Григорій Сковорода – Василь Шевчук

— Дай боже радуватися… — сказав Григорій здавлено. Хоча й не скоро, по обличчю мніха пройшла тінь думки, повіки сіпнулися і, тремтячи, одкрили сонні очі. Ще за хвилину заворушилося полоззя ніг, звелась і впала немічне тонка рука.

— Це ти, Григорію, а чи мана? — почулось тихо-радісно.

— Я, я! — ступив до ліжка Сковорода.

Кордет підвівся, розкидав чорне шмаття і, щось бурмочучи, обняв Григорія.

Тривожно стислося і защеміло серце. Коли б не голос та не кордетівські розумні карі очі, подумав би, що помилився келією і ненароком зайшов до когось іншого.

Лаврентій плакав… Пі, він не плакав — він був спокій ний, напівживий, мов дерево, і тільки сльози капали з очей-надрізів, як березневий сік.

— Як довго ми пе бачилися… — прошепотів він згодом. — Напевне, років сорок…

— Ні, тільки десять.

— Ти щось наплутав, Грицьку… Я ж був тоді ще молодим, а нині — дід…

— Неправда!

Лаврентій випустив з обіймів гостя і сів на ліжко.

— Правда… — промовив тихо, скорбно. — В моїй душі нема живого місця… Ти не приніс якого-небудь шкалика?

— Ні.

— Жаль…

— Навіщо тобі той шкалик? Ти й так од вітру хилишся.

— А, все одно, — махнув Кордет рукою. — Хоч затуманю мозок… Коли б ти знав, Григорію, як я стомився жити…

Він похилив оброслу густо голову і задрімав, надсадно й часто дихаючи.

Григорій сів на лавку, що, як і стіл, була брудна й порожня (колись у келії отця Лаврентія владарювали книги!), й зняв із плеча торбу. На що звелась людина! А був мов дуб. Яка ж гроза його пригнула, яким недобрим громом його ударило й так поламало?

— Де обретаєшся? — спитав нараз Лаврентій.

— Ніде.

— Блукаєш?

— Нуджу світом… Може, в ченці постригтися… Кордет розплющив очі і посміхнувся.

— Ти все жартуєш, Грицьку.

— Жартувала баба з колесом…

— О, це страшнюще колесо! — гукнув Кордет. — Ламає, трощить, нівечить…

— Ти довго був ігуменом?

— Сімнадцять днів.

— А потім?

— Прислав епіскоп іншого.

— І це його робота? — обвів Григорій поглядом убогу келію.

— Його… Він майстер ламати хребти й духовно знищувати.

— Навіщо дався в руки? Тікав би геть! Це ж не в'язниця.

— Гірше. Тікав не раз — ловили і запихали знову у цю нору-могилу.

— Чого ж ти ждеш? Щось треба діяти, шукать рятунку!

— Досить. Мерці повинні гнити…

— Лаврентію! — наблизився до нього Сковорода. — Не піддавайся деймону, борися, будь людиною! Ти ж клекотів, мов полум'я, і скрізь запалював погаслих духом!

Лаврентій ліг, поклав на бильце ноги й заплющив безсило очі. Озвався трохи згодом:

— Перегорів я. брате… Лишився тільки попіл… Та й той розносить вітер…

— Ти ще воскреснеш, вирвешся, змахнеш крильми! — заторсав його Григорій. — Лавріне, чуєш? Тікаймо вдвох, сьогодні ж!

Кордет лежав, як неживий. Кістляві довгі ноги пливли, вирізьблювалися на тлі стіни, й тому здавалося, що ліжко — мари і хтось невидимий виносить труп Лаврентія…

Козака несуть

І коня ведуть,

Кінь головоньку клонить…

Одвоювався, вичерпався, вмер живучи. Усе на світі йде шкереберть! Міцне, струнке, могутнє ламається, як очерет, а недолуге, душею й тілом хирляве, буяє, лізе вгору. Рубають ліс — росте підлісок… Такий закон природи. Вона не терпить, щоб вакувалися земля, повітря, простір. Немає доброго — жене непотріб. Щось має жити, радіти світлу, темряві, пускати нове пагіння…

— Іди, Григорію… — прошепотів Лаврентій. — Не оскверняйся трупищем і не терзай даремно серця… Ти, мабуть, сам прибіг сюди від розпачу… Злэно трохи, братику… Тож не шукай живого серед мертвих… Иди до живих, спасай живих, Григорію!

Кордет замовк. І хоч Григорій стояв над ним ще довго, не обізвався й разу, не ворухнувся навіть. Він ледве-ледве жеврів…

Поцілувавши друга. Сковорода поволі вийшов із келії, надів бриля, взяв на плече торбину і, похиливши голову, побрів униз, до річки, куди вели круті широкі сходи, з яких виднівся добре чарівний лівий берег.

Та рай померк Григорієві. Краса лишилася, але вона не гріла душу — ятрила пекучу рану, яку Григорій виніс із монастирських мурів. Переконався вкотре: те, що видиме, що зверху, зовні, е лиш облуда; вся суть у ядрі, яке заховане під шкаралупою. Горіх, бува, здається чистим, повним, а розкуси — здивуєшся: ядро гниле! Краса оманлива, краса підступна, у ній ховаються, немов змія у квітах, жорстокість, підлість, зрада. Не вір очам, вір розуму, бо тільки розум здатен проникнути крізь машкару, збагнути ціну речей… А може, бог навмисне все помішав, посплутував — добро і зло, красу й потворність, високе й нице, щоб люди вічно мучилися, шукали істину? І сам сидить, посміюється… Немов безжальний деспот, який завів народ свій у лабіринт законів та беззаконня!

Йти до живих, спасати живих — усе, що лишилося того страшного літа в житті Григорія. Звїйсши серце, як гладіатор рану, і розганяючи вороння сумнівів, він одчайдушне кинувся на поміч спраглим духом. Втішав, поїв, черпаючи З джерел бездонних біблії, натхненно кликав у світ гармонії душі і тіла, мети й можливості… А вечорами, як залишався на самоті, віч-на-віч із думами, нестерпно мучився, шукав нового слова, нової тверді, гавані, куди б він міг повести усіх стражденних, усіх жадаючих добути мир душовний і… все примарнішу, все недосяжнішу жар-птицю вольностей. Завжди і всюди його охоче слухали, кивали головами, зітхали тяжко чи навіть плакали, та неодмінно наприкінці розмови усі благали вказати шлях до волі. Він замовкав, бо ще не знав дороги, а люди знов хмурніли, запалювали свої люльки, що, позабуті, згасли, і залишали його самого… Ні, він не сердився, не ображався. Він розумів: душевний мир у рабстві — це нісенітниця! У рабстві вічна мука. Або волячий спокій…

Страждав, шукав і не знаходив.

Не помагало й святе письмо.

І тут зустрівся з Долею. На лісовій дорозі, неподалік Куп'янська.

Ще здалеку Сковорода побачив гурт козаків. Гадав, мана: де б їм узятися за сотні верст од Січі, по цей бік лінії та москалів, які полками стоять уздовж Орелі, Дінця, Береки? Протер рукою очі — ні, запорожці! Без коней, чорні, в подертім одязі, але при зброї, вони брели на південь. Як почали зближатися, отаман сторожко поклав на пояс руку і звів курок пістоля. За ним — уол ватага. Сковорода всміхнувся: лякливі стали лицарі.

— Не бійтесь, хлопці, я вас не битиму! — гукнув глузливо.

Отаман похапцем забрав із пістоля руку й зніяковів, не знаючи, куди її подіти.

Хтось кинув дотеп. Пробіг смішок.

— Гляди, щоб ми тобі не всипали… — сказав отаман і раптом вигукнув: — Григорій Савич! Оце так зустріч, гос поди!

Сковорода спинився навпроти сивого, вітрами видубленого проводиря ватаги й ледве впізнав у ньому свого старого приятеля і земляка Ничипора.

— Живі?

— Живий!

— У добру пору втекли від пана.

— І не нагадуй! Болячку б йому в живіт…

— Ніде не здибувалися?

— О, то було б на що поглянути! — підкинув хтось і? запорожців, що тісно збилися довкола приятелів.

— Торік ледь-ледь не здибалися… — зітхнув Ничипір. — Вже до Москви було подати рукою… Та зла недоля…

— Батьку, а може б, ти подумав? — спитав той самий голос.

— Це мій земляк і друг, він може знати все, — сказав на те Ничипір і обняв Григорія. — Було п'ятсот нас, як шкло… — додав печально. — А нині, бачиш, жменька… Всі полягли під Чорним Яром… '

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: