— Ти що, заснув? Агов, Григорію! — поторсав його Микита.
Ще усміхаючись своїм надіям. Сковорода зиркнув на нього і запитав очима, що той хотів йому повідати.
— Хто запросив тебе в Колегіум?
— Переказав епіскоп через отця Гервасія.
— Чого ж ти будеш навчати чад?
— Поезії.
— Ого!
— А що? Ми теж не ликом шиті!
На роздоріжжі коні самі звернули в місто й, прогупотівши новим мостом, побігли швидше по добре вкоченій дорозігреблі.
Біля палат преосвященного Микита спинив спітнілих коней, поправив шапку й мовив:
— От і приїхали. Зайдеш у браму, а там ліворуч двері — й узриш епіскопа.
У місті Микита став статечним, стриманим. Здавалося, то був не Гайстер, а зовсім інший, поважний сотник.
— Як улаштуєшся, — додав небавом, — заходь до мене. Тут недалеко, біля Михайлівського. Хильнем по келиху, згадаєм Київ та Академію!
— Зайду, зайду, Микито… — промовив Григорій поспіхом, узяв торбину на плече і попрощався: — Бувай здоровий!
— У добрий час! — гукнув Микита і помахав рукою. Переставляючи важкі, закляклі ноги, Григорій рушив під голубе склепіння брами й зайшов у двір. Ліворуч на голубій стіні чорніли ковані дубові двері, а далі вікна, вікна; вгорі високий, залізом критий дах і білі хмари, мов херувими… Праворуч — сад, криниця, стайня і позолочена легка карета…
Чомусь стало страшно. Уявив собі лице епіскопа, якого бачив ще в Академії, і зупинився паиівдорозі. Господи, про що він буде з ним говорити? Як доведе своє вміння навчати отроків премудрощам складання віршів? Напутник молодості — Сковорода Григорій, син хлібороба Сави! Чи не блюзнірство твориш, Григорію? Чи не чужу хочеш зіграти ролю на позорищі' життя людського? Не спокушай примхливу долю! Доки не пізно, покинь цей двір, це місто й, благословивши свій шлях бурлаки, іди між люди, грай на сопілці, учи добра і набирайся мудрості. Вона безмежна — мудрість! А ти, вхопивши її мізерну крихту, готовий зухвало зійти на кафедру і виголошувати свої сентенції…
Біля воріт зустрів отця Гервасія. Ігумен обняв Григорія, поцілував, як друга, і запитав:
— Був в Іосафа?
— Ще ні…
— Тоді куди ж ти! Оце і б його храмина!
Округлий, жвавий, отець Гервасій ішов, як жінка, дрібно; розповідав, питав, радів приємній зустрічі і підбадьорював, не даючи сказати й слова. Завів у дім, звелів послушникові доповісти преосвященному і попрощався:
— Піду скажу, щоб готували тобі пристойну келію. Світлиця, в якій стояв Григорій, висока, вільна. Під стінами тулились лави, на покуті під образами — великий стіл, застелений розкішним обрусом, і кілька глибоких, зручних крісел. Та ще лампада, її рухливе багрянувате світло то заливало лик Саваофа, то, заметавшись, перелітало на божу матір чи на Предтечу, що на краю пустелі настановляв на путь праведний юрбу язичників…
— Це ти, Григорію… — з'явився в дверях епіскоп. Благословив і запросив рукою в крісло. Сів сам навпроти й заговорив неголосно, але виразно, немов боявся, що співрозмовник щось не збагне чи не дочує і через те піде від нього, не вгамувавши спраги, як подорожній, що не напився біля криниці без журавля. Він був худий, тендітний, довге волосся спадало йому на плечі. Майже такий, як кілька років тому. Тільки посивів трохи.
— Я чув, ти побував недавно в чужих краях.
Сковорода кивнув.
— І що ж ти бачив? Із ким стрічався? Чим збагатив свій ум і душу?
— Був у Токаї, Відні, Презбурзі, Офені… Сходив доріг чимало і розмовляв зі всяким людом…
— Із православними? Чи з лютеранами та католиками?
— Я не цікавився. Мене також ніхто про віру не питав, — посміхнувся Сковорода. Він розумів, до чого хилить лреосвященний: боїться, чи не набрався чужого духу. — Там узагалі не дуже церкву празнують, — додав навмисне, — хоч віру мають у серці і богу моляться…
— Від протестантства до єретицтва лише півкроку, — прорік епіскоп і перевів розмову ближче до суті діла: — Тобі казав отець Гервасій, що нам потрібен такий учитель, який би Знав поетику і міг навчати спудеїв наших, як слід складати 1 розуміти вірші. Я чув, ти маєш знання і досвід у цій нелегкій справі, тому згодився на твій приїзд і зберігав для тебе місце. Дивись же, будь достойним! Старайся. Не пошкодуй ні сил, ні знань. А щоб було кого наслідувати… — одкрив шухляду, — візьми ось книгу, хоч недруковану, але премудру. Мені її подарував сам автор. Храни, аки зіницю ока, й черпай із неї мудрість!
