— Візьми, Максиме. Це — чарівна сопілка. Вона розгонить тугу й вливає силу в серце. У ній усі пісні, які ти чув од матері, від кобзарів, комонників, ремісників, студентів, _і навіть ті, яких не чув ніколи, але які живуть у душі народу і не дають їй вмерти із роду в рід, як слово, як слава наших предків.
— Спасибі, батьку… — сказав Максим крізь сльози й поцілував сопілку, мов запорожець шаблю. — На все життя, до смерті! — Він повернувся рвучко й пішов із келії.
— Благослови його дорогу, господи… — прошепотів Миславський.
Він підійшов до столу й почав гортати якісь папери. Його обличчя все більше й більше хмарилося.
— Спливає, як за водою, найліпший цвіт народу, — промовив згодом журно. — І ми безсилі стримати і дати йому під сонцем місце… Нонсенс! Замість високих помислів, державних дум і філософії я мушу порпатися у цих параграфах, убогих пунктах, які обсмоктуєш з усіх боків, аби були гладенькі, круглі, мов п'ятаки! — жбурнув на стіл папери, сів і заплющив очі.
— Трудись, Самійле, а я піду, — озвався тихо Сковорода. — Я ж тут не сам, а з хлопцем…
Миславський кинувся.
— З тобою син?!
— Ні. Учень, друг.
— То ви приходьте…
— Спасибі, будемо.
Григорій тихо вийшов і причинив старі дубові двері. Нехай спочине, вгамує серце-рану цей вічний страдник, мученик. Йому болять усі жалі, печалі, сльози, якими щедро обдарувала доля колись могутнє й веселе плем'я русів.
Наступного дня Сковорода повів Михайла дивитись місто. Помилувавшись ратушею, що, мов дзвіниця, тяглася в небо своею вежею, вони пішли в'юнкими вуличками на Старокиївську фортецю-гору. Михайло знай озирався на величезну статую Феміди, яка стояла з мечем в одній руці і з терезами в другій над самим входом до ратуші. Не менше вразила його й фігура з міді архістратига Михаїла, що ударяв сталевим списом у пащу змія, як тільки били вгорі на вежі дзигарі.
— Оце так диво!
— А в темряві при кожному ударі списа із пащі іскри сиплються, — всміхаючись, сказав Григорій.
— Подивимося?
— Аякже. На те й приїхали.
З узвозу видно стало увесь Поділ. Оточені Дніпром, Почайною й двома валами, церкви, хати й садки при них кормилися, мов на базарі люди. Лише подекуди викреслювалися не дуже чітко майдани, вулиці й двори цехів. Біля Притики стояло безліч рибальських човників з тонкими щоглами і трохи більших суден. По Дніпру снували сонно, розморені безвітрям, спекою, два-три вітрильники. А над Трухановим зелено-жовтим островом на сонці зблискували,
неначе срібні, чайки.
— Яка краса, який безмежний простір! — зітхнув Михайло.
— Київ… — промовив Григорій коротко. У грудях його знов защеміла терпка жура, щось невиразно схоже на почуття, що виникає лише при зустрічі з давно залишеним чарівним рідним краєм. І не гадав, що так запала в душу ця златоглава і сто разів руйнована високочола мати всіх руських міст, чи городів, як сказано у літописця Нестора… Цікаво, чи стародавні люди також любили красу природи? А може, тільки сонце, яке їх гріло, та літній теплий дощик, в якого кожна крапля була зерном? Але чому ж вони селилися в таких місцях, що й досі є наймальовничішими — на берегах, ще й на високих кручах?..
— Напевно, предки наші були поетами, — сказав Михаиле, немов підслухавши його думки. —Або філософами…
— Чи просто воїнами, — відповів собі й Михайлові Сковорода. —У Серпухов! я чув таке прислів'я: «Не до жиру, быть бы живу». Город — це не поезія, а огороджений з усіх боків валом та частоколом шматок землі, де заховатись можна від ворогів, відбити напад, перечекати лиху годину. На лихоліття ж не поскупилась доля цього уславленого старого міста. Як глянеш у глибину віків — то тільки хто його не воював! Свої, чужі… І всі палили, нищили, стирали з лиця землі. А він стоїть, наш стольний Київ, неначе фенікс, який воскрес із попелу…
— Ви так говорите, мов народилися й зросли у Києві, — лукаво мовив хлопець.
