Поверталися уже надвечір. Кордет був стихлий, знічений. Здавалося, він ждав з тривогою, що скаже новий учитель про гайдамаку з Січі. Хоч і земляк, а хтозна, які думки у нього…
— За Ничипора тобі велика дяка, — заспокоїв його Григорій. — Коли б усі…
Кордет не дав домовити.
— Я сам палив би й різав би! Прокляті здирці, зрадники! За шмат сукна гнилого царицю лижуть… Тьху! — Ударив люто веслом об тиху рожевувату воду і запитав: — Ти от скажи, скажи на милість божу, де наша гордість, гонор? Ми ж — козаки, безстрашні русичі, що не далися татарам, шляхті, туркам. А приїздить якийсь панок із Московщини, і вже хвостом виляємо, і біжимо, аж падаємо, щоб донести, на брата й покласти в гаман оті нещасні срібники. А як відхрещуємося від посполитих, немов вони не люди, немов у них немає серця, мислі й вони давно приречені на гній, з якого розквітне наше панство!
Григорій слухав і дивувався схожості його думок зі своїми. Він говорив, немов палав, іскрився. Отак горять старі дуби, розбиті блискавкою…
В монастирі на них чекав архімандрит, він же і ректор, Костянтин Бродський.
Напередодні занять в училищі Сковороду покликали до ректора. Костянтин був у клобуці й скуфії, забрезклий, сивий.
— Сідай, Григорію, — промовив байдуже, без будь-якого відтінку. Дочитав цупкий великий аркуш, узяв перо й поставив довгий витієватий підпис. Потому дістав із шухляди Сковородин рукопис лекцій і простягнув йому. — Я ознайомився… — сказав непевно. — Ну що ж, цікаво… Благословляю. З богом!
Сковорода підвівся.
— Зажди хвилину, — підніс суху старечу руку Бродський. — Скажи мені, Григорію, хто і за віщо наклав на тебе єпітимію?
— Ви помилились, отче, — одмовив чемно Сковорода. — Я й не грішив, здається…
— Тоді чому ж ти постиш, їси лиш раз на день і уникаєш товариства?
— Хіба це гріх? — спитав Григорій різко. — Доки одні надміру їстимуть, хтось мусить пеститись.
— А товариство? — не скоро буркнув Костянтин.
— Отче, хто хоче мислити, той мусить прагнути самотини. Ну а крім того, — примружив очі, — громада тутошня для мене надто пишна і благородна. Я з козаків, як кажуть, чорна кістка…
— Це од лукавого, — промовив жорстко Костянтин. — Ти благородний вченістю. Та й чин високий маєш.
— Звичайно, вчитель…
— Я не про це, — підвищив голос ректор. — її височество імператриця-матушка тобі присвоїла достойний чин придворного уставника 1.
— А я й забув… — протяг Григорій.
— Іди, — махнув рукою Костянтин. — Ні, зачекай! Візьми ось гроші, сходи в гостиний ряд і купи собі новий пристойний одяг. Каптан, камзол, штани суконні… А то на старця схожий.
— Мені й у цьому… — почав був Сковорода.
— Иди, иди, Григорію! Щоб завтра був як та нова копійка!
Григорій вийшов. Зчудований такою щедрістю і добротою, затис у жмені гроші й побрів у свій музеум. Дива, та й годі! Його зустріли в Харкові, немов у ріднім домі. Дали роботу, житло, що й повий одяг. Чому, за віщо? Чиєю ми лістю?..
— Ну, що хотів від тебе Бродський? — спитав Кордет, який ішов до ректора.
Сковорода розкрив долоню з грішми. Кордет присвиснув.
— Звелів купити собі каптан, камзол і все, що личить мати панові вчителю.
— З чим і вітаю, — зітхнув префект. — Я міг би тобі своє віддати, коли б ти був хоч трохи нижчий… Як натягнув оцю личину… — тицьнув рукою в рясу і знов зітхнув. — Гуляй здоров! Дивися добре, бо ошукають крамарі! — гукнув з порога і зник у темних сінях.
Занісши свою «Поетику», Григорій вийшов із монастиря. В кишені муляло важке холодне золото. Такої сили грошей він ще не мав ніколи, хоча прожив на світі мало не сорок років. Було незвично, ніяково. Здавалося, шось не так одяг або світив десь голим тілом, і всі зустрічні дивилися на нього з осудом. Кілька разів якісь селяни, що, певно, вперше були у Харкові, хотіли щось спитати, але роздумували і поспішали його минути. Навіть старий, сліпий кобзар, який сидів біля будинку писаря і щось співав давно охриплим голосом, ураз спинив на струнах худу, аж чорну руку.
Григорій дістав карбованця й поклав у шапку. Старий здригнувся, намацав швидко гроші й сховав за пазуху.
— Заспівайте якоїсь, діду.
Кобзар поправив свою стареньку музику, підтяг одну зі струн і проказав догідливо:
— Я зараз, зараз, папочку…
Сковорода скривився. Хотів сказати, що він не пан, а теж голяк, який не має, окрім сопілки й кількох книжок, нічого. Але не встиг. Кобзар прокашлявся й завів про те, як Лисавета дала козацтву волю, та ще й Кирила-гетьмана.
