— А ми покаємося…
— Ну, я пішов, — промовив твердо Сковорода. — Бувай здоровий! Vale!
— Лишайся, Грицьку! — простяг благальне руки Каліграф.
— Noli me tangere. Alea jacta est! — спинив його Григорій. Поправив торбу, шапку й подався до брами. — Прощай, щасти тобі!
Каліграф підніс угору руку і так застиг. У сумі, а може, в роздумах, чи слід манити в клітку цю вільну, дивну душу, яка безстрашно летіла знову у безвість.
Лише на Красній площі Сковорода притишився. Ху, аж упрів! Так біг, немов за ним гонилася принаймні вовча Зграя. Чого, від кого? Не міг збагнути й сам. Але як тільки вирвався із штовханини тісних торгових вулиць на цей широкий, майже безлюдний простір, то й одлягло від серця. Мугикаючи якусь веселу пісеньку, а мо'. й таку мелодію, що народилася разом із добрим настроєм у ного душі, пішов неквапно площею. Праворуч трохи не до хмар здіймалися кремлівські стіни й вежі, а попереду, побіля спуску на Москворєцький міст, немов ватага велетнів у різнобарвних чалмах, стояв чарівний красень — храм Василія Блаженного. На тлі собору, ніби бородавка на рівнім тілі площі, темніло всіма забуте нині жахливе Лобне місце. Віками тут царі й бояри четвертували волю.
Григорій узяв праворуч, щоб обійти цей пострах, і запитав у пана, що прямував назустріч:
— Скажіть, добродію, а де тут університет? Пан зміряв грізним поглядом від голови до ніг цього нахабу в старім каптані і відповів, збиткуючись:
— Был раньше здесь. — Кивнув на Лобне місце. — А нынче — уж двадцать лет как на Болотной площади. Так что беги, поучат!
Дотепний, бісів дука!
Спитав іще у трьох, уже простіших, але не взнав нічого. Вони були б і раді допомогти йому, але й самі не відали.
Нарешті біля собору вгледів двох модно вбраних джинджиків. Позадиравши голови, вони дивилися на мальовничі бані й перемовлялися. Наблизившись, Сковорода почув німецьку мову і запитав:
— Sagen Sie bitte, wo ist hier die neue Universitat?
Ті обернулися й закам'яніли з подиву.
— Сковородо! Григорію! — гукнули разом і, розпростерши руки, пішли на нього.
О господи, це ж діоскури, Грипько Козицький та Миколай Мотоніс!
Поцілувавшись із хлопцями, Сковорода пригорнув їх міцно, немов боявся, що то мана, яка ось-ось розтане.
— Ну, як ти, де ти? — спитав Козицький. Він не змінився зовсім — худий, високий, з гарячим блиском у голубих очах.
— Я — тут, — сказав Григорій.
— А де живеш, де трудишся?
— Ніде.
— Ти не жартуєш? — спитав Козицький і посмутнів, замислився.
— Як перед богом.
— А нам казали, що ти в Колегіумі у Переяславі… — протяг Мотоніс журно.
— Був, та загув. Прогнав епіскоп за незнання поетики.
— Поетики? — перепитав Мотоніс і засміявся. — Та хто ж від тебе краще знає!
— А як же ви? — обняв їх знову Сковорода. — Вже тут чи й досі в Лейпцігу?
— Ще там. Вчимося коштом Академії, — сказав Козицький.
— Німецької?
— Санкт-петербурзької. Ось приїздили по грошенята й одяг…
— За що служити вічно їй присягалися, — додав Мотоніс, простягши руку, мов кладучи на біблію. Він був кремезний, жилавий і, мабуть, тому поруч із гінким товаришем здавався дужим дубом.
— Ну ви й везучі, хлопці! — позаздрив щиро Сковорода. — Вчитеся стільки років…
— Послухай, — спинив його Козицький. — Чому б тобі та не поїхати до Петербурга? Там зараз голод на вчителів, на учнів і взагалі на всякий учений люд. Нарешті двір зрозумів, що опиратись треба на мудрі голови, а не на дибу й каторгу.
— Ой хлопці, хлопці, — зітхнув Григорій. — Ще не було таких володарів, які б дружили з мудрістю! Мінерва горда, а споконвіку цесарі шанують тих, хто вміє гарно повзати й лизати царські ноги.
