Минув Колегіум, собор, дзвіницю. Зикнув полегшено, коли побачив, що дві тополі сотникові стоять на місці. Ба навіть виросли — удвоє вищі й товщі! Спинився, витер рукою піт на лобі й пішов повільно, уже не кваплячись, не боячись, що замість хати Гайстра застане дике дворище. Враз одлягло від серця. Куди й поділися журба та втома. Він навіть став мугикати улюблений Микитин «псалом» про кума та судака, якого той до куми тащить:
Очерет тріщить,
І вода плющить…
Чи то Микита й досі такий веселий, жвавий? Перемінився, мабуть. Поважно-мудрий, стриманий. Як-не-як — уже, напевно, дід, при чині та при маєтностях… О, двір нівроку. Заможний двір. Не побагатшав ніби, та й не збіднів… Чи то ж упізнає? Де там. Ще прожене. Подумає — якийсь жебрак. Він же бо пан… А ось і сам! Високий, ставний, з розкішним чорним чубом — немов над ним не владний час.
Стоїть і віжки змотує…
— Добридень, пане Гайстре, — гукнув Григорій, — спершись на невисокий густий паркан.
— Здорові будьте й ви, — озвався той привітно, затяг кінець і обернувся.
Григорій аж сторопів: Микита за двадцять років не постарів, а помолодшав! Свят, свят…
— Ви щось хотіли, діду? — спитав той лагідно. Григорій сів на перелаз.
— Микито, що з тобою?.. — промовив глухо.
— Діду, я не Микита. — Мене Богданом кличуть. Небесна сило, так це Богданко, Микитин старшенький!
— А батько дома, голубе?
Богдан насумрився, оглянув пильно зайду й, перехрестившись, мовив:
— Немає батька. Вже восьмий рік.
— Помер?
— Загинув. У Бессарабії.
— А мати?
— Вмерли. Коли почули, що батька вбито, то їм таке щось прилучилося, що за півроку й згасли… А ви їх знали, діду?
— Знав, синку, знав…
— То ви заходьте, зігрійтеся та пообідайте, — відчинив Богдан ворота.
Сковорода не в силі був ступити й кроку в Микитин двір, де не було Микити та чарівної його Онисі, яку він «вирвав» із Лохвиці. Поспіхом минув ворота й побрів назад, у місто.
— Куди ж ви, діду?
— Я вже піду. Я забарився, — промимрив злякано Сковорода й наддав ходи.
— Хто там такий, Богданку? — долинув із хати ясний жіночий голос.
— Якийсь химерний старець… Просив зайти — не хочеУдарив стрічний вітер, рвонув за поли свитки, засипав очі снігом. І світ розтанув, сховався, щез у білім вирі. Один як перст! Бр-р-р… Страшно, моторошно… Так навіть краще. Воля. Куди схотів… А де ж дорога, вулиця? Де Переяслав? Зник. Бач, переяв і все втеряв… Яка густа, яка безмежна віхола! Нестримний білий вітер і чорний сніг… А може, то просто ніч, подерта на безліч чорних клаптів… Чи день. Учорашній. Ні, мабуть, завтрашній. Найліпше рвати завтрашнє — страшніший біль. Минуле рветься легше і легше склеюється… Все рвуть, все кидають на зимний вітер…
Тихо, тихо Дунай воду несе,
А ще тихше дівка косу чеше…
О, хтось співає. Ти ба, Микита Гайстер! Приніс з Дунаю пісню. Ні, це хтось інший. Микита там і досі… Там, кажуть, кров зійшла червоним маком. Весь степ горить, палає — мак, мак…
Отямився за Трубежем у полі.
Сніг перестав, і вітер трохи стишився. Над білим-білим світом повзли кошлаті хмари.
Мак, мак…
От клята пам'ять! Де бачив він це полум'я, червоно-чорні квіти?..
На роздоріжжі звернув праворуч, де під габою снігу ще не схололи, певно, його сліди. Не думав іти в Чорнухи, звернув на цю дорогу, аби кудись звернути. Йому однаково, байдуже… А голова — неначе дзвін на вітрі, гуде, гуде… Пече всередині. Узяв, нагнувшись, снігу, поклав у рот. Бом, бом… У скронях. Чому так душно? Літо… Сіпнув на грудях свиту.
Загрібай, мати, жар, жар —
Буде тобі дочки жаль, жаль…
Чиєсь весілля! Копитять землю коні, музики тнуть, співають свахи, дружки… Та це ж братанич яіениться! Он він, Степан, і Катря… Мак, мак! На рукавах у Катрі… Всміхнулася — аж то Мар'яна!.. Господи, ку диве, що це з нею?! Летить, летить, як марево, а з рукавів на землю сиплються червоно-чорні квіти… Мар'яно!.. Щезла…
Не витираючи холодних сліз, Сковорода звертає знов праворуч. У Коврай, у Коврай! Ще раз побачити і можна вмерти… Струнке, веселе, блакитнооке сонечко, його нещасне щастя… Тут зовсім близько, верст п'ятдесят, не більше…
Он біжить, біжить мала дівчина,
А за нею русалочка…
Мар'яна тулиться до нього лячно й питає пошепки:
— Як ви гадаєте, русалки вже поховалися чи ще довкола бродять?..
