Григорій Сковорода – Василь Шевчук

Отямившись, почав шукати друга. Михайло повз навколішки, хрестився, бив поклони і цілував святу дорогу.

Сковорода вернувся, узяв за плечі хлопця й поставив на ноги.

— Хто прагне істини, тому не личить повзати! Плазують темні, душеубогі… й підлі, які, згинаючись, сягають влади, сили, щоб мати змогу гнути, ламати волю інших. Ти ж не з таких.

— Це ж Лавра, свята земля… — прошепотів Михайло.

— Свята — земля, що родить. А тут лиш прах та камінь.

— Благословенна господом…

— Так, як і все на світі!

Вони стояли серед потоку віруючих і сперечалися, дискутували про святість місця.

До них прибилося кілька прочан — худих, знеможених, покритих курявою далеких мандрів. Прислухавшись, вони підводилися й кивали ствердно головами; Слова Григорія передавалися із уст в уста…

І тут з'явилися господні слуги в чорному. Порозпихавши паству, мордаті пастирі вмить оточили Сковороду і відтіснили вбік.

— Ти що ж це, іроде, — схопив за груди один із ченців, як опинилися в безлюднім закутку біля дзвіниці, — супроти церкви учиш?!

— Єси безбожник? — спитав крізь зуби другий.

— Він єзуїт, напевно, — підкинув третій.

— Перехрестись!

— Не хочу, — спокійно мовив Сковорода. — Ви ж не ікони і не угодники, а звичайнісінькі нахабні, ситі пики, ченці-насильники, що позбулися совісті й перетворили ім'я господнє на пугало, а слово боже розпродаєте вроздріб, як крамарі горіхи…

— Заткніть йому пащеку, — озвався басом старий чернець, що мовчки стежив, як навертав братія якогось зайду до лона церкви й віри.

Ще мить — і почалося 6 «хрещення». Але прибіг Михайло і з ним друкар соборний, Григоріїв далекий родич Іустин.

— Кого я бачу! — гукнув він радо і, розпростерши руки. схопив в обійми Сковороду. — Яким це вітром, Грицьку? А ми тебе десь цими днями згадували. Тут, знаєш, скільки Зібралось наших братчиків!

Христові воїни, немов побиті пси, поопускавши голови, пошились хто куди.

— У вас давно так проповідують? — спитав Григорій, провівши поглядом своїх патлатих кривдників.

— А, не звертай уваги, — розважно мовив Іустин. — У кожного своя робота…

— Де не бере хрестом, там — кулаком?

— Інакомислія ніхто не терпить і не терпітиме…

— Дурниці! Терпимість — важіль прогресу, поступу, і де її немає, там не буває правди, свободи, руху, бо з протиріч народжується велика й світла істина!

— Кому вона тепер потрібна? — спитав друкар печально. — Ще напівістина…

— Це все одно, що на піввозі їхати, — сказав Григорій і підштовхнув Михайла до друкаря. — Мій щирий друг і учень!

Іустин потиснув руку хлопцеві.

— Ач, молодець — не розгубився, коли учитель влип у халепу… Ну що ж, панове, прошу ласкаво до господи!

— Він ще не був у Лаврі, — кивнув Григорій на Михайла. — То, може, спершу покажемо йому церкви, печери й твоє друкарське діло?

— Усе покажемо, — всміхнувся тихо Іустин. — Ніде не дінеться! Стояло сотні років і, бог дасть, ще постоїть. А от у мене в келії… щось може щезнути, яко щезає дим і яко тане віск перед лицем вогню…

Обнявши за стан гостей, друкар подався з ними через центральну вулицю, якою повзли й повзли прочани, лишив праворуч Велику лаврську церкву і повернув на вулицю, що йде на північ, впираючись в Економічну браму.

В келії, куди привів їх невдовзі Іустин, стояв великий шарварок, і серед братії Сковорода впізнав чимало знайомих лиць. На мить йому здалося, що він студент і ненароком втрапив на гульбу, влаштовану десь на Подолі хлопцями.

— Воньми-и! — затяг хтось басом, і всі, притихши, вп'ялися поглядами в новоприбулих.

— Кого послав господь? — речитативом спитав той самий голос.

— Ко-го по-слав гос-подь? — немов на криласі, в чотири голоси озвалась дружно братія.

— Не впізнаєте?

— Ні-і!

— Григорій… Сковорода!

Відсовуючи стільці та лави, ченці метнулися до кондисципула, з яким не бачилися хто одинадцять, а хто і більше років. Обійми, жарти, вигуки!

Григорій геть розчулився. В зарослих бородами чернецьких ликах він упізнавав товаришів по бурсі, по навчанню;

одне за одним спливали їхні ймення і прізвища. Які кумедні, які незвичні хлопці в клобуках та довгих чорних скуфіях!..

Його взяли під руки й під урочистий студентський гімн не повели — понесли під образи на покуть.

Gaudeamus igitur

Juvenes durn sumus;

Post jucundam juventutern,

Post molestam sencchitcm,

Nos habebit humus.

Vivat academia,

Vivat professores!..'

(Будемо веселитися,

Поки ми молоді;

Після радісної юності,

Після важкої старості

Нас поглине земля.

Хай живе академія,

Хай живуть професори!..)

Коли прочахла гаряча радість зустрічі, академісти вдарилися у богословів та філософію. Почався справжній диспут. І не про те, як сотворив господь світила й землю або як Єва впала у первородний гріх, а про життя, про місце людини мислячої у боротьбі з нечистим, що виступав нині не у своєму образі, а в машкарі, у німбі святого й праведного.

— Григорію, лишайся в нас! — зненацька мовив Іустин.

— Воістину! — гукнули дружно братчики.

— А що я тут робитиму? — спитав Григорій. — Прочан дубаситиму, аби повзли навколішки?

— Навіщо, — озвався келар. — Для цього е послушники і всяка нижча братія.

— Ходи до нас, у друкарі.

— Або до півчих регентом.

— Свята робота знайдеться, — обняв за плечі келар. — Нам потрібні розумні люди. Перезимуємо — пострижемо. А там, за кілька років, поставимо архімандритом, захисником обителі, її угодників…

— Найпаче вас самих?

— І нас, — згодився келар і підморгнув до братії. — Ми ж неабищо в Лаврі!..

— Ви — сила?

— Звісно. Та ще й яка!..

— І стоїте за правду?

— Аякже, Грицьку.

— Тоді чому ж вельможі й дуки у двір в'їжджають на фаетонах, а не повзуть, як бідні? — закрив сільце Григорій. Перезирнувшись, ченці притихли.

— У них важкі калитки, — промовив келар згодом. — Не донесуть до церкви. Ще по дорозі згублять…

— А як же з рівністю всіх перед богом? Ченці запирхали.

— Григорію, не бийся в стінку лобом, — порадив тихо брат Іустин. — Ви ж слуги божі! — гукнув Григорій.— Борці за людські душі, святі угодники. Чому ж ви можете навчити ближніх, коли самі не вірите в свої слова, в свої казання й проповіді?! О рясо, рясо! Як мало людей зробила ти преподобними і як багато очарувала, обокаянствувала! Світ ловить людей у різні сіті: багатства, почестей, вигод, утіх, святині… І найнещасніша з них остання. Блаженний той, хто святість серця, долю і власне щастя не заховав у рясу. Найбільше зло — це лицемірство, обман, нещирість; вони З'їдають душу, немов іржа залізо. А ви на цих трьох віслюках-близнятах заїхать хочете у царство боже!..

Ченці дивилися на нього з жахом, так ніби він рвав плащаницю або священну книгу.

— Вже пізно, братіє,— промовив жорстко келар.— Пора молитися на сон грядущий.

— Справді! — підтримав його поспішно Іустин.

— Прощайте.

— З богом!

Небавом у друкаревій келії лишилось троє. Прибравши сяк-так після нашестя братії, господар прослав постелі й обняв за плечі Сковороду.

— Я й сам так мислю, брате, але боявся про те і писнути. Ця криводушність мені мов ніж у серці, а чорний одяг—клітка. Не знаю тільки, чи стане сили вирватись, чи зможу я…

— Людина може все,— сказав Григорій і враз відчув, що сили не стане пробути довго в Києві. Тягло у степ, на волю, між люд простий і сірий, нужденний, вбогий, та не лукавий, як ці колишні друзяки-мрійники, а нині ситі пастирі, вітчими, повні злоби.

За день, як час настав прощатися, у друкаревій келії Знову зібралися академісти-братчики. Були мовчазні, замкнуті.

— Ну що ж, панове кондисципули,— озвався першим Іустин.— Григорій нас залишає. Щасливої тобі дороги, брате, й тобі, Михаиле! Не пам'ятайте зла, коли було щось не так… А мо, лишайся, Грицьку? — додав, помовчавши. Й загомоніла братія:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: