Обнявши за стан гостей, друкар подався з ними через центральну вулицю, якою повзли й повзли прочани, лишив праворуч Велику лаврську церкву і повернув на вулицю, що йде на північ, впираючись в Економічну браму.
В келії, куди привів їх невдовзі Іустин, стояв великий шарварок, і серед братії Сковорода впізнав чимало знайомих лиць. На мить йому здалося, що він студент і ненароком втрапив на гульбу, влаштовану десь на Подолі хлопцями.
— Воньми-и! — затяг хтось басом, і всі, притихши, вп'ялися поглядами в новоприбулих.
— Кого послав господь? — речитативом спитав той самий голос.
— Ко-го по-слав гос-подь? — немов на криласі, в чотири голоси озвалась дружно братія.
— Не впізнаєте?
— Ні-і!
— Григорій… Сковорода!
Відсовуючи стільці та лави, ченці метнулися до кондисципула, з яким не бачилися хто одинадцять, а хто і більше років. Обійми, жарти, вигуки!
Григорій геть розчулився. В зарослих бородами чернецьких ликах він упізнавав товаришів по бурсі, по навчанню;
одне за одним спливали їхні ймення і прізвища. Які кумедні, які незвичні хлопці в клобуках та довгих чорних скуфіях!..
Його взяли під руки й під урочистий студентський гімн не повели — понесли під образи на покуть.
Gaudeamus igitur
Juvenes durn sumus;
Post jucundam juventutern,
Post molestam sencchitcm,
Nos habebit humus.
Vivat academia,
Vivat professores!..'
(Будемо веселитися,
Поки ми молоді;
Після радісної юності,
Після важкої старості
Нас поглине земля.
Хай живе академія,
Хай живуть професори!..)
Коли прочахла гаряча радість зустрічі, академісти вдарилися у богословів та філософію. Почався справжній диспут. І не про те, як сотворив господь світила й землю або як Єва впала у первородний гріх, а про життя, про місце людини мислячої у боротьбі з нечистим, що виступав нині не у своєму образі, а в машкарі, у німбі святого й праведного.
— Григорію, лишайся в нас! — зненацька мовив Іустин.
— Воістину! — гукнули дружно братчики.
— А що я тут робитиму? — спитав Григорій. — Прочан дубаситиму, аби повзли навколішки?
— Навіщо, — озвався келар. — Для цього е послушники і всяка нижча братія.
— Ходи до нас, у друкарі.
— Або до півчих регентом.
— Свята робота знайдеться, — обняв за плечі келар. — Нам потрібні розумні люди. Перезимуємо — пострижемо. А там, за кілька років, поставимо архімандритом, захисником обителі, її угодників…
— Найпаче вас самих?
— І нас, — згодився келар і підморгнув до братії. — Ми ж неабищо в Лаврі!..
— Ви — сила?
— Звісно. Та ще й яка!..
— І стоїте за правду?
— Аякже, Грицьку.
— Тоді чому ж вельможі й дуки у двір в'їжджають на фаетонах, а не повзуть, як бідні? — закрив сільце Григорій. Перезирнувшись, ченці притихли.
— У них важкі калитки, — промовив келар згодом. — Не донесуть до церкви. Ще по дорозі згублять…
— А як же з рівністю всіх перед богом? Ченці запирхали.
— Григорію, не бийся в стінку лобом, — порадив тихо брат Іустин. — Ви ж слуги божі! — гукнув Григорій.— Борці за людські душі, святі угодники. Чому ж ви можете навчити ближніх, коли самі не вірите в свої слова, в свої казання й проповіді?! О рясо, рясо! Як мало людей зробила ти преподобними і як багато очарувала, обокаянствувала! Світ ловить людей у різні сіті: багатства, почестей, вигод, утіх, святині… І найнещасніша з них остання. Блаженний той, хто святість серця, долю і власне щастя не заховав у рясу. Найбільше зло — це лицемірство, обман, нещирість; вони З'їдають душу, немов іржа залізо. А ви на цих трьох віслюках-близнятах заїхать хочете у царство боже!..
Ченці дивилися на нього з жахом, так ніби він рвав плащаницю або священну книгу.
— Вже пізно, братіє,— промовив жорстко келар.— Пора молитися на сон грядущий.
— Справді! — підтримав його поспішно Іустин.
— Прощайте.
— З богом!
Небавом у друкаревій келії лишилось троє. Прибравши сяк-так після нашестя братії, господар прослав постелі й обняв за плечі Сковороду.
— Я й сам так мислю, брате, але боявся про те і писнути. Ця криводушність мені мов ніж у серці, а чорний одяг—клітка. Не знаю тільки, чи стане сили вирватись, чи зможу я…
— Людина може все,— сказав Григорій і враз відчув, що сили не стане пробути довго в Києві. Тягло у степ, на волю, між люд простий і сірий, нужденний, вбогий, та не лукавий, як ці колишні друзяки-мрійники, а нині ситі пастирі, вітчими, повні злоби.
За день, як час настав прощатися, у друкаревій келії Знову зібралися академісти-братчики. Були мовчазні, замкнуті.
— Ну що ж, панове кондисципули,— озвався першим Іустин.— Григорій нас залишає. Щасливої тобі дороги, брате, й тобі, Михаиле! Не пам'ятайте зла, коли було щось не так… А мо, лишайся, Грицьку? — додав, помовчавши. Й загомоніла братія:
— Лишайся!
— Годі бродити світом!
— Пора пристати й тобі до берега.
— Усім відомі твої таланти, і Лавра прийме тебе, як мати
своє достойне чадо.
— Ти будеш стовпом святої церкви й окрасою монастиря!
Сковорода всміхнувся.
— Ах, преподобні! Не хочу я собою збільшувати стовпотворіння. Досить і вас — стовпів неотесаних у храмі божому!
Узяв із лави бриль і, ледве стримуючи бажання вийти з келії й, не попрощавшися навіть із ректором, лишити Київ, мовив:
— Ми вельми вдячні вам, святі отці, за хліб, за сіль і… за науку. Творіть, що хочете, але без мене.
— Одумайся!
—Не іскушай фортуну!
— Вгамуй гординю!
Й не озирнувся. Лише на кручі, по той бік валу и рову, дістав хустину і витер піт.
— Жарота…
— А на леваді, у нас за Лопанню, вже, мабуть, хлопці знову печуть картоплю і про Сірка співають… — додав Михайло мрійно.
— Й отець Лаврентій лежить на сіні біля криниці, пасе хмарини й мислить…
— Чи прислухається, як від горілки гудуть джмелі в макітрі. Сміючись, вони рушають далі. Й хоча довкола в останніх променях горять золочені хресті! тії бані чудових древніх храмів, а під горою тече широко й синьо старий Дніпро, Сковорода й Михайло уже не в Києві. Вони в путі, в дорозі: один із казки, другий — з своєї молодості. Прекрасна казка здалеку… І те, що кануло, носити краще в серці й не намагатися прожити ще раз. Всуе! Життя, мов річку, не повернути назад, угору…
— Крайський кусатиме від злості лікті, коли дізнається, що ви зі мною їздили, — дзвенить Михайлів голос.
— Всуе… — шепоче Сковорода і наддає ходи.
СІТЬ ВОСЬМА
Багато у біди доріг. Новий архімандрит і ректор смиренний Іов Ьазилевич був м'якосердий, хирявий. Єпіскоп жив у Бєлгорода и за всеньку зиму не приїздив до Харкова жодного разу и не викликав нікого перед свої суворі очі. І раптом — на тобі!
Якось ввечері, коли Григорій з Кордетом сиділи в префектськш келії і мізкували, хто правий — біблія чи Міколай Коперник, прибіг наляканий Правицький Яша й прошепотів:
— І вас, і вас гукає ректор. Преосвященний приїхав тільки що!
— Це вже по мене… — зітхнув Кордет. — Plaudite cives, piaudite, amici, finita est comoedia!
— Передчуття?
— Hi, логіка. Порфирій Крайський не з тих людей, що зупиняються напівдорозі. Дістав зі скрині пляшку, відкоркував і випив просто з шийки усе, що в ній було.