— Бо він — сама історія! — гукнув Григорій і рушив далі, вгору. Біля воріт він зупинився й заговорив неквапно, тихо, але схвильовано, про наболіле: — Дивитись гірко, як легковажно, байдуже проходять люди мимо свого минулого…
Михайло почервонів.
— Моє минуле — мов комариний ніс, — сховався мерщій за жарт. — Неповних двадцять років…
— Людина, яка шанує, знає і любить історію свого народу, живе не вік, а стільки, скільки її народ, її земля, країна, — вів далі так само тихо, ніби роздумуючи, Сковорода. — Мені здається іноді, що я ходив з Олегом на Візантію, хрестив киян із Володимиром, обороняв ці стіни від Батия, громив із Хмелем шляхту і визволяв з Сірком братів із ханської неволі… Минуле — скарб наш, коріння, жили, що напувають нас земними соками і без яких ми не розів'ємося і повсихаємо. Минуле нас згуртовує, дає снагу долати труднощі, а ще — надію, і, мабуть, це найголовніше і найпрекрасніше. Як без надії жити?! Не сподіватися, що завтра зійде сонце, не вірити, що день розвіє темряву, що зло впаде й на його місце прийде добро, наука, щастя… Це не життя, це животіння!
Він знову стих, замислився. Але коли зійшли на гору, у Старокиївську фортецю, де двоє з кожних трьох зустрічних були солдати. Сковорода вернувся до філософії:
— Знання минулого дає нам змогу пізнати глибше свій народ і себе в ньому. Найогидніше — це яничари, перевертні, які застряли нанівдорозі, свого цураються, а до чужого не дотяглися. Усе хороше па своєму місці та в своїй мірі, і все те красне, що е природне, чисте і непідроблене… — Помовчавши, він посміхнувся: — У Петербурзі я надивився на наших мавп напудрених, що позабували, яка їх мати народила й вигодувала! Щоправда, тепер і в Києві, та й в нашім славнім Харкові, таких до біса телепнів… Оце Михайлівський золотоверхий собор, ровесник Лаври, — вказав рукою на височенний величний храм і взяв за плечі хлопця: — Поглянь, як будували ми з тобою, коли столиць теперішніх ще не було й на світі!
Біля Софії їх наздогнав гурт майстрових, одягнених хто у міщанські, а хто в козацькі строї. Напідпитку, веселі, збуджені, дядьки зривалися співати щось сороміцьке, перекидалися словами, жартами. З'поміж гуляк впадав у вічі високий широкоплечий вусатий дід. Простоволосий, грізний, він ішов рішуче, гінко, ніби міряв ногами вулицю і прикидав на око, що й де прибрати або поставити.
Сковорода хоч не одразу, але впізнав у цьому дідові уславленого майстра діл кам'яних та архітектурних Степана Ковніра.
— Поглянь сюди, — штовхнув Михайла, що роздивлявся храм. — Оце Ковнір, який поставив дзвіницю Братського монастиря…
— Де, де? — стенувся хлопець.
Немов почувши, що тут про нього мовиться, Ковнір спинився, окинув пильним поглядом двох пілігримів, які так довго і так захоплено тупцюють біля Софії, й ступив до них.
— Милуєтеся? — спитав суворо.
— Добридень вам, пане Ковніре, — скинув бриля Григорій. — Таки як бо гарно!
Ковнір примружив очі, мов приміряючися до урочистої старої церкви.
— А як ти відаєш, що я Ковнір? — спитав небавом.
— Хто ж вас не знає в Києві!
— Так ти киянин?
— Ні. Я тут учився в Академії. А це приїхали вдвох ось із хлопцем із Харкова, щоб подивитися на славне місто…
— Хлопці! — гукнув Ковнір. — ПроСІТЬ гостей! Не осоромте цеху каменярів і митців-муровщиків!
— Ласкаво просимо!
— На хліб, на сіль!
— Та на горілку!
— До Мотрі в гості!
— До Мотрі, братці! Ми ж не були ще в Мотрі! Каменярі взяли під руки Сковороду й Михайла і потягли до шинку. Крик, регіт, галас — мов увесь Київ з'юрмився у нині тихе місто Ярославове.
Метка шинкарка вибігла аж за ворота стрічати дорогих гостей. Закудкудакала, защебетала:
— Господи, Степан Дем'янович! Яким це вітром? Давненько ви не були у мене. Зводьте, прошу, гості дорогі! Варваро, Варко!