Григорій Сковорода – Василь Шевчук

— Вйо, вйо, соколики! — співав Ничипір коням і хльоскав віжками по мокрих спинах.

— Щось ви сьогодні дуже веселі, дядьку! — гукнув Григорій.

— Бо в мене празник! Вйо, вйо, вовків на вас немає!

— Ви іменинник?

— Та ні… А може, й так! Новорожденець!! — зареготав Ничипір. І заспівав про степ, про волю, яка, мов та жарптиця, до себе вабить, а не дається в руки…

Святая правда! Скільки було говорено про цю жар-птицю в Академії… Бувало, в бурсі як розійдуться хлопці — до ранку диспут. Одні кричать, що треба всім, як при Хмельницькому, іти на Січ, у військо, і добувати волю у битвах шаблею, а другі стоять за те, що можна мирно, тихо, через науку і виховання всього шляхетства у дусі братства добитись долі для посполитих та козаків. Грицько Козицький кричав найбільше. Блідий, худющий, високочолий, ставав на ліжко і кидав твердо у розпашілу юрбу спудеїв:

— Все зло на світі від темноти! Де владарюють наука, мудрість, там благоденствує уся суспільність, від генеральних до посполитих!

— Бредня!

— Неправда!

— Не може бути такого чуда!

— А Ярослав? А Юлій Цезар?! — гукнув Мотоніс, розчервонівшись. Ще не було такого, щоб не підтримав дружок Козицького, щоб заперечив йому хоч словом. Поллук і Кастор! Хоч не брати, а діоскури, яких не густо на многострадній землі полян.

— Знання, наука — найкраща зброя! — гарячкував КоЗицький. — І наш обов'язок — служити науці, людності і цим боротися за ліпшу долю краю.

— Он наші братчики від Чернігова аж до Тобольська поодкривали школи, проте від цього не стало кращим панство!

— І козаків позапрягали в ярма!

— Ледве не всіх зробили підданцями!

— Панам дай пальця — одкусять руку! Гук, гамір, аж поки хтось крикне братії, що вже світає. Діоскури лягали першими і засинали швидко, як за командою. Проспати заняття в класі міг із легким серцем кожен, окрім цих одержимих, які вбирали науку в себе, немов пісок атрамент.

…У Лейпціг вчитися їх проводжали, мов на край світу. Заробивши вертепом грошей, філософи їм влаштували такі веселі проводи, що чудувався увесь Поділ.

Брати Гудовичі, у почті яких збирались хлопці їхати, мали рушати в суботу рано. У п'ятницю, десь після полудня, хор Академії у повнім складі зібрався в бурсі і гримнув гімн. А потім пішли по кругу барильця з медом та оковитою. Невдовзі вже підгулялі братчики юрбою викотилися з монастиря і, ведучи під руки Грицька й Миколу, ввалилися у перший-ліпший шинок, повикидали п'яниць, хильнули меду і заспівали жалібної. Роздобувши в шинкарки скрипку, цимбали й флейту, втяли метелицю та так, що падали пляшки з шинквасу. А далі другий, третій, четвертий шинок.

Десь аж під ранок, поцілувавшись із кожним, Грицько й Микола вклонились Братському та Академії й узвозом Боричевим пішли у Верхнє місто, де ночували графи Гудовичі. І мов у воду канули. Уже шість років… Кажуть, що ніби вчаться в університеті в Лейпцігу…

— Тнру, тпру! — кричить Ничипір і натягає віжки: співаючи, він ледь не вперся кіньми в передній віз.

Обоз спинився. Попереду все ще чорніла хмара, та вітер стих. Удалині у синю повінь лісу пірнало темно-червоне сонце. Гули хрущі. В рожевуватім небі стрімкими парами літали крижні.

Примчав гайдук і передав наказ ставати на ніч.

Ночували біля корчми за верст п'ятнадцять од Києва. Пустивши коней пастися, повечеряли і полягали спати, хто на возах, хто на траві під липами. Ничипір стриножив коней, узяв попону і свій німецький сірий каптан, зимою куплений для нього паном, і пішов у ніч. Та ще не встиг Григорій влягтись на возі, як він вернувся, — вже без попони і без каптана, — прислухався і запитав неголосно:

— У Петербург поїдеш а чи залишишся на Україні?

