— І Геркулес не зміг би очистити ваші авгієві стайні!
— Свят, свят, — прошепотів Гервасій.
Єпіскоп сидів, стиснувши зуби, і розглядав євангеліє, закуте в срібло й золото.
— Чого ж ти прагнеш? — спитав нарешті.
— Життя, спорідненого душі, природі, — озвався жваво Сковорода: йому здалося, що Іосаф з ним згоден. Суть не в клобуці й сані, а в безкорисливості, в служінні правді, людям, у пізнанні себе самого і боротьбі з такими пристрастями, як самолюбство, жадібність, надмірна гордість пиха. Пізнай себе — це заповідь, альфа й омега наша, коли не хочемо зіііти в ніщо і стати справжнім бидлом!..
Скривившись страдницьки, епіскоп звів на нього сірі холодні очі.
— Зависокосився ти, чоловіче добрий, — промовив стримано. — Твої думки та речі на грані єресі… — Спинив рукою Сковороду, який хотів щось заперечити. — Звичайно, у них е частка істини, малої правди… Проте велика правда, в ім'я якої ми живемо і боремося, ногами топче менші, приносить їх у жертву… І тих людей, які за них чіпляються… — додав із притиском.
— Це фарисейство! — не стримався Сковорода. — Якщо вбиває мати своїх дітей, вона уже не мати, а дітовбивця, трупище!
Іосаф заплющив очі, мов захищаючись, і проказав, коли Григорій стих:
— У нас в Колегіумі, як і належить, всі вчителі — ченці або священики, і ми не можемо, не маєм права порушувати цей стародавній звичай…
— «Не живучи в моєму домі, твори гординю»? — спитав Григорій, згадавши, як проганяв його епіскоп у Переяславі.
— Не поспішай. Подумай. Попереду ще ціле літо… — відповів на те епіскоп і знов заплющив очі. — Тепер іди, спочинь з дороги. Отець Гервасій приготував тобі затишну, світлу келію…
Гервасій встав і мовчки рушив до дверей.
На самоті Григорія думки обсіли роєм. І ні розкішна келія, в якій не гріх спинитись і архієреєві, ні милі серцю книги, підібрані самим Гервасіем, були не в силі розвіяти тужливий щем у грудях. Там, у епіскопа, було все просто, ясно, а тут, із самим собою, прозору, чисту воду його неЗрушних переконань і суджень вкривала ряска сумнівів. Хто ти такий, щоб говорити з епіскопом як рівний з рівним? Знайшли, пригріли, дали відчути радість од повноти життя, од спілкування з юністю, а ти віддячив прикрощами, тяжким непослухом. Ти, як той вовк, якого скільки не годуй… Зухвалець! Homo novus, що осягнув життя й шукає в ньому істини. Бери готові догми й, прикривши ними сором, живи собі на втіху, — так ні, гребеться, прагне, мудрствує! Уже срібло на скронях, а ти терзаєш душу жаданням правди, волі…
Ніч не проспав — промарив. Прокинувся ще до схід сонця і вийшов босий з келії. Легкий вітрець приємно пестив груди… В саду за церквою вітало птаство погожу днину. Чи не найдужче старалась вивільга, здавалось вона когось манила, кликала і вся зихтіла піснею, бажанням ранку, сонця.
Відганяючи думки про власну долю, які всю ніч йому Завзято муляли і не давали спати, Сковорода побрів у сад. Власне, це був садочок, що ледве втисся поміж палацом епіскопа та кафедральним храмом. Місто росло за стінами, проте й тут, у фортеці, з'являлися нові будинки, служби і виживали сади й городи у передмістя, в поле.
Через подвійну південно-східну браму Григорій вийшов із замка. Й одразу стрівся з сонцем. Воно спливало з безмежжя лугу й лісу, жбурнувши в небо промені. На пагорбі роса мінилась, сяяла; внизу ж, у видолинках, вона лежала розкішна, тьмяно-сиза і ще дрімала, укрившись ковдрою туману-марева…
Тут вільно й легко дихалося. За що розслаблене, думками збите тіло знов наливалося хмільною чудо-силою, промінням, цвітом, щебетом…. Григорієві нараз здалося, що то хтось інший недавно вийшов з міста, а він стоїть тут вічно, як ця земля, як дуб отой, що розіслав на подушках туманів свою розлогу крону. Це відчуття було таке могутнє, що він не смів ступити кроку або хоча 6 поворухнути ногою, щоб не порвати кореня. Лише як вигнали на пасолисько черёду, зійшов з дороги й побрів уздовж стіни до річки.
