— Світ одурів. Одні впилися владою, а другі — рабським чадом…
— І ти гадаєш, батьку, збудити їх домахою?
— А чим поганий цей будимир! — Він спритно вихопив ІЗ піхов шаблю й підняв угору. — Блискавка!..
Помилувавшись, сховав домаху, зиркнув на сонце, що вже горіло червоно за чорно-білим лісом, і знов обняв Григорія.
— Земляче, кидай мудрствувати та йди до нас!
— Лишайся з нами, Грицьку, — зрадів Мотоніс. — Здобудем волю або помремо весело!
— Лишайся!
— Виріжемо усіх панів та їхніх прихвоснів!
— Спасибі, люди добрі, за честь, за шану, — вклонився стримано Сковорода. — Рубати шаблею — чуже моїй природі…
— Ти боягуз!
— Дрижиш за власну шкуру!
— Попівська кістка!
— Здрайця!..
Сковорода спокійно вислухав, обвів юрбу ласкавим пильним поглядом (довкола вже зібралася мало не вся ватага) і мовив тихо, але щоб чули всі:
— Ніж докоряв Брускові: «Ти нас не любиш, братику, коли не хочеш вступити в нашу стать і бути, як ми, ножем…» «Якби не здатним я був гострити, — сказав Брусок, — то не відмовився б ввійти у ваше братство. А нині тим-то й люблю я вас, то сам не прагну різати. Коли б я став ножем, то, їй же богу, один нізащо стільки не перерізав би, скільки всі ті ножі та шаблі, які я вигострю за все своє життя. А на бруски тепер велика скрута…»
Із лісу вихопився ще зовсім юний вершник, промчав галявиною і, врізавшись у гайдамацький круг, тривожно крикнув:
— Батьку, Гаркуша просить помочі! Отаман звівся.
— Де він?
— На Грунь-Ташані, батьку, побіля Будищ Лютенських.
— Коня! В дорогу, хлопці!
Галявина і вся діброва враз ожили, завирували людом. Мотоніс поспіхом обняв Григорія, поцілував у щоку і мовив журно:
— Мо', не побачимося на цьому світі… Я дуже-дуже радий, що ми зустрілися.
— Я теж, Миколо.
— Прощай! Vita sine libertate, nihil!
— Амінь!
За мить Мотоніс був на коні. Махнув рукою, свиснув і зник у лісі.
Підводи, вершники одне за одним танули у сірих сутінках. Стихав поволі гомін… Коли останній віз сховався в голих хащах, Ничипір Доля спинив коня біля Григорія, зняв сиву шапку й сказав печально й різко:
— Бувай здоров, земляче! Коли-то знову стрінемося… Гостри гостріше, голубе! Бо, правду кажучи, ступилась наша сила, кавалком хліба сита… — Узяв коня в остроги. — Прощай!
— Храни вас!.. — гукнув услід Григорій і важко сів. Вогонь ледь жеврів. Сутінки усе густішали. Тяжка осіння темрява, вже не скрадаючись, обволікала напівзагаслі вогнища, й вони вкривались попелом, таїли кожну іскру для тих великих спалахів, які ще будуть, які ще здіймуть полум'я, мов малинові стяги, й провозвістять новин Великий День.
Заморосив дрібний холодний дощ. А потім знявся вітер і сипонув із мороку лапатим мокрим снігом.
У Чорнухи Сковорода прийшов уже по мерзлім грудді. Війнуло рідним, милим. Як блудний син, він ладен був упасти на цю прекрасну землю, заплакати сльозами радості й просити тіні предків не отвергати його в тяжку годину, а повернути свою любов і хоч маленьку часточку того земного раю, в якому виріс і від якого пішов у люди, гнаний жагою знань. Обітована земле! Прости нам роки мандрів, надії всуе і той полон єгипетський, який тримає удалині від тебе твоїх синів! Дай нам востаннє сили або прийми в своє щедротне лоно. Благословенні шляхи додому, благословенна несхибна твердь, якої можна прагнути у будьякому плаванні!
Ступав чумацьким шляхом і святкував безкраю низку зустрічей. Гаї, садки, урочища, хати, дерева, клуні — усе нашіптувало йому казки дитинства, вливало молодість у вже підтоптане, на мощі схоже тіло. Яка краса, яке блаженство! Він наповнявся радістю, мов джерело водою, відігрівав схололу душу й ставав безмежно добрим і всепрощаючим…
Однак щось муляло, щось заважало — все дужче й дужче — здоровити цю милу, тиху гавань… Він тут не був чверть віку. Там, де росли дерева, чорніли пні; де красувалися двори значкових та козаків, стояли пустки або хатини, печально схожі на жебраків, сдавалось, мор пройшов селом… І справді, хоча була неділя, Григорій не зустрічав нікого. Лише подекуди світили з вікон сумні дитячі очі… Поволі радість танула, спадала з очей полуда спогадів, і незабаром замісто давнього перед Григорієм постало нинішнє, таким, як є, в усій своїй мізерності та непривабливості.