Григорій рушив далі. На серці в нього було до болю тоскно. Минав крамниці, ятки і намагався знов віднайти душевний мир та спокій, які утратив, як тільки вийшов од ректора.
ІЦе був у розпалі усЯенсЬкий літній ярмарок. Людей Снувало по місту разів у десять більше, ніж у звичайні, буденні дні.
Понаїздили з усіх-усюд і козаки, й міщани, і посполиті; купці, пани та підпанки зі Слобожанщини та й з городів російських, що починалися за Острогожськом і недалеким Бєлгородом.
У цьому шарварку і вавілонському стовпотворінні, мов у театрі, Григорій бачив людство. Усі тут ніби рівні, ніхто не б'є нікого і не примушує віддати даром плоди своєї праці. Торгують, никають по ярмарку, могоричують… Насправді ж всюди прірви. Он той панок, що роздивляється нову карету, розбагатів і хоче собі змінити виїзд. А той (як нагерголивсяі), напевно, їздив до столиці, дістав село в дарунок за вірну псячу службу й тепер шукає майстра, щоб збудував хороми. Купець згинається у три погибелі перед гусаром з вусами, а сам же може купити полк таких… Якийсь козак, що вже дійшов до ручки, тримає шаблю — свою останню зброю… Он посполитий, у постолах, без шапки, привів стару кобилу, що вже мало не падає. Панки, чиновники у дорогих камзолах регочуть з нього, штрикають шкапу в ребра і вимагають, аби хазяїн сів на кобилу верхи і проскакав галопом. Бідак стоїть похнюпившись, і по щоці у нього, — засмаглій, вкритій пилом, — біжить гірке, пекуче горе…
Григорій кинувся у щільний гурт насмішників, купив у дядька шкапу і, залишивши йому покупку, зник у юрбі. Його гукали — всує…
Відчув полегкість. І враз збагнув, що він не може придбати папський одяг! Не через те, що вже не стане грошей, а по своїй натурі, по тій великій спільності між ним та бідним людом, яка дає йому безмежну силу й віру у кращі дні прийдешні. Воістину, пізнай себе — і ти пізнаєш щастя!
Легкий, усміхнений, зайшов Григорій до крамниці, купив штани, широкі, сині, на очкурі, козацькі добрі чоботи, сорочку, пояс, шапку й звичайну сіру свиту.
Крамар очиська витріщив, коли побачив, що пан учитель скидає свій каптан німецький та одягає просту селянську свиту.
Залишивши старе вбрання в крамниці, Григорій вийшов на велелюдну приярмаркову вулицю й подався у бік Колегіуму. Аж помолодшав ніби! На років десять, двадцять. Ступав широко, легко. У голові була ранкова ясність, а на душі — весняна повінь радості… Ото Кордет здивується! А ректор?.. Буде лаяти. А може, й вижене. Не первина… Не в чині щастя і не в посаді, якої ти доскочив, а в нас самих! Єпіскоп, певно, викличе й почне читати проповідь про те, як треба жити, щоб не гнівити бога й не дратувати його рабів улюблених, що на землі раюють… Все суєта суєт! Найгірша мука — совість. Якщо сумління чисте 1 в серці мир та спокій — нехай Юпітер гнівається!
Проте у двір Колегіуму заходив трохи боязко: страх не любив завдавати людям прикрощів…
Та не тоді біда приходить, коли на неї ждуть. Вона з'являється, немов гроза у червні, раптово, нагло.
Вже навесні, як зацвіли садки і почались канікули, Гервасій переказав Григорієві, щоб він прибув у Бєлгород. Сковорода не став чекати оказії, а того ж дня, поклавши свої пожитки в торбу, помандрував на північ.
Був теплий, тихий день. Дорога бігла лісом, то вниз, то вгору, а в улоговині, у серпанковім мареві, неначе шабля, зблискувала спокійна річка Харків. Співали жайворонки. Вони були невидимі, й тому здавалося, що то бринить прозоре синє небо. З високих сугорбів, залитих цвітом, травами, перед очима на всі чотири боки розкинулися барвисті плахти полів, гаїв, ставків та луків. Майже під кожним пагорбом струмком збігала в річку, у яр чи в балку жива вода. Цілюща, свіжа, сонячна…
Осиливши верст двадцять п'ять, Сковорода спинився біля кринички в березі. Поклав на землю торбу і зняв бриля, якого подарував Ничипір Доля, коли рушав на Запорожжя. З яких криниць він нині п'є? Чи то дійшов до Січі? Правда, тепер і там, як кажуть, нема сіромі волі…
Набрав води у пригорщ, хлюпнув собі в обличчя. Ух, благодать! Струмок побіг за пазуху. Григорій зняв сорочку й омив дорожню куряву з грудей та шиї. Тоді напився донесхочу, одягся й ліг на моріжок у затінку. Крізь молоде вербове листя сліпило очі сонце, мов загравало, бавилося. Не дочекавшись вечора, у гущині над річкою змагалися два солов'ї. То тут, то там лічила комусь літа зозуля; і бив у бубон одуд, і туркотіла горлиця…
Заплющив очі. Господи, якого ще потрібно людям раю! Так ні ж, колотяться, кують кайдани ближньому. Свободожери, нелюди! Неначе яструби, шугають знай у небі і видивляються свою криваву здобич.
Он ты, птичко жолтобоко, Не клади гнізда высоко…