І якось, ходячи понад ставком у Пан-Іванівці, яка останні роки припала так йому до серця, відчув, що все, що час настав збиратися. Vixi et, quem dederat cursum fortunе peregi! Він, власне, був готовий. Свої книжки-рукописи, які були при ньому, давно послав у Петербург Михайлові. Ділити не мав чого. Хотілось тільки ще хоч би раз побачити найближчих друзів-учнів, погомоніти з ними на дальню путь-дорогу. Михайло мав десь днями купити хутір і повернутися в свої пенати. А Яків близько, його покликати можна, переказавши кимось, або листом. Вже ієрей. Розумник! Як прочитав «Икону Алківіадскую», розгнівався й замалював не тільки автора, а й те, кому цей твір присвячений. Це щось нове, якесь нещастя з Яковом. Він м'якосердний, він був завжди як глина, з якої можна виліпити усе, що хочеш.
Послав листа з оказівю й терпляче ждав. За кілька днів прокинувся з передчуттям — сьогодні! Швиденько встав і виповз із куреня, мов Діоген із бочки. Насилу випростався і, перекашлявши, пішов униз, до ставу.
Вже котрий рік у Пан-Іванівці, проте не звик і досі до цього дивного кутка землі. Щоб сам хотів придумати, навряд чи вигадав би щось досконаліше та мальовничіше. Глибоке русло річки перетинав міцна широка гребля. На греблі млин та верби. Праворуч став, немов дворога порохівниця, в кутку якої пагорб, порослий соснами. Ліворуч балка, виповнена високими стрункими вільхами, вербою, хмелем та різним іншим зелом. З крутобережжя струмить вода з цямрини. Смачна, холодна, вічна. А поруч парк, де поєдналося старе й нове, природне й штучне. Боже, чого нема у цьому парку! Від кам'яниці панської, що на горі, в бік Мерлі іде алея, тіниста, липова. Біля альтанки вона розщеплюється і п'ятипалим віялом збігає ледь не до ставу. Це менший став, низинний. Тут теж криничка. Рогіз, калина. На захід — гай березовий, на схід — садок, тополі. А далі — дуб і липа, два старці-велетні…
Спинився, сів під дубом. Набрав роси у пригорщ і просвіжив обличчя. Воно набрякло з ночі, пошерхло й стало немов чуже. Все тіло рушиться, здає, не хоче більше жити, носити гострий розум та невгамовну душу. Щоб не душа, яка не знає втоми 1 вболівав за все на світі, давно лишив би цей білий світ, що чорний став од горя, і перейшов би свій Рубікон. Він не боявся смерті і не чіплявся за кожну мить, за кожен подих, бо розумів, що смерть така ж природна, як і народження. Усе живе колись-то мусить умерти, і марна праця мучити себе жахами й прагнути вмолити вічний логос зробити чудо-виняток.
Парк, луг, село — все прокидалося, стрічало день симфонією найдивовижніших і найзвичайніших для цього місця звуків. Шум віття, вуркіт молочних цівок, веселий писк пташок, скрип журавля, овече мекання, дует коси й мантачки… Заплющив очі — і вже в Чорнухах, над чарівною Многою… Чогось бракує ніби… Ага, сопілки! Дістав із кишені флейту, яку прислав Михайло, й заграв повільно, тихо, щоб не порушити звучання ранку… Краса, гармонія… Мов у раю…
Не знав, чи е він справді, тому волів, щоб і по смерті зостатись тут, у цім земнім едемі.
Ополудні приїхав Яків. Сковорода зустрів його на греблі, обняв і довго-довго не відпускав.
— Що з вами, батьку?
— Скучив…
— Та ми ж недавно бачилися!
— Хто знає, друже, коли ми знову стрінемось…
— Коли захочемо, — бадьоро мовив Яків, — Чи я до вас, чи ви до мене.
Він споважнів, погладшав і мало чим нагадував того сердечного, простого Яшу, що проводжав Григорія колись удосвіта в нову мандрівку-втечу.
— Тобі зручніше. Якове, — всміхнувся сумно Сковорода. — Коли умру, навідуйся, не забувай…
— Такої! — розвів руками Яків. — Та ви, Григоре Савичу, ще нас усіх переживете. Вам сімдесят і два? А ви ще — хоч би і в гренадери!
— Я не жартую, друже, — спинив його Григорій. — Прийшла пора моя…
Правицький поволі згас, замислився. Поправив рясу, немов збирався почати зараз сповідь. Відтак спитав:
— Стомилися?
