— Так то ж орлам…
— Прощай, — сказала тихо, але суворо дівчина. Понабирала води у відра й понесла в ніч, що насувалася, немов орда. — Прощай, Григорію!..
Сковорода присів на зруб криниці. Ковтав пекучі сльози. Не плакав, ні. Закам'янів, огорнутий густою темрявою, журбою, болем. Упирі, виродки! Засіяли кістками землю і пожинають рабство! Смердючі змії, які глитають волю, а вивергають пута! Христопродавці, що розп'яли на роздоріжжі матір!..
Відтоді світ померк. Буяло літо в розпалі — цвіли гречки, дзвеніли коси в травах і наливався хліб, а для Григорія настала сіра осінь. Усе, що колись вражало, будило думку, пісню, нараз поблякло, вицвіло. Ліс, що нагадував йому розкішні кучері, став просто панським лісом, ставок — водою, що крутить панські кола, а степ — грунтами, які умножують Томарі статки і можновладність дідича. Навіть Васько, його спокійний, талановитий учень, тепер здавався не хлопчаком з цікавим поглядом і добрим, щирим серцем, а недозрілим паном, майбутнім власником його Мар'яни і сотень інших душ. Ось підросте, відчує силу, владу і теж заходиться під себе гребти усе, що бачить око. Тернина, звісно, грушок не родить…
Григорій кинув би цей остогидлий хутір, та підписав угоду на цілий рік і не хотілося ламати першим слова.
Зламав пан Стефан.
За кілька днів селом пробігла чутка: Іванко жениться, бере Мар'яну, яка віддатись мала за пана вчителя. Достеменно ніхто не відав, але балакали, що буцімто Сковорода відмовився через мізерний посаг. Кумасі ж прискали і запевняли пошепки, що вчитель не захотів одмолювати чужі гріхи…
Паньматка стала цапа. Перейняла Григорія, як той ішов пояснювати новий урок Васькові, взялася в боки і зашипіла:
— За що ж ти, сучий сину, ганьбиш мою Мар'яну?!
— Я не ганьблю.
— Даю вам землю, хату, корову, коней — і це ще мало?
— Ви краще дайте волю.
— Ах ти ж, лайдаку! — скрутилась пані. — Візьмеш за руку жінку й підеш із торбами дражнити псів?!
— Паньматко, волю!
— Даю ще дві телиці… і кабанця!
— Мар'яні волю.
— Не буде волі! — заверещала пані. — Мені ЇЇ подарувап сам гетьман!
— Вона ж своя вам…
— Нехай хоч мати рідна — не відпущу! А ти, блаженний бовдуре, — знов зашипіла люто, — під тином здохнеш ..
n Добридень у вашу хату, пані, — з'явився вчасно староста. — Пан Стефан дома?
Паньматку мов облили водою.
— Немає, — буркнула. — У Підставки повіявся.
— То я зайду пізніше.
— Ззясди, він має бути скоро! — сердито гиркпула й пішла в пекарню переганяти на гречку кухарів.
Васько уже сидів за книжкою. Підвівся і привітався першим.
Насторожено зиркнув на вчителя (напевно, чув «баталію»), дістав перо з шухляди и почав загострювати позолоченим кривим кинджалом.
«Я міг би вчити сотню… — зітхнув Григорій тяжко. — А тут тупцюй біля одного пуцьверінка…»
— Ну як, Василю, вже прочитав про гладіаторів? — спитав, гамуючи свою неприязнь.
— Еге. І навіть переклав, — промовив радо хлопець.
— І все второпав?
Панич кивнув.
— Скажи мені, як перекласти «гладіус»?
— Меч.
— А «пугнус»?
— Кулак.
— Ну й паненя! — прошепотів хтось третій. — Таке мале…
Біля дверей стояв коврайський староста.
— Що ви хотіли, дядьку? — спитав Григорій різко.
— Та я нічого… Взяла цікавість глянути… Я ж тільки зиму вчився, та й то в дяка-п'янички…
Сковорода махнув рукою і обернувся до панича.
— Гладіатори — що це за люди?
— Бійці, що билися на арені. Перед початком бою вони кричали: «Здрастуй, імператоре, готові вмерти вітають тебе!»
— А думали? Те, що й кричали?
— Звичайно. Вони ж були рабами, — знизав плечима хлопець.
— Ти мислиш, як свиняча голова! — сказав Григорій. — По-твоєму, раби вмирають із вискоком?
Васько насумрився. Довбав кинджалом тендітний польський столик і, мов їжак, сопів.
— Не руш стола! — забрав кинджал Григорій. Не спостеріг, як третій лишній зслиз. Зівнув з полегкістю: страх не любив, коли у класі були сторонні люди.
— Ну, добре, — проказав примирливо. — Підемо далі. Сьогодні ми познайомимося з пасивним станом… Немов борвій, влетіла пані і закричала:
— Хам, хам! Шарпак нещасний! Ти, ти — свиняча голова! Мій син — шляхтич вродзьоний, і ти не вартий його мізинця, хаме!
