І він пішов навприсядки. Благо, що вже були в монастирі й ніхто того не бачив.
Сковорода схопив його за плечі й упхнув у свій музеум. У келії Кордет дістав з кишені пляшку та полив'яну щербату чарку, налив і мовчки випив.
— Віват! — гукнув по тому і заспівав: — Многая лета, многая лета, многая ле-є-єта!.. Не козаки ми, Грицьку, а полохливі голодні миші. За крихту хліба перегризаємо самі собі горлянки. А де ж конкордія, де згода, єдність нації?! — Він випив другу чарку й наповнив знову. — Вп'емося, друже, з горя… чи то пак із радості!
В Цареграді на риночку
Та п'є Байда мед-горілочку!..
Відчинились двері, і на порозі виріс зніяковілий Яша.
— Тобі чого? — спитав Кордет сердито.
— Їх ректор кличуть… — промовив хлопець злякано й вказав рукою на Григорія.
— Тпрусь, тпрусь! — затупотів Кордет. Хлопчина зник.
— То я піду, — сказав Григорій.
— Зажди… Я геть забув! — спинив Кордет. Поставив пляшку й пробурмотів: — Я ж говорив тобі, дай спокій цьому Наркіссу '…
— Не розумію. Ти про Михайла?
— А про кого ж!
— Знову комусь завадила моя з ним дружба?
— Гірше. Твій Ковалииський став навертати в єресь благочестиве школярське стадо, і хтось доніс…
О сило божа! Забувши вмить і про Кордета, й про все на світі, окрім Михайла й біди, яка тому загрожувала, Сковорода пішов-побіг до ректора. Картав себе, що не втовкмачив хлопцеві, коли і з ким слід говорити про всі ті речі, що він йому повідав, і гарячкове шукав дороги або хоча б стежини, якою можна було б безпечно вибратися з цієї халепи. І не знаходив нічого путнього, окрім узяти усю вину на себе.
З Цим і ввійшов до Костянтина Бродського.
— Сідай, — вказав на крісло ректор.
Він був похмурий, сірий. Коли б не знав Григорій, чого покликали, подумав би, що світ стоїть перед своїм кінцем, і Костянтинові, який про це довідався, схотілося з ним попрощатися.
— Григорію… — почав неквапно ректор. — Ми всі шануємо твій гострий розум, твої глибокі знання з Історії, письменства, мов та філософії. Ти маєш кафедру (ба навіть дві!), капелу з учнів, книжки і келію. Чого ж тобі бракує ще? Чому ти борсаєшся? Чого шукаєш?
— Істини, — спокійно мовив Сковорода. Старий скривився, наче кислицю з'ївши.
— Істина — як та жар-птиця, її шукають, прагнуть, проте ніхто ніколи ще не спіймав…
— Прагнути — також немало.
— Чи й забагато…
— У кого нема бажань, мети, надії, той не живе.
— Бажання бувають теж смертельні…
— Знаю. Але, як кажуть у нас в Чорнухах: вовка боявшися, з грибами не бути.
— Гриби також не всі їстівні…
— Отруйні видно здалеку, їх бачить кожен.
— Та й добрий гриб не всякий шлунок витримає.
— У нас хороші шлунки.
— Проте, як кажуть, що можна мамі, того не можна лялі.
— Це щира правда, — кивнув Григорій і посміхнувся: — Але коли тій лялі сімнадцять років…
— Сімнадцять — це ще не сорок.
— Істинно. Чого Івась не вивчить, того Іван не знатиме.
— Буває, тому спокійніше, хто менше знає.
— Найспокійніше дурневі.
— Або покірному.
— Хто йде — скубне.
— Покірне телятко дві матки виссе.
— І — під обух.
— А може, годі? — підвівся ректор.
— Про мене, отче, — знизав плечима Сковорода.
— Мині донесено, що учень класу синтаксими Михайло Ковнлинський поширює думки, противні церкві, щоб не сказати більше, їх він не міг почути у нас в училищі…
— Не міг, — згодився Сковорода. — Казарма е казармою…
— То не твоя печаль! — промовив різко ректор.
— Печаль не гроші і не раби…
— Безумцю, що ти говориш!
— Мислити — це право всіх, навіть обов'язок.
— Ти вже домислився, — дістав хусточку і витер піт на лобі. — Не приведи господь, дійде до влади… Сибір, усім Сибір!
— За правду?
— Господи, а то ж за віщо! Правда — це найстрашніша річ.
Григорій теж підвівся. Михайло!.. Як уберегти, як заступити хлопця?!
— Він повторив мої слова, не думаючи, — промовив твердо.
— Цього замало, — озвався ректор лагідно.
— Він не сприйняв їх, не взяв до серця й переказав при людях, аби знайти собі підтримку, спільників у боротьбі зі мною.
— Замало, Грицьку.
— А що ж робити? — спитав Григорій з відчаєм.
— Узяти сан чернечий.
— Постригтися?
— Тобто сховатися за спину церкви. І затулити друга.
Сковорода мало не скрикнув. СІТЬ, знову СІТЬ! Дай згоду, вибий паличку—і затріпочешся, як тетервак.) Ні, ні! А як же друг? Віддати його на згубу? Піду скажу полковникові, що я в усьому винен, що я намовив хлопця, уговорив, примусив! Вже краще смерть чи каторга…
— То згоден?
