Прощалися, немов навіки. Не обіцяли листів, побачень, Зустрічей. Були свідомі того, що їхні дороги, перехрестившись отак негадане, знов розійдуться на цілі роки, а може, й на все життя. Не подавали виду, але було їм боляче йти манівцями, мудрствувати, як гендлярі з Подолу, тоді як їхні прадіди виймали шаблі з піхов і брали щастя з бою. Сини блукають світом, шукають честі й прокорму, а мати сходить потом і нікому подати їй напитися й сказати добре слово.
Поцілувалися, утерли нишком сльози.
Тим часом валка рушила.
Отець Кирило не дуже зрадів пришельцеві. Встав із-за столу, де щось писав, благословив, тицьнув похмуро руку для поцілунку. Коли ж побачив, що той не квапиться припасти до чудодійних його перстів, сердито скинув брови і запитав:
— С чем бог послал?
Він був високий, грізний, густе руде волосся облямовувало, неначе німб, його різке обличчя.
— Я з України, отче, Сковорода, —сказав Григорій. Намісник глянув гостро й, почервонівши, розплився в щедрій усмішці.
— Оце так чудо! А я гадав, якийсь прочанин… Вибач. Я не впізнав, ій-богу!
Він підійшов, обняв Григорія і, посадивши в крісло, вказав на стіл рукою:
— Ось компоную проповідь. Узавтра в нас великий хресний хід. Народу сила буде. З Москви навмисне їдуть мої казання слухати! Ридма ридають люди, прості і знатні — всі. Сам Сумароков плакав…
Зайшов послушник і запросив до трапези.
— Ходімо, Грицьку, та черв'ячка заморимо! — сказав намісник весело, коли послушник щез. — А пам'ятаєш наші бурсацькі трапези? О, тут не те! Коли б сюди пустити наших братчиків… — потер він ласо руки й зареготав: — Ото була 6 потіха!
Столи і справді вгиналися. На величезних тарілях лежали гори хліба, та пирогів, та м'яса, та різної риби… Капуста, груші, яблука…
Благословивши братію, намісник поспіхом пробурмотів молитву, перехрестив наїдки й поважно сів на покуті. Кивнув Григорієві на вільне місце поруч.
— Яке сьогодні свято? — спитав Григорій пошепки, коли обід почався.
Ляшевецький знизав плечима й зиркнув на келаря, який сидів праворуч.
— Звичайний день. А що таке?
— Нічого. Ви любите, як видно, поститись…
Намісник окинув гордим поглядом свою паству і мовив:
— У нас сто тисяч кріпаків.
Сковороді шматок застряв у горлі. Ледве ковтнувши, спитав украй здивований:
— Пожартував? Чи правда?
— Га-га-га-га! — зареготав намісник і пояснив ченцям, що перестали чвакати: — Наш гість не вірить, що в нас сто тисяч хлопів!
Лункою трапезою пробіг легенький гомін. Сопіння, посмішки, масні обличчя, жарти.
— І двісті з гаком тисяч десятин орної уеллі, — додай спокійно келар.
— Так що лишайся в нас, не пропадеш! — сказав намісник і підморгнув.
— Го-го-го-го! — зареготала братія.
Григорій весь напружився і вже ледь-ледь не кинув їм просто в очі слова картання, гніву, але па вістрі втримався і мовив тихо, з притиском:
— Я не достойний такої честі… Дякую.
Ченці наїжилися, але поволі згасли і знову заходилися біля смачних наїдків.
Після обіду отець намісник повів Сковороду на горішній поверх, як тут казали, «в купол», де розміщалася славетна лаврська бібліотека.
Григорій жадібно вбирав очима цю неймовірну розкіш. Куди не глянеш — книги! На почорнілих старих полицях, і на столах, і в скринях, і на підлозі купами. Малі, великі, старі, нові, друковані і рукописні, у дорогих оправах і без оправ, пошарпані…
— Ось джерело, жива криниця мудрості, — повів рукою Ляшевецький. — Приходьте, спраглі духом, і пийте, пийте, аж доки стане сили!
Сковорода взяв із полиці книгу й, змахнувши порох, почав гортати. Була то збірка коротких грецьких віршів. Він зачепився за мудрий зміст одного з них і переклав уголос:
Ловити треба час, би швидко все старіє:
За літо козеня стає кошлатим цапом…
— Ти добре знаєш грецьку, — зазирнувши через плече у книгу, сказав намісник. — А в нас немає вчителя…
Григорій змовчав. Немов лихвар у скрині з грішми, порпався у книжковім золоті, не помічаючи ні плину часу, ні нетерплячки, яка трясла Ляшевецького і не давала йому на місці встояти.