Вона припала до панича, поцілувала в голову й завуркотіла:
— Розумник мій, моя ти крихітка… Не бійся, пташечко, я не дозволю тебе замучити! Ходім, дитинко, я нагодую тебе вареничками…
Сокорячи отак, вона взяла під пахви хлопця (мов гладіатора, який конав од рани) і повела в покої.
— Я ще не хочу їсти, я буду тута!.. — волав Васько. Даремно.
Григорій сів на лаву, вхопив у руки голову і застогнав:
— О господи! За віщо ти покарав так тяжко свою людину, своє створіння кревне, віднявши розум?!
Вже по обіді молодики знайшли в саду Григорія і повели до пана.
Томара сидів, мов Юлій Цезар, яснетений, схудлий у безперервних мандрах по хуторах та різних інших маетностях, що порозкидані ледь не по всій Гетьманщині, він був величний, грізний. Насупив чорні, густі, мов щітка, брови й проказав:
— Пробач, Григорію, ти добрий вчитель, але я мушу тобі відмовити… Візьми ось таляр на дорогу. Мені, звичайно, жаль…
— Пожаліли вовки кобилу… — сказав Григорій.
Томара рвучко звівся, жбурнув на стіл потертий срібний таляр і швидко вийшов.
Vale! ' Кінець-початок знову… Щось умирає і щось нове народжується. Ні, не вмирає, а переходить у нетлінний спогад і залишається навіки в серці. Минувшина — найбільший скарб наш, духовний щит, високопробний досвід. Людина з самим лише сьогоднішнім — мов деревце без кореня…
І не помітив, як опинився в своїй кімнаті. Поклав каптан у торбу, зверху книжки, сопілку. Вийшов. Біля колон постояв трохи — не міг піти, не подивившись ще раз у потьмянілі очі свого кохання, свого земного сонечка, що закотилося, не насіявшись. Воно зійде, напевне, і знов світитиме, та не для нього, а для Іванка, чи, мо, для когось іншого. Недовідомі путі господні і… панські примхи.
— Мар'яну кудись послала пані, — сказав хтось тихо поруч.
Обернувшись, зустрівся поглядом із молодиком.
— Ну, будь здоров, Іване, — подав хлопчині руку.
— Не гнівайтесь на мене, пане вчителю… — промовив той, похнюпившись. — Я теж люблю… люблю без пам'яті! Григорій ковтнув клубок, що підступив до горла.
— Шануй її, не зобиджай і не давай в наругу… Така одна на світі…
— Та я умру за неї! — аж стрепенувся парубок.
— Прощай.
— Прощайте… З богом!
Над Ковраем на захід летіли сірі хмари. Обабіч шляху, як море, грали безкраї панські пшениці, шуміли стиха вже золотавим колосом. Десь підпадьомкав перепел. Гули джмелі. 1 ластівки крильми черкали небо…
— Григоре Савичу! Пане учителю! — почулось нагло. Хтось біг слідом, махав руками и просив заждати.
Сковорода зняв шапку, щоб освіжило голову. Нараз усміхнувся: тримаючи матню в руках, біг навздогінці Брус.
— Таки прогнав… триклятий дука… — промовив зло, віддихуючись. — Мені сказав Іванко… а я не міг повірити… Куди ж ви?
— Світ великий.
— Мо, поживіть у мене? За побратима, за батька рідного…
— Ні, я піду. Спасибі, брате!
— Коли сутужно буде — прошу ласкаво, останній кусень — ваш. Сковорода розчулився. Почав прощатись поспіхом.
— Нехай щастить вам доля!
Брус ухопив кістляву вчителеву руку й поцілував.
— Ну що ви, дядьку?! —стенувсь Григорій. — Як вам не соромно? Я ж не священик.
— Я цілуватиму ваші сліди… — промовив Брус схвильовано. — Я знову став людиною…
Григорій обняв ного, тицьнувсь губами в пропахлі димом вуса і, наче п'яний, пішов у степ, на сонце.
Не оглядався, а ніби бачив село, 1 ліс, і річку, і вітряки, і навіть Бруса, який стояв і плакав… Прощай, минувшино! Добридень тобі, прийдешнє! Яке ти — хтозна. Які шляхи ведуть до тебе…
Спинився. Справді, куди йти? Земля лежить на всі чотири боки, над головою небо… І ти один-однісінький!
Ти, і земля, і небо…
Зате свобода, вольність! Що захотів, те й робиш. Іти — ідеш, лягти — лягаєш, писати вірші — дістав папір і пишеш!.. Краса, гармонія! Щасливий, ти маєш те, до чого прагнуть люди, за що воюють, ідуть на смерть, на муки!
Поправив торбу, сховав за пазуху пропахлу вітром бирку й пішов розмашисте, неначе знав, куди йти, яку дорогу вибрати.
Над голубим Супоем, удалині, під сонцем, кудись летіли вихором золотогрив! баскі козацькі коні, і їхнє тоскне іржання пливло над мідним передвечірнім степом, як благовіст, як музика…
О vita nova!