— Ні, я не гніваюся, — сказав Григорій. — Усяке лихо не без добра.
Метнувши владний погляд на Іова, Щербинін повів своєї далі:
— Ми вдвох із ректором…
Смиренний Іов підбіг, як песик, заусміхався.
— Сковорода не вірить, що ми з тобою пішли в штики на Крайського, — підпріг його вельможний.
— Вір, Грицьку, вір! — замекетав смиренний Іов. — Пан губернатор уболівав душею. Я теж уболівав…
— Ах, бідолашний! — спинив його Григорій. — Ти й нині, Іове, смертельно хворий.
— Чим? На яку хворобу? — злякався ректор. Він запитав так голосно, що всі присутні в залі вп'ялися в нього погля дами.
— На пдазовитість, чи раболіпство