— Ні!
Мабуть, це «ні» було таке рішуче, що не лишило надій на іншу відповідь. Костянтин знову підійшов до стоіу і важко сів.
— То напиши похвальну віршу на честь вошестя імператриці на престол, — промовив згодом вкрадливо. — Це був би добрий щит.
— Я не поет.
— Ти ж пишеш… Я сам читав твої латинські вірші.
О igitur miseros, о terque quaterque misellos, Sidere qui prolem sub Pharaonis habent…
(О нещасні, о тричі, чотири рази нещасні ті,
Чиє потомство народилося під зіркою Фараона!)
Немає меж підлоті! Ці ж вірші з його листа Михайлові, якого днями було передано тому у власні руки!..
— Як бачимо, ти маєш досвід писати вірші про царів, — помовчавши, лукаво мовив ректор. — Отож сідай за оду.
— Ні, — кинув зло Григорій і повернувся, аби піти.
— Стій! — зупинив його сердито ректор. І далі мовив уже спокійніше: — Я постараюся не дати справі ходу. Але молю тебе, Григорію, будь обережний і не тривож Михайла!.. Тепер іди.
Як він прийшов у свій музеум, не пам'ятав. Уже був вечір чи просто темно, хмарно. Добув вогню, роздмухав і запалив недогарок. Вогонь горів нерівно, тьмяно. За крок стояли убогі, сірі сутінки, за два — пітьма, а може, просто стіни…
Сидів утупившися в давно не шкребані дубові дошки столу, Перегортав хвилюючу, сумну й веселу книгу, в якій начертала його з Михайлом дружба, й від жалю мало не плакав.
Гніт почорнів, обвуглився. Стіл з усіх боків ще ближче обступила темрява. Вогонь заблимав злякано, затріскотів і почав поволі гаснути…
Уже в пітьмі Сковорода дістав із шухляди нову воскову свічку, і, запаливши, поставив її на теплий, незатверділии віск. Узяв папір, чорнило. Вмочив перо, й воно пішло, пішло, то Аіотикаючись, а то бігцем по білім полі аркуша:
«Найдорожчий Михаиле, здрастуй!
Я бачу твою щиру любов до мене, коли ти вважаєш за краще терпіти заздрощі і ненависть, ніж припинити наші зустрічі і наші бесіди. Тому, хоч я і знаю, що найлютіший звір звичайно завжди слідує за благородними вчинками, як дим слідіуе за вогнем, мені, однак, жаль тебе, бо ти заслужив того, щоб тобі відповідали потрійною любов'ю. А втім, надалі доведеться утриматися від писання тобі листів. Я вирішив поступитися перед юрбою, аби якось по необережності не зашкодити тому, до чого можна віднести слова: вірний друг пізнається у нещасті.
Ти також припини писати мені свої чарівні листи, поки не заспокоїться це збентеження і не затихне полум я ненависті. Будемо, отже, мовчки вести розмову, як відсутній з відсутнім, пам'ятаючи при цьому, що Зевс не завжди посилає грозу. Будь мужнім!
Твій Григорій Савич Сковорода».
Поставив крапку, оглянув сумно келію і, погасивши свічку, пішов до бурси шукати Яшу — свого Меркурія.
СІТЬ СЬОМА
Спливло два роки, як снігова вода. Не затихала злоба. Тріумфував її найбільший демон: умер Іосаф Миткевіч, і на чолі єпархії настановили Крайського. Це приго омшило усіх, хто знав Порфирія. Пішли чутки, що сатана блукає світом у довгій чорній скуфії, що десь вродилася дитина З ратицями й що біля Бєлгорода у слободській цер совці під час вечерні заплакала стара ікона божої матері.
Багато справ було в нового преосвященства в Бєлгороді, але отець Порфирій очима друзів-однодумців недремне стежив за побратимством Сковороди та Ковалинського і, зловтішаючись, повідомляв про кожну їхню зустріч отця Петра або в Ольшанку — батькові. Ті потерпали, гнівалися, шукали, як зарадити такій напасті.
Й знайшли, нарешті. Власне, подав цю думку Михайло сам, а родичі лише вхопилися за неї, як потопаючий за соломинку.
Мандрівка в Київ! Град Володимирів, церкви, руїни, книги. Щоліта в Києві бувають тисячі, а то й десятки тисяч. Прочани йдуть і їдуть. Святі місця!.. А основне, про що, Звичайно, не говорилося, — хоча б на місяць позбавити Михайла дружби Сковороди, його листів, його химерних суджень про світ і церкву.
Таки в Ольшанці був найнятий легкий візок до Києва. В неділю рано, благословившись, виїхали.
А після полудня їх перестрів прочанин, який також ішов у Київ. Розговорилися, й панич узяв його з собою. Аби не сердився старий візниця, пообіцяв накинути ще золотого.
…Біля Борисполя віз обламався, й учитель з учнем, не захотівши ждати, пішли своїми.
На маковія вранці, як тільки вийшли з лісу побіля Дарниці, спинились, вражені величним градом храмів, що височів на горах, залитий щедрим сонцем, огорнутий блакиттю річки й неба. Врочисто, весело дзвонили сотні дзвонів…