Віддалеки побачив рідну хату. Впізнав по груші та по гнізду лелечиному. Й ледь не заплакав. Господи, невже він дома, в своїм селі, на березі своєї Многи!.. Заплющив очі й з усіх боків до нього ринулося все, що колись він чув та бачив на цій землі, на цих вузьких фортечних вулицях. Дід, батько, мати, сусіди, брат, його дружина й діти кричали, плакали, сміялись, лаялись, розповідали свої турботи, пригоди й сни…
— Добридень вам, — сказав хтось поряд.
Сковорода розплющив очі і відповів старому, який стояв, злегка піднявши шапку. Як не вдивлявся, не упізнав — такого діда в них не було… Всміхнувся, нараз згадавши, що З того дня, як він поїхав звідси до Академії, минуло сорок років. Тоді дідусь цей був ще, напевно, парубком. Що робить час!..
Зійшов униз узвозом, яким колись прорвались шведи в замок. Біля струмка, що понад валом збігав до Многи, на мить спинився й, мов у дитинстві, попробував, чи вже міцний льодок. Нівроку, ковзатись можна… І душу знов наповнила щемлива радість зустрічі. Тут кожен кущ і кожна стежка, ба навіть грудочка, йому про щось нагадували і промовляли до нього німо й палко.
Вже видно вікна й двері, віз біля клуні й похилений старий лозовий тин…
Сковорода зайшов у двір і, опираючись на свій кленовий костур (забракло сили), попрямував до хати. Вбирав очима, пестив усе, що вижило від тих далеких днів або принаймні було схоже на сивих свідків його дитинства. Все дужче й дужче гупало у грудях серце, все важче ставало дихати. Нарешті геть знемігся і сів на мерзлу призьбу. Гай, гай, Григорію, уже од вітру хилишся… Не стало моці здолати кілька сажнів… Невже настала твоя пора… Ні, це не край, не
подих смерті! За дві доби не мав і крихти в роті… Ось угамує серце, перепочине…
Рипнули важкі дубові двері, і на подвір'я вибігло хлоп'ятко років шести-семи. У кожушку, в чужих великих чоботях. Наблизилось і подало несміливо окраєць хліба. Григорій узяв, приклав до уст пахку шкуринку й поцілував. Змахнув сльозу, яка зависла на непоголеній шорсткій щоці, й спитав у хлопчика:
— Ти хто?
— Кирилець.
— Чия це хата?
— Наса…
— А тато дома?
— Дома…
— Ходи сюди.
— Не хоцу…
Григорій дістав сопілку й подав малому. Той ухопив, оглянув скоренько й сховав за пазуху.
— Ти вмієш грати?
— Вмію.
— Ану ж заграй.
— Якої?
— Про Гриця можеш?
— Мозу.
— А про коня золотогривого?
Малюк замислився, поважно вклав сопілку в губи й почав… не з тої ноти.
— Нe так, не так, Кирильцю! — спинив його Григорій. — Дай-но сюди, я покажу… я научу…
І заспівала, немов жива, сопілка. Сама душа Григоріева спливала чудо-звуками крізь калинову цівку. Й світ оживав, скидав зимову скутість. У дворі прослався густий спориш… Город зацвів васильками, ротатим бобом, маком…. Дерева вкрились бростю, а потім цвітом, листям; запахло хмільно грушами… Звйшлося співом птаство — зозуля, одуд, горлиця і соловейко… Господи, як щебетала в густій старезній груші ця непомітна сіренька пташечка!.. І раптом зойк:
— Григоре, братику?!
Стенувся, глянув — біля порога стояв, піднявши руки, hcj мовби крила, вже сивий-сивий брат. Сковорода підвівся й пішов назустріч.
— А я ж то чую — грає, — сміявся крізь сльози брат. — Кажу, Григорій! А син не вірить, каже, його давно вже, мабуть, нема на світі… А я кажу, живий чи ні, а все одно це він, бо так ніхто не грає…
— Дідусю, діду! — смикнув малюк за полу.
— Тобі сопілку? — нагнувшись, спитав Григорій. — На, грай здоровий.
Малюк схопив і чкурнув до хати.
— Ач харцизяка, впізнав, що дід! — сміявся Степан беззубим ротом. — Це мого меншенького, потішне таке хлоп'я… Чого ж ми стали та й стоїмо, ходімо в хату! Оксенс, Катре, чуєте, господь послав нам радість! — гукнув старий у сіни. — Готуйте пляшку, снідання! Кирильцю, де ти, ,біжи гукни хутенько дядька Петра і дядину і тітку Ганну!