— Ще не надумав, — зіскочив із воза Сковорода.

— Ну думай, думай… — проговорив Ничипір. — Може, в Чорну хах будеш, — додав, помовчавши, — провідай мою сестру в Кизлівці. Вона одна у мене…

— Зайду, провідаю.

— Скажи, що я поїхав шукати діда…

— Ви що, вмирати здумали? — подався вперед Григорій.

— Ще не одна хлібина помре до того часу! — засміявся якось сердито Доля. — Ну, будь здоровий, — промовив пошепки і відійшов. Вернувся зразу ж, обняв Григорія, притис до себе, поцілував у щоку і зник у темряві.

З завмерлим серцем Сковорода дивився йому вслід: земляк утне цієї ночі якусь добрячу штуку. Було тривожно і трохи сумно, що не одкрив Ничипір душу, не попрохав поради чи допомоги. Не довіряє, вважає його, Григорія, своїм лише наполовину, а може, й паном… Хотілося — нестерпно, до болю в грудях — гукнути Ничипора, порозмовляти одверто, щиро, як із братом брат, як із козаком козак. Але чи варто втручатися у плин життя і набиватися з своєю дружбою? Може, нехай усе йде своїм природним шляхом і нехай, як казали римляни, бог не втручається…

Ліг горілиць на возі, заклавши руки під голову, і слухав ніч. Цмокали на вогкім лузі коні. Біля ставка у вербах, що клубочились ген за корчмою, звеселяв свою маленьку любку соловейко, а на селі, по той бік ставу, грали музики то голубця, то горлицю, а то метелицю.

Згадались знову гучні студентські проводи Грицька й Миколи. Сказати щиро, він потерпав, що сам не їде в чужі країни, де, певно, стільки всього цікавого, нового, свіжого. Можливо, саме тому він опинився у місії пана Вишыевського, що їхала вивчати сади токайські і виноробну справу. Побачив Відень, Офен, порозмовляв із людьми, що славляться своєю вченістю. Але усі три роки з думок не йшла полита кров'ю, потом і розшматована своя земля, свої степи, байраки, міста і села і посполитство, яке з неволі рветься й не може вирватися, мов Прометей прикутий. Він марив ними, не міг діждатися, коли побачить знову, вдихне повітря рідне й поспить, як нині, під українським небом — під солов'їну пісню, під шепіт вітру, що пахне цвітом, ріллею, травами… Це треба мати в грудях не серце — камінь, щоб без кайданів жити не між своїм народом, не на своїй землі!

Музики стихли. На неозоре оксамитове поле повибігали вівці, що без числа, без ліку, й лише пастух загаявся: десь підгуляв або заснув у хмарі, що розляглась край неба, як чорне марище…

Й ось уже поле полем, а вівці вівцями… Окіп, левада і їхній ліс, що зветься Савиним. А Сава, батько, мантачить косу і, поплювавши на шкарубкі м'язисті руки, заходить ручку. Коса жихтить, зітхає, дзвонить, і соковиті, розкішні трави лягають весело на край покосу, іпе не підозрюючи, що то кінець, загибель…

Над цим усім у високості неба тріпоче жайворонок. Його не видно, а тільки чути пісню…

— Гей ти, філософе! Та прокидайся швидше! — поторсав хтось сердито.

Григорій сів, розплющив очі. Мов із туману, випливла розлючена червона пика гайдука.

— Де твій земляк Ничипір?! — узяв гайдук за груди і притягнув до себе.

Григорій перехопив нахабну руку і так рвонув, що посіпака панський упав на землю.

— А-а, ти такої!.. — процідив гайдук крізь зуби і, встаючи, дістав пістоля.

Григорій зіскочив з воза на другий бік.

Хто знає, чим це скінчилося б, коли б не збіглись хлопці й не захистили.

— Ви всі розбійники! — кричав лакуза. — Вас перевішати мало!

— Чого це він? — спитав Григорій, коли гайдук, усе ще лаючись, попрямував до пана. Полковник уже прокинувся і, Затуляючись плащем од вітру, спостерігав з карети цю веремію.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: