Служниця винесла на срібній таці велику пляшку й чарку, і господиня із власних рук почастувала спершу Ковніра, а потім інших. Подаючи Михайлові, вона лукаво сяйнула синіми, як бірюза, очима:
— А де ж це ви взяли таку дитину? Ну просто квіточка! — і залилася сміхом, як соловейко піснею. Михайло зачервонівся.
— Це гість наш, із Харкова,— пригладив Ковнір розкішні сиві вуса.
— Не роззявляй роток на чужий шматок! — додав рябий вертлявий каменяр, ущипнувши Мотрю.
— Тпрусь! — тупнула вона ногою і повернулася знов до Михайла: — Пий, пий, козаче. А може, тобі принести моні? Михайло рвучко випив, закашлявся.
— Ой лишенько! — удавано злякалась Мотря.— Що, пташечко, попало не в те, де хліб, а в те, де паска? — Повівши звабно стегнами й, неначе кішка, вигнувшись, вона розсипала блакитні іскри погляду і попливла, як пава:— Прошу до хати, гості дорогі!
У шинку було завізно, гамірно. На покуті, порозстібавши тісні мундири, сиділи довкола пляшки москалі. Вони, видати, були давненько тут, бо розмовляли криком, та ще и усі разом. Посеред хати, немов без батька діти, пили похмуро козаки. Імператриця їх поробила сиротами, а незабаром (чутки ходили) поробить підданцями чи пікінерами… Ледь не в порозі, за невисоким довгим столом гуляла київська й захожа з усіх-усюд сірома. Тут веселилися, як хто хотів, бездумно, щедро й відчайдушне.
Шинкарка прибрала стіл неподалік шинквасу й удвох із Варкою на величезних тацях принесла для майстрових печене, варене, горілку, мед, вишнівку, слив'янку та чужоземні вина.
Каменярі й митці-муровщики аж очі вирячили, до краю вражені такою розкішшю.
— Мотре, ти при своєму розумі?
— Ти ж нас із торбами пустиш!
— Не скигліть, дітоньки,— втішала їх шинкарка.— Це пан Ковнір замовив, а ваше діло пити і заїдати…
— Ковніру слава!
— Віват!
Зраділа братія метнулася до ватажка, але старий їх зупинив спокійним, владним жестом.
— Сідайте, хлопці, бо передумаю. Ми заросилися, а наші гості, мов ще й не снідали…
— Ми снідали. В монастирі,— сказав Григорій.
— Вхопили шилом патоки,— всміхнувся майстер, садовлячи насамперед гостей.
Каменярі притихли, взяли в облогу стіл. І почалася трапеза. Пили і їли дружно. Напевно, так і трудилися ці невгамовні люди, без зайвих слів, невтомно, сплавляючи руками й розумом в одне прекрасне ціле вапно і камінь, красу і міцність. У них були великі грубі руки робітників і обличчя святих пророків. Вони, звичайно, знали собі ціну, проте не чванилися; поважали свого ватага, але не лестили, не плазували перед його особою. Та й сам великий майстер не козирився перед простими смертними, а розмовляв і пив та їв, як рівний з рівними, хіба що старший віком.
На третій чарці Ковнір спіткнувся й, лише пригубивши, відсунув геть.
— Чого ти, батьку? — затурбувалися каменярі. — Горілка кепська?
— Ні, оковита добра, — зітхнув старий. — Літа не ті… Сімдесятий — це вам не жарти! Вже щось здоров'я, хлопці…
— Оттакої?
— Та що з тобою?
— Аз слаб і немощен…
— Го-го-го-го!
— Згадай-но, батьку, як ти кулачив старосту!
— Так то ж коли…
— Ти й зараз, батьку, ведмедю шию звернеш! Старий примружився, пригладив вуса й, не поспішаючи, поважно випив.
— Оце по-нашому, по-каменярськи! — гукнув Рябий і теж хильнув на радощах.
І раптом у шинку стало тихо. Москалі й ті замовкли, пооберталися до сусіднього стола. Похмуро, важко, — як і пили, — з-за нього встали козаки, розрахувались золотом і, брязкаючи кривими шаблями, суворим гуртом посунули до дверей.
— Гуля козацтво на власних похоронах… — сказав хтось журно.
— Не пропадуть, — додав Рябий. — Ми ж ось живемо…
— Живемо? — перепитав Ковнір. — Ми скніємо, а не живемо! Хто я такий?
— Ти архітектор, батьку, великий майстер! — гукнули дружно каменярі. Мабуть, не вперше чули таке запитання.