Григорій не відповів. Узяв під руку гостя й повів у парк, стежиною повз джерело.
— Нап'єшся, може? Вода добряча, спробуй.
— Не краща нашої, — байдуже кинув Яків. — Мені щодня привозять сковородинівську…
— Яку, яку? — спитав Григорій. Гість усміхнувся.
— У Бабаях так звуть криницю, біля якої жив і писав свої книжки Сковорода.
Збентежений, Григорій мовчки ступав ледь видною із зела стежкою й не знав, що мовити і як поставитися до новини. Хоч не страждав порожнім гонором та марнославством, однак було приємно, що бережуть про нього пам'ять люди, що недаремно прожив життя.
— А на базарі в Харкові два тижні тому сліпий кобзар співав, співав про Лазаря, та як ушкварить «Всякому городу нрав и права»! Поніс півшапки грошей…
Господи, чи він навмисне його спокушає, цей бісів Яків! Проте це правда — Григорій не раз чув сам свої пісні з уст кобзарів, священиків і простих селян.
— Що в світі діється? — спитав у гостя.
— А ще казали, що умиратимете! — гукнув зраділо Яків.
— Вмиратиму — це ще не вмер.
— Наш друг Панас на днях став дідом. Логвин пив, пив і спився… — загнув два пальці Яків. Затім наморщив лоба і засміявся: — От у Сошальських була історія! Приїхав до них бурсак Кудрицький навчати дітей французької. Дали йому вечеряти, поклали спати. Раненько глядь — на простирадлі так і лишився його відбиток, немов чорнилом…
— Що чути з Польщі?
— Б'ються, — знизав плечима Яків.
— Дали народу волю?
— Костюшко ' дав, пани із рук не випустили.
— А як французи?
— Б'ються.
— Живе республіка?
— Живе, — промовив Яків пошепки.
— У нас спокійно?
— Тихо.
— Ще спить… — зітхнув Григорій.
— Хто?
— Наш народ і ми з тобою.
— Ви все бунтуєте.
— Який там із мене вже бунтар! Сівач, що хоче бачити зелені вруна сходів…
— На камінь сієте, Григоре Савичу.
— У нас земля задуже збита й полита слізьми, а не дощем.
— То все одно що камінь.
— Ні, камінь — мертвий, земля — жива.
Під липою Григорій сів — стомився. Пригнувши гілку й понюхавши пучечок цвіту, Правицький ліг у траву, розкинув руки й дивився довго в небо.
— Преосвященний про вас розпитував. Проїздом був у мене, — озвався згодом.
— Достойний учень Крайського, — махнув рукою Сковорода.
— Ви не праві, — підвівся рвучко Яків. — Це муж освічений, шляхетний, гречний.
— Не по словах судити слід, а по ділах.
— Що ж він такого робить?
— А те, що й Крайський. Всі одним миром мазані.
— Ні, видно, правду кажуть, що ви недобрі… — промовив сумпо Яків. — Немовби йорж. Сковорода всміхнувся:
— Жорж мудра рибка, Якове. Таке мале і незугарне, а спробуй з'їсти — вдавишся.
— Хіба вас хто займає. Самі до всіх прискіпуєтеся, всім невдоволепі, колотитесь, як той Марко у пеклі…
— Тебе приспали, Якове, — спинив його Григорій. — Дали шматок ситніший, і ти заснув. Правицький почервонів.
— А що мав діяти? — промовив тихо. — Діти…
— Зійду на камінь і на сторожі своїй стану… Пам'ятаєш це Аввакумове?
— Та де ж той камінь, батьку?
— Шукай — знайдеш.
Правицький, уникаючи дивитись в очі вчителеві, пішов довкола дуба. Оглянув крону, стовбур, зірвав листок, понюхав.
— Старезний… Років триста! — гукнув примирливо. — І ще постоїть стільки…
— А що йому, постоїть. На те ж він дуб.
— Преосвященний хоче відвідати Пан-Іванівку й зустрітися віч-на-віч із вами, — врочисто мовив Яків і сам увесь засяяв. Цю неповторну мить він смакував, напевне, усю дорогу.
— Та що ти кажеш! — удав, що дуже радий, Сковорода. — Я не достойний такої честі. Того не може статися…
— Їй-богу, правда! — підбіг Правицький. — Він сам казав, у мене в домі. Взяв списки ваших творів. Читав, хвалив!