Нарешті намісник узяв Сковороду за руку й сказав рішуче:
— Ходімо, я покажу тобі наш монастир. А фоліанти ці ніде не дінуться. Після шкільного дзвону хоч і щодня приходь сюди й читай до вечора. А не вгамуєш спраги, бери свічки й лишайся на ніч! Тут навіть є де виспатися.
Хоч хресний хід мав відбутися завтра, уже сьогодні було у Лаврі людно, мов у Лубнах на ярмарку.
Притихлі, боязкі і невимовно вражені громаддям мурів, храмів, прочани вешталися по монастирю, молились богу, кланялися, благословлялися ледве не в кожного зі святих отців, купували свічі, хрестики й всілякий інший дріб'язок, який захистить їх од хвороб і недругів, бо він із такого місця, яке угодне богові й до неба ближче, ніж їхні грішні села.
Не звертаючи на цю юрбу уваги, Ляшевецькии розповідав Григорієві про заснування Лаври, про оборону її в часи Лжедмитрія. А як минули ставок, зарослий вербами, і підійшли до храму, узяв під руку гостя й благоговійно мовив:
— Собор Успенія. Каплицю бачиш? Під нею лежать останки царя Бориса Годунова, його дружини, дочки та сина…
Невдовзі він зупинився перед новою церквою.
— А цю воздвиг наш землячок Олекса Розум, граф РоЗумовський. Позаторік її освячували. Була сама імператриця… Ти б на Олексу глянув! Аристократ, вельможа. Весь у шовках та золоті. Імператрицю водив під ручку, ганяв міністрів, немов зайців солоних…
Він говорив неголосно, але з такою задрістю, що аж спітнів, захекався.
— Тобі давно, напевне, впіскопія сниться? — пожартував Григорій.
Але намісник не засміявся, не відповів так само жартом, а набундючився і мовив мрійно:
— На все є воля божа… Якщо він схоче, пошле й таку велику милість…
— А як синод?
— У синоді люблять мене за проповіді… й за подарунки… — Перехрестився і перевів розмову на інше: — У цьому храмі Смоленська божа мати. До неї йдуть із усіх кінців Росії. Бо чудодійна. Торік зцілила двох біснуватих і трьом жінкам безплодним послала чад, лицем на неї схожих…
— Кириле, ти, бачу, знову не впізнаєш мене, — сказав Григорій весело. — Я ж не прочанин…
— Ти що, не віриш?!
— Ні, вірю, вірю, — засміявся Сковорода. — Такі ченці зцілити можуть не те що жінку, а й смоківницю!
Кирило звів докупи брови, тріпнув сердито «німбом» і… осміхнувся.
— А ти йоржистий, як і колись.
— Та й ти нівроку був на язик.
— За десять років обчоргав, стер. Вже як стара мантачка, — зітхнув намісник скрушно. — Гадаєш, легко годити богу й людям?
— То не годи.
— А сан? А звичка жити в постійній шані, славі? А недалека старість?
— Од всього найдорожчий душевний мир і спокій.
— Душевним миром не будеш ситий, Грицьку.
— Не в ситості, Кириле, щастя, а в сродній праці, в певності, що ти живеш по правді, не робиш шкоди іншим і не даєш нікому й свою мервити душу.
— Та ж світ — не рай, — не приставав на те намісник. — Тут кожен рве собі. Кричать про совість, душу і про любов до ближнього, самі ж, що можуть, тягнуть. А я, по-твоєму, стояти мушу збоку, дивитися й ковтати мовчки слину? Ні, красно дякую! Нема дурних… От як усі так житимуть, тоді і я, будь ласка.
— Ти ж проповідник, пастир!
— Я й проповідую, картаю жадібність, нечесність, підлість і всі гріхи на світі.
— А сам?
— А сам живу, як можу!
— І люди вірять твоїм словам-облуді?
— Не знаю. Плачуть…
— З горя?
— Піди спитай…
Почувся шум, квапливі кроки, гомін. Прочани кинулися, неначе вівці, до головної брами, стовпилися між трьох церков. Поволі стихли, дали комусь дорогу.
— Що там таке?
— Ідуть молитись схимники, — сказав намісник глухо. Невдовзі з натовпу, що розступивсь побожно, з'явилася юрба ченців, одягнених у широченні чорні опанчі, що на п'ять ліктів волочилися по землі. На головах високі чорні каптури. В руках не жезли, а кілки. На шиї в кожного по дзвону, та ще й з вірьовкою. Сумами, іконами, книжками усі обвішані…
— Дорогу, дорогу святим отцям! — лунало грізно в натовпі.
Григорій плюнув. Серед «святих» він упізнав кількох ченців, що обжиралися недавно в лаврській трапезі і реготали з радості, що мають з кого дерти.