Закрив, не додивившись, книжку. Так не годиться навчати поезії! Ще в Академії вони шукали нових шляхів, вивчали німецькі, польські вірші, Тредіаковського і Ломоносова, дискутували, чому прості пісні народу беруть за душу кожного, живуть віками, а панегірики піїтів мудрствуючих творяться всуе — і всуе гинуть. Він ще не відав твердо, де, в чому істина, але був певен, що за старим, змертвілим способом навчати сам не буде. Як Геракліт сказав, не можна двічі ступити в одну й ту ж воду в річці!
Дмухнув на свічку, навпомацки знайшов своє спартанське ложе, зняв черевики, ліг і заснув одразу, як привчив себе ще в бурсі.
Прокинувся, як почало розвиднюватися. Одягся, вмився біля вікна надворі й пішов блукати містом. Йому найкраще думалося на вольній волі, серед природи, під небесами. Тут відчуваєш, що ти вінець натури, її найліпший витвір. Думки шугають соколами, груди вдихають ранковий свіжий вітер, душа аж сяє тим первозданним щастям, яке на світі найнеЗрадливіше.
Переяслав ще додивлявся сни. Стояла мертва тиша. Лише достиглі яблука падали зрідка на пружну землю двору та сонно попискували якісь пташки, що відчували ранок, а не могли прокинутись. Попід тинами вже де-не-де лежало блякле листя, солома, гудина — минало літо. Ще місяць-два — і замете, захукає. Тоді бездомному хоч сядь та й плач: із морозами погані жарти… Ну, слава богу, у нього е тепер над головою дах, е пристановище, робота, учні, друзі. Є все!
Узвозом спустився до міських воріт, що вже були відчинені, і вийшов на берег Альти. Спинився, вражений. Як у воді, в тумані стояли старі ралаті верби. Важкими хмарами вони звисали над нешироким лугом, готові висипати на землю зливу листя. А за долиною і за туманом, на сіро-жовтім пагорбі, неначе в небі, дрімали коні…
Вода у річці була прозора, тиха. Текла, ледь-ледь ворушачи порослі зеленим мохом водорості, без водориїв, закрутів — немов печальна пісня…
Десь із туману, з далечі почулося іржання, цмокання. Небесні коні враз нашорошилися, попідводили голови…
Сковорода стенувся: в його душі знов стрепенулося те заповітне, давне, напівлегенда-напівбувальщина, яку він взяв ІЗ дому як свій єдиний і найдорожчий скарб. А що, як тут загруз у твані той золотий чарівний кінь, якого втопили предки наші, попавши у невблаганну бурю?!
Він чує знову й знову іржання, форкання. Спустившись валом, біжить нестямно понад вузькою, мілкою річкою 1 зупиняється аж там, де Альта впадає в швидкий Трубіж. Затиснутий водою й кручею, гамує серце і прислухається. Ніде нічого. Туман і тиша. Та ще калина, що нахилилася над затуманеним свічадом річки й милується своєю вродою. Он ще і ще горять кущі калини… Яка краса!.. Червоні кетяги, і сиві верби, і перші промені, що прориваються з-за бані перкви й пронизують туман, і воду, і навіть ягоди, налиті соком, а може, кров'ю воїнів, що полягли в кривавих січах на мрійній Альті…
Коня не чути.
Розпашілий від бігу, Григорій знімає каптан і шапку, стає навколішки і нахиляється, аби умитися водою з річки. Все ще вслухаючись, спиняє погляд на відображенні свого обличчя. Змарнів за літо… Повипинались вилиці, позападали очі. А ніс ще довший став, лоб вищий… Волосся вигоріло — ходив без шапки довго… Добре, що у Лубнах постригся. Хай під макітерку… Зате не прийде в аудиторію зарослий, як той пустельник! В аудиторію… У клас поетики… Невже це правда, а не химерний сон? Ще вчора він був козакнетяга, бездомний і не потрібний світові, а нині — вчитель, наставник юності!
Умився швидко, дістав хустинку, витерся. Підняв каптан і шапку. Не одягаючись, пішов назад, до брами. Туман порідшав. Було вже добре видно корів, овечок, що переходили мостом на той бік Альти, і пастушків, ще сонних, млявих. Промчав у місто вершник, сяйнув на сонці ефесом шаблі чи то пістолем. Ззгелготали гуси, зрадівши воді і дню.
Загупотіли молоти, ціпи та ступи. Потяглися із коминів у небо неквапні пасма диму…
Світ запрягався в працю, у суєту.
На перехресті вулиць зустрів Микиту та школяра.
— Ну як? — метнувся до нього сотник. — Благословив епіскоп?
—— Благословив.
— Ну й слава богу. Івасю, а йди сюди! — покликав небожа, що зупинився неподалік. — Це ваш новий учитель — Григорій Савич Сковорода.
Йвась уклонився.
— А це мій небіж, — тикнув Микита малого в груди. — Тямущий хлопець! А по-латині чеше — куди мені!
— В якому класі? — спитав Григорій учня. Але Микита не дав йому й рота розкрити:
— Та вже в поетиці… — Обхопив Григорія за стан, примружив очі й крутнув рудого вуса: — Ходім до мене та перехилимо по келишку медочку чи оковитої! Тут недалеко. Он, бачиш, дім під гонтом і дві тополі? Ото і е мої палати. А жіночка у мене, Грицьку!.. — прицмокнув ласо.
— Спасибі, брате, — подякував йому Григорій. — Зайду іі хильнемо, лише не зараз. У мене ж лекції! Тремчу, мов лист осиковий, і потерпаю…
— Тим паче треба випити! — змахнув руками сотпик. — Я, коли їду в Глухів, так випиваю кварту, щоб сміливіше було являтися на ясні очі гетьману. Івасю! Йвасю!
— Побіг у Колегіум, — сказав Григорій м'яко. — Мені також пора.
— Жаль, жаль… — протяг Микита. — Тоді піду і прикладуся сам во ім'я отця, і сина, і святого духа…
— Амінь, — докінчив Сковорода і попрощався з веселим сотником.
Поезія! У чому її зерно, її велика тайна, що відкривається поодиноким обранцям? Є тридцять способів складання віршів, а тридцять перший той, яким напишеш ти. У Києві За десять років його навчання було нашкрябано копиці віршів. Писали всі, а де поети? Не народилися, мандрують пішки під столом чи вже десь учаться і дружать із музами?
А може, вони отут, у Колегіумі, чекають його порад, його напутніх слів… Нові Гомери, нові Вергілії! Є тридцять способів…
Біля Колегіуму його зустрів отець Гервасій, благословив да добре діло й провів до класу.
І ось Григорій лишився віч-на-віч з учнями. Вони сиділи принишклі, чемні і насторожені. Роздивлялися нового вчителя. Він усміхнувся, і клас зітхнув полегшено.
— Панове, други! — почав Григорій лекцію. Студенти перезирнулися, захвилювалися. — Латина — хороша мова, — відповів на їхнє німе запитання. — Цією мовою говорять з нами великі римляни і достославні мужі науки нині. Хвала і слава мудрим! Але навіщо нам позичати воду, коли у нас своя криниця, глибока, чиста і невичерпна? Ви всі майбутні пастирі свого народу, поети, воїни, яким стояти на варті волі, мудрості. Народ могутній вами, а ви — народом. Ви не Івани без роду-племені, а козаки, діди яких громили шляхту і потрясали Порту. Ви — спадкоємці мужніх, веселих, щедрих, дзвінкоголосих русичів, що переймали славу у печенігів, половців та Візантії.
Поезія — не хитромудра іграшка, а меч духовний; разючий, гострий в руках умілого і шмат простої криці в руках того, хто не навчився користуватись зброєю.
Ми з вами мусимо цього навчитися. І навчимося!
Є тридцять способів складати вірші, а тридцять перший — ваш. Якщо, звичайно, не розминулися з музами…
Він говорив захоплено, не помічаючи ні плину часу, ані того, що вже небавом в обох дверях стояли й слухали учителі й студенти сусідніх класів. Розповідав про суть поезії, про визначних поетів усіх народів і всіх часів, від стародавніх греків до Прокоповича та Ломоносова. Ділився своїми сумнівами щодо канонів старих поетик і закликав не ждати від нього готових істин, а мізкувати самим, шукати, порівнювати і прокладати нові шляхи. Затім свою промову-лекцію сліпими бардами, що, як насіння вітер, розносять пісні та думи по Україні і не дають людським серцям позаростати чортополохом спокою.
Спудеї слухали мов зачаровані, та й сам він був не на землі, не під важким склепінням аудиторії, а в царстві духа, у макрокосмі богині мудрості.
Отямився на тапчані у келіі. Лежав, радіючи, що вже позаду страшна та перша лекція. Був невдоволений своєю скутістю, своїм жагучим прагненням віддати учням за дві години все, що сам збирав роками на батьківщині і в трьох чужих країнах.
Посеред келії грався у піжмурки веселий зайчик. Він то Зникав, то знов з'являвся на бруднющій старій підлозі, манив на сонце, в поле, де свіжий вітер, небо та вже прибляклі, але ще буйні трави.
Схопився з свого твердого лояіа й відчув нестримний голод. Шукати трапезу! Ти заробив, Григорію, свій хліб насущний.
У напівтемних сінях зіткнувся з не6оя;ем сотника.