Госаф підвівся і сам наблизився до новонаставленого викладача поетики, який також схопився й стояв, притисши книжку до грудей.
— Ти не страшися… — узяв під руку і посміхнувся. — Усі колись були зелені, юні і починали своє благеє діло…
— Я вдячний дуже… — почав був Григорій. Але епіскоп перебив:
— Зажди, а як же з твоєю хворістю? Ти ж заїкався ніби… Я пам'ятаю, як архієрей у Києві хотів зробити з тебе священика!
Опустивши смиренно очі, Григорій мовив:
— Зцілився, отче…
— Як тільки вийшов із Академії, так і зцілився?
— Недовідомі путі господні…
— Ну, бог із тобою! — всміхнувся не зло епіскоп. — Іди в Колегіум, читай Кониського, молися, думай. Бо завтра ж перша лекція!
Коли Григорій вийшов на розмальований вечірнім сонцем двір, йому назустріч попрямував чернець, який куняв біля воріт на камені. Похмурий, чорний, з такою гривою та бородою, що налякався б, аби зустрів у сутінках.
— Іди за мною, — сказав Григорієві і почвалав до брами.
Сковорода відчув приємну легкість у всьому тілі, в душі — веселість, упевненість. Уже любив своїх майбутніх учнів, цікавих, вдумливих. Горів бажанням віддати їм не тільки те, що знає, а й те, що знатиме, бо розумів, як ще багато в незбагненного, і твердо вірив у неосяжну силу людського розуму. Не шкодував за полем, за нескінченним шляхом, жаркими днями і прохолодними, немов вода джерельна, сумними ночами. Тут теж чудово! Таке ж високе небо, такі ж садки, така ж неквапна річка ген за стіною міста, і верболози, й луки… Он як лягав сонечко — прославшись лісом, накрившись хмаркою…
Наздогнав свого похмурого проводиря, торкнувся його плеча:
— Погляньте, отче, яка краса!
Той і не муркнув. Ступав байдужий, мертвий. Звернув у двір монастиря і, поминувши церкву, спинився біля старої З вузькими вікнами кам'яниці. Відчинив трухляві двері. У невеличких сінях виднілося відро з водою та дерев'яна кварта. Переступаючи дірки в підлозі, чернець зайшов до однієї з келій, впустив Григорія і мовчки вийшов. Розтанув, як тане дим…
Під образами темнів маленький стіл без скатертини, на ньому свічка у свічнику, майстерно виточеному з якогось дерева. Біля стіни — тапчан чи іюлик, накритий грубим ліжником. Ослін… і все.
Григорій поклав на стіл «Поетику», на підвіконня — торбу, зняв каптан. Ліг на тапчані й зітхнув полегшено. Весь день у дорозі! Вже навіть сонце стомилось гріти землю… На підвіконні гаснуть багряні відблиски… Густішає важка сутемрява…
Хоч цілий день не мав і крихти в роті, не хотілося іти шукати трапези. Дістав каптан, поліз у кишеню і витяг черствий окрайчик, який беріг на всяк випадок ще з позавчора, Запахло хлібом, полем, достиглим житом… Відкусив чималий кусень і став жувати, не поспішаючи, не підкоряючись бажанню тіла угамувати якнайскоріше голод. Десь шаруділи миші, здіймали пискняву: почули їжу. Відламав шматочок хліба і кинув у чорний кут. Він не насититься тією крихтою, а їм — вечеря…
Доївши хліб, лежав і слухав тишу. Вже стало зовсім темно. Лише вікно сіріло та ще місцями лисніла фарба на аскетичних, суворих божих ликах…
Нараз підвівся. Дістав кресало, гніт. Добув вогню і запалив товсту воскову свічку. Сів на ослоні й розкрив «Поетику». Латинь, латина! Усе знайоме, чуте… Та це ж та сама книжка, за якою читав Кониський їм в Академії!
З журбою в серці перегортав листки і бачив класи, хлопців, лице професора, високочоле, мудре… з двома бородавками над правим вусом… Господи, усе те саме! Літа ж ідуть, спливають. Життя тече, як річка. Усе міняється, живе, оновлюється — і світ, і люди, і навіть мудрість. Те, що колись Здавалося єдиноістинним, міцним, як мури, і непорушним, сьогодні — тлін і порох.