Сковорода обняв за плечі дівчину… І раптом скрикнув: вона вже бабця!.. Боже, скрізь смерть, руїна, знищення. Бери, жорстокий деспоте, усе, що е, що бачиш, руйнуй, стирай у прах, але не руш Мар'яну!.. Мовчиш, заціпило… Чого ж ти скалиш зуби? Що я сказав смішного?.. А я не хочу! Досить мені твоєї мудрості, твоїх смертей, твоїх дурних законів!.. Я не піду, не бачитиму, я ошукаю твоїх сатрапів, сховаю в серці, на самім дні, й не дам, не дам!
Він обхопив руками груди й побіг назад. Мерщій до Києва, до альма-матері! Миславський мудрий, можний, не дасть себе на злу поталу. Він твердь, він петра. Як Аввакум рече:
зійду па камінь і на сторожі стану!.. Зілля йде обертом, хитається, немов вода. Сніг чорний, білий, колами, смугами… Мар'яна б'ється в грудях, от-от не вирветься…
Знесилившись, сів під вербою, поволі зсунув торбу і прихилився спиною до нехиткого стовбура. Блаженство!.. Так у раю, напевно. Душа намучиться на цій землі, влетить в едем і сяде під райським деревом…
Набрав у жменю снігу й підніс до вуст. Солодкий, як із джерела вода… А де ж той рай? На сході… Бредня! «Насадив господь бог рай в Едемі на сході». Де треба стати, щоб, повернувшися в потрібний бік, уздріти рай?
Заплющив очі й слухав, як дзвонять дзвони. Бом-бом, дзинь-дзинь, бом-бом, дзинь-дзинь… Чудово! От тільки жаль, якийсь один, надтріснутий, псує всю музику… Іч торохтить, іч гупав. Бом-бом, дзинь-дзинь… Бух-бух!.. Як віз по мерзлім грудді. А пропади ти!..
— Тпр-р-р, стій, Гнідко! — почулося нагло. Сковорода підвів повіки й побачив воза, запряженого одним конем. Візниця кинув віжки, потер задублі руки й став наближатися. Він був дрібний, русявий, у кожушку й… спідниці. Pardon, у рясі. Щось казав, підходячи, але Григорій того не чув. Прокляті дзвони! Невже аж київські? Чи переяславські? Бом-бом, дзинь-дзинь…
— Кажу, добридень, діду, — гукнув чернець.
Григорій лише кивнув. Язик пошерх, не повертався в роті.
— Чого ви тут сидите?
— Я йду.
— Куди?
— У Київ…
— Це далеченько, діду, — сказав чернець лукаво. — До вечора не дойдете! На прощу?
— Ні.
— До родичів?
— Я до Миславського… До альма-матері… Там, в Академії…
— Спізнились трохи, діду! — розвів чернець руками. — Всього на десять років… Миславський ваш давно в Московщині. Пасе ведмедів… — Приклав до лоба руку і мовив лячно: — Та ви як жар, дідуню! Ходімо швидше, я завезу додому. Де ваша дома?
Бом-бом, дзинь-дзинь… Миславський пасе ведмедів… Куди ти, бурий, нема на тебе вовка!.. Хльось, хльось гарапником…
— Де ваша дома, діду?! Хто й звідки ви?
— Я Даниїл Мейнгард, Сковорода… — пробурмотів Григорій і заспівав осиплим тихим голосом:
Та немає лучче,
Та немає краше,
Як у нас да на Україні!
Чернець узяв його під руки й поніс до воза.
— Я ще живий, куди ти тягнеш мене, люципере! — кричав, пручався.
— На віз, Григоре Савичу. Там м'яко, тепло… Доскочим Драбова, переночуємо — і до Прилук, у Густинку… У мене коник славний…
— Кінь, кінь! Ви чуєте?!
Григорій вирвався й побіг у поле. Десь зовсім близько іржав і цмокав ногами в твані золотогривий кінь! Ось він, як вітер, вилетів на чорно-білий пагорб і, розметавши огненну гриву, помчав у степ. Іржання, тупіт, стугін…
— Кось, кось! Кось, кось!.. Лиш вітер, гул та дзвони. Бом, бом, бом, бом… Утер сльозу. Тягнучи снігом торбу, пішов до воза. Спокійно дався вкласти себе у сіно, накрити чимось теплим. І провалився в хитку гарячу хвилю. Бом, бом…
…І СІТЬ ОСТАННЯ
Всю зиму й весну Григорій бився з хворобами і рвав тенета смерті. Не раз в убогій келії, куди привіз його чернець добряга, чув шелест крил і холодячий подих її посланця у Азраїла. Проте ні ця зима, ні ця весна не стали в його житті останніми. Останні, ті, які окреслюють межу буття, прийшли і не скоро, але прийшли. Були ще роки поневірянь, нові книжки, написані в самотині на пасіках, нові переклади з великих мудрих і незліченні бесіди з простим і можним людом. Пізнай себе. Спасибі богові, що потрібне зробив нетрудним, а трудне непотрібним. Велике братство, царство любові й дружби. Нерівна рівність… А навкруги тим часом любові, братерства й дружби ставало менше й менше, одне за одним козацькі села прощалися з волею, найнеобхідніше робилось трудним і недосяжним… Григорій усе те бачив, нестерпно мучився й згоряв на полум'ї свого безсилля спинити це варварство, вернути людям розум та милосердя.