Озирнувшись, чи хто не слухає, Козицький мовив гаряче:
— Ні, ні. На щастя, зараз не ті часи й не ті володарі! Один розумний і доброчесний радник десь при особі цесаря може принести народу більше користі, ніж полк борців за волю.
— Сковородо, не можна ставити усіх царів на одну дошку з Іродом, — устряв Мотоніс.
— А, не багато варті не тільки такі царі, як Ірод, а навіть добрі.
Козицький знітився. Мотоніс витер піт і запропонував:
— Ходімо в шинок, братчики, та віддамо належну ціану Бахусу за цю неждану зустріч!
Вони пішли, обнявшись, і москвичі, здивовані таким чудним видовиськом, спинялися і проводжали поглядами. Ну де ж це чувано, аби пани й холопи отак ходили містом!
Знайшли пристойний шинок, а по-тутешньому кабак, або питейний дом.
Їм подали горілки у кумгані та пирогів із капустою на дерев'яній тарілі.
Мотоніс крякнув, налив чарки й проголосив:
— За альма-матер!
Випили. Козицький хекав довго, потому взяв пиріг так обережно й ніжно, немов метелика, і став закушувати.
— Ну як там Київ, як Академія? — спитав небавом. Григорій лише махнув рукою.
— А як друкарня лаврська? Знову друкують книги?
— Куди там. Мертве діло…
— Так обіцяли ж дозвіл!
— Казав пан кожух дам, та слово ного тепле. Козицький насупився.
— Пора по другій, хлопці, — узяв кумгак Мотоніс. — Когось стрічав із наших?
— Як не стрічати! Кинь у собаку палицю, а влучиш у братчика, — всміхнувся Сковорода.
— А де Микита Гайстер? Такий худий та довгий…
— Микита сотником у Переяславі…
— Та що ти кажеш!
— Яв нього зимував. І зараз теж від нього. Принесли смажену рибу, яка пахтіла на весь шинок цибулячим та часниковим духом.
Мотоніс втягнув повітря носом і розплився у ласій усмішці.
— Оце заку-усія!..
— Скажи, Григорію, — узяв Козицький чарку, — що на Вкраїні діється. Як там козацтво, воля?
— Конає воля, хлопці. Пани людьми торгують, стягують маєтки, статки і за дворянський титул віддати готові не те що край та волю, а навіть рідну матір.
— Така пора, Григорію, — сказав Козицький. — Як не свої, так зайди…
— Своє ярмо не легше.
— Горілка в горло проситься! — гукнув Мотоніс. — За нашу зустріч, щоб не була остання!
— Що ж ти робити думаєш? — спитав Козицький, коли вже випили і закусили рибою.
— Не знаю. Мо', прихилюся десь до колегіуму… — знизав плечима Сковорода.
— Григорію, їдь у столицю! — сказав Козицький палко. — Потрібно вчити тих, хто стоїть при владі або стоятиме за рік чи два, високих помислів, чеснот, гуманності й смаку до вольностей, до рівноправності усіх суспільних станів. Ми всі повинні вчити! І не цуратися, не уникати служби, чинів, посад, бо як не ми, то інші візьмуть усе те в руки й повернуть силу й владу проти добра та істини, яким служити нам наказали бог і совість!
— Учити треба. Але кого?.. — не погодився на те Григорій. — Ну а чини, посади та доброчесні наміри — це фарисейство, бажання виправдати свою жадобу слави, достатку, затишку, бо хто дав праву руку, подасть і ліву. Не можна служити двом богам, не осквернивши одного з них.
— Ти неправий, Григорію. Якщо нас кличуть, просять — треба іти назустріч.
— Людина мусить мислити…
— Пора по третій! — сказав Мотоніс твердо й кивнув у бік кабачника, що прислухався до їхньої палкої бесіди. — А ми сьогодні зустріли тут Ляшевецького, — сказав невдовзі.
— Кирила?
— Еге, Кирила. Такий величний, мудрий. Не жарт — намісник Троїце-Сергіевої лаври!
— Ми з ним про тебе згадували, — додав Козицький. — Він пам'ятає… А може 6, ти пішов до нього в школу?
— Еврика! — гукнув Мотоніс. —Кирило прийме з радістю.
— Він ще в Москві, напевне, — сказав Козицький. — Ходімо швидше в палац епіскопа!
Як не спішили хлопці, Ляшевецького вже не застали. Він нещодавно виїхав. Але, на щастя, валка намісника чомусь затрималася, й Сковорода, як друг отця Кирила, був урочисто взятий на найзручніший віз.