— Великий підданець, чернецький раб! — ударив Ковнір об стіл долонею. Помовчав трохи й заговорив з такою тугою, що в Григорія закам'яніло серце: — Вже сімдесят, життя прожито… А що зробив я, що збудував…
— Побійся бога, батьку, — устряв Рябий. — А Васильківська церква! Загомоніли всі.
— Книгарня в Лаврі!
— Кухня.
— Дзвіниці!
— Келії.
— А Кловський палац!
— Іконостас у Спасі на Берестові!..
— Бредня! — спинив їх грізно майстер. — Це все нікчемна частка того, що міг я зробити з вами, хлопці…
— То ми ще зробимо!
— Ні. Не злетіти соколові, в якого крила зв'язані… Він може тільки бігати. Як півень, качур або гусак… Без волі, други, нема життя, немає злету, творчості!
Запала тиша. Де й дівся хміль. Каменярі сиділи, поопускавши голови, тверезі, страдні, неначе мученики, які воскресли на стінах їхніх храмів.
Сковорода вдивлявся в скорботні лиця майстрових, і в грудях зиову росло бажання не розлучатися з ними, лишитись тут, у Києві, де поряд із древнім було теперішнє, були Ковніри, які незгірш од стародавніх уміли бачити й творити красне.
— А може, вдаримо об землю лихом та засніваемо? — спитав Рябий зненацька.
— Це можна.
— Пісня — немов трава цілюща…
— Чи оковита, — додав Рябий і затягнув високим чистим голосом:
Радуйся, чарко, Веселися, пляшко!
Каменярі заусміхалися і підхопили:
Ти, калач,
Не плач!
Й тобі діло буде…
Зайшли музики — цимбали, скрипка, бубон. Співці замовкли, й Рябий метнувся, аби забрати музик до себе. Але шинкарка перейняла їх чаркою, посадовила біля шинквасу, на слободі, щоб не було за них роздору з-поміж гостей. Проте, як кажуть, що має статися, те неодмінно станеться. Не встигли музики втертися після горілки, як звідусіль на них посипалися прохання грати і не що-небудь, а саме той чи інший танець.
— Гопак! Гопак! — гукали дружно каменярі.
— Камаринскую! — не поступались їм москалі-драгуни.
— До біса!
— К чорту!
Упала пляшка, друга. Хтось перекинув лаву з каменярами. Сміх, гвалт, прокльони…
Сковорода кивнув Михайлові і швидко вибрався з юрби і з шинку.
— Де владарюють горілка й пристрасті, філософам робити нічого, — мовив розсудливо, як тільки вихопилися па велелюдну святкову вулицю.
Сонце уже стояло в полудні і припікало так, що, поки вийшли за вал у поле, добряче впріли і потомилися. Неподалік у видолинку знайшли джерельну воду, густий вербовий затінок і, вдовольнивши спрагу, лягли спочити.
Збудило сонце й горлиця. Зиернувши з полудня і перенісши на інше місце тіні, небесне вогнище взялося знову шкварити мандрівників. А голосиста горлиця, уздрівши людей у свому гаї, затуркотіла злякано й шугнула в хащі.
Перехопившись через Хрещатий яр, покритий густо винницями, Сковорода й Михайло віддихалися і по крутій дорозі між чагарів та пагорбів пішли угору, на Печерськ. Минувши царський палац і Пустинно-Микільський монастир, вони побачили перед собою церкви й дзвіницю Лаври. Щоправда, між ними й Лаврою було ще з півверсти дороги, високий вал, з водою рів та бастіони.
Жарота трохи спала, і пілігрими з Харкова взяли фортецю з ходу.
З усіх боків до Лаври йшли прочани. Притихлі, вражені, в передчутті прилучення до чудодійних таїнств, до місць великих духовних подвигів суворих схимників, вони вливалися живою річкою у дивовижні Святі ворота й, уздрівши Велику лаврську церкву — собор Успенія, благоговійно падали і цілували землю. Як повелося здавна, прочани мусили повзти навколішки аж до собору.
Григорій не вперше спостерігав це збиткування, цей дикий звичай, проте здригнувся, побачивши юрбу повзучих, цілуючих та осіняючих себе хрестом. Затисши муку в серці, йшов, наче велетень серед пігмеїв, ширяв орлиним зором по велелюдній дорозі-вулиці й ледь-ледь справлявся з бурею, що бушувала в грудях. Було до болю прикро за цей при нижений, забитий, темний люд; нестерпно хтілося звернутись до них зі словом правди, зірвати з них облуду, в яку закутали їх лицеміри в рясах, розкрити очі, навчити кожного самоповаги, гідності. Але не міг, не вистачало сили чи мужності, а може, й сам був скований залізом звички, сумнівів…