч років сорок скинули… А хутірець Майорів.
— Вона панянка?
— Де там. Майор — це прізвисько. Із посполитих чи з козаків… Чотири роки тому купили пасіку та клаптик лісу й поставилися. Вони приїжджі, здалеку…
І, засинаючи, Григорій чув, крім солов'їв, широку, журну пісню про козака, який шукав на Січ дорогу, та про кохану дівчину, що омивала слізьми його сліди.
Вене явилася за кілька днів ополудні.
Сковорода сидів у затінку й читав єврейську біблію, яку йому, прощаючись, подарував Миславський. Недавно щедрив дощик, і все довкола мінилось, грало, сяяло. Рахманні, мокрі бджоли, п'ючи росу з нектаром, сушили крильця в променях. Дерева, трави, квіти — усе тяглось до сонця, аж шелестіло. Завзято, весело шугали в небі ластівки. Десь недалеко в лісі навперебій лічили комусь літа зозулі. Весь у пил ку та пелюстках, зарошений, вернувся з лісу пасічник і, сидячи в задумі, перебирав свою цілющу здобич.
— Добридень вам… — долинуло чиєсь несміливе.
Сковорода звів погляд і неподалік на стежці побачив дівчину. Вона була струнка, чорнява, з косою нижче пояса й очима, повними якогось смутку-горя… Це ж Майорівна!
— Здорова будь і ти, — озвався глухо пасічник. — Що
скажеш, дочко?
— Щось із татусем недобре діється, — аж подалася до нього дівчина. — Не їсть, не спить, покійну матір згадує і все чогось жахається…
— Й давно це з ним?
— Від позавчора. Старий зітхнув.
— Допоможіть, дідусю!
— Коли б я міг, Оленко, — розвів руками пасічник. — Я гою тіло. Він же душею хворий… Григорію, а може, ти Зарадиш? Це ж по твоїй парафії.
Сковорода здригнувся: отерпши весь, прикипів очима до лісовички й ледве збагнув, чого від нього хочуть.
— Чим я зараджу, батьку… — озвався хрипко. — Я ж не священик…
— Ти любомудр, учитель.
Олена мовчки плакала. Не кривлячись, не схлипуючи. Сувора, стримана в своїй печалі, вона дивилася кудись у ліс, за пасіку, і по щоках поволі скочувалися важкі скупі сльозини.
— Я йду, я згоден, — поклав Григорій біблію. Йому пекли ті сльози, немовби падали не на сорочку дівчини, а на його вразливе, ніжне серце.
Гінка, розмашиста, немов тополька, дівчина ступала легко, по-лісовому м'яко, їй десь було літ двадцять, а може, й більше. Якась достойність, самоповага або природна мудрість робили її обличчя не по-земному гарним, не по літах серйозним, але таким привабливим, що неможливо було відвести погляд.
Аби розвіяти дівочі чари, Григорій вирішив поговорити з нею, переконатися, що це звичайна жінка, і, головне, дізнатись дещо про їхній побит та про минуле батькове в якому, певно, криється його хвороба.
— Ви вдвох живете з батьком? — спитав спокійно й на вмисне трохи байдуже.
— Удвох. А що? — насторожилась дівчина.
— Нічого… Давно померла ненька?
— Вже п'ятий рік.
— Хворіла довго, мабуть?
— Ні. Налякалась дуже, коли горіла хата…
— І батько теж?
— Напевне. Ми ледве вирвалися…
— З вогню?
— З паланки.
— Орда?
— Куди там! Татари нас боялися, — мов рубонула шаблею.
— А хто?
Промовчала. Присівши, вирвала стебельце синіх дзвоників і крадькома зиркнула пильним оком на незнайомця. Григорій знітився. Збагнув, що дівчина боїться мовити йому всю правду. Картався своєю цікавістю й шукав дороги, яка б найскорше вивела його з цієї прикрості. Не раз упевнювався: якщо довір'я прагнеш, то не таїся сам. Тому й на сей раз вдався до того чудо-засобу.
— А я п'ять років учив студентів у нашім славнім Харкові,-сказав він дружньо й щиро, як говорити можуть лише безхитрі душі. — Прогнали теж…
— І де ж ви нині? — озвалась миттю дівчина
— Ось тут! — спинився Сковорода. Вона всміхнулася, зірвала квітку вогника і запитала неСМІЛИВО:
— А там дівчата вчаться?
Розвів руками.
— Жінок нема в Колегіумі.
Поміж дубів, немов дівчата між козаків, замиготіли стрімкі берізки. Під ноги хлюпнула барвиста повінь квітів. Сипнуло сонце променями.
Олена вибігла на лісову галявину.
— Он наша хата й пасіка! — сказала весело. І враз погасла, звела докупи брови.
Не озираючись, пішла вперед.
Григорій, мовби у сні, поплівся слідом. Тривожне й радісне передчуття якихось зрушень та перемін в його примхливій долі то заливало груди й п'янило серце, мозок, то відступало, тануло й лишало тоскну пустку.
Біля воріт Олена його заждала і повела до хати через маленький чистий дворик.