Думки, думки… Рік продзвенів — мов пісня! Як хвилювався, коли ішов до класу, і як радів, побачивши в очах у хлопців німе захоплення його словами, його простим і дружнім ставленням до всіх без винятку… А вечори над книгами! Палає рівно свічка, в кутках м'які, ласкаві сутінки… За стіл сідають високочолі елліни, величні, горді римляни, французи, німці — всі мудреці, філософи й ведуть розмови-бесіди. І скільки мудрості він почерпнув із тих вечірніх бесід, як збагатив свій розум, душу!.. Або на річці в травні, коли співці-студенти, лишивши гімни й псалми, як заведуть:
Гей, та то ж не грім в степу гуркотає,
А то Сірко, кошовий отаман,
До громади своєї з Січі гукає…
Шкода до сліз і книг, і учнів, і тих годин, які вдвох із Кордетом принесли в жертву роздумам, шуканню істини і петри-каменю, який би став тією твердю, що не дала б Загинути народу й краю рідному…
Може, і справді він показав би людям, яким повинен бути служитель культу, віруючий, коли 6 прийняв чернецтво, а з ним Колегіум або єпархію… Подав би приклад добропорядності, смирення, мужності у боротьбі за ближнього…
Ні, ні! Це страх, це відступ, самообман, мета якого виправдати бажання здатися на волю сильного, щоб зберегти мізерний клаптик затишку!..
А що, як замість тебе той сан обійме людина підла, покруч із душею звіра? Чи не впадуть на тебе його гріхи, його діла мерзенні? Міг заступити йому дорогу й не заступив…
Він не один, їх легіон! Ти серед них загубишся, неначе крапля в морі, й небавом станеш таким же самим або загинеш мучеником. Це ж лицеміри, які живуть брехнею. Велику віру гноблених перетворили на щит своєї жадібності і марнославства, на бич народу й волі…
Спинився на білій кручі. Туман розтанув, і світ засяяв усмішкою. Внизу ріка несла у степ блакитно-білі води, буяли луки, пагорби — усе зігріте сонцем, помите теплим дощиком, який трудився учора весь вечірГригорієві нараз здалося, що поруч із ним, а мо', й у ньому шумить той дужий явір, який стоїть над річкою біля криниці, де позавчора він гамував дорожню спрагу. Подув Зі сходу вітер, рвонув сорочку з тіла… И спливла мелодія, що народилася біля струмка під вербами.
Буйны вітри повівают, Руки явору ламают!..
Згадавши, як потерпав отець Гервасій вчора, сміявся довго, смачно.
Ліг на траві на кручі, вдивлявся у чисте весняне небо, вдихав п'янке повітря і насолоджувався теплом, красою, спокоєм. Десь недалеко грав на рожку пастух. Кричали гуси. Іржали внизу на лузі коні…
Поміняти все це на монастирську келію? Продати сине небо за стелю палацу? Віддати чисту совість, а натомість узяти гріхи всього попівства, брехню, облуду? Дзуськи! Хоч би й сказився преосвященний та іже з ним!..
Нехай у тіх мозок рвется,
Кто высоко вгору дмется…
Сів, обхопив коліна і слухав, слухав, як у голові, у серці народжуються слова нової пісні про жовтобоку пташку, що не ганяється за суєтою й славою, а прагне жити тихо, не кривдячи нікого в світі й не даючи себе в обиду. Щастя не має місця, країни, сану, дому — воно в душі, у нас самих, завжди і всюди з нами!
Повернувшись у двір епіскопа, Сковорода зібрав свої пожитки й пішов сказати отцю Гервасію, що остаточно вирішив.
Архімандрит не зміг його прийняти. Чи не схотів. Лише опівдні, коли Гервасій вийшов до прохачів, які на нього ждали в передпокої, Григорій схилив смиренно голову і мовив твердо:
— Отче, благословіть на путь.
Дивлячись кудись убік, Гервасій мовчки перехрестив ослушника і повернувся до нього спиною.
Григорій вийшов із архімандритських келій, одяг бриля. Куди ж тепер? У Переяслав знову? А може, в Харків? Кордет влаштує до когось учителем… Ні, ні… По горло ситий світом — блудницею без сорома і совісті!.. Хіба у Старицю? Отець Петро запрошував… Це недалеко, та й гарно там — ліси, левади, води. І тиша, спокій… Поставити собі курінь, біля струмка, в діброві, й, немов Горацій, служити музам, мислити і милуватися красою вічною природи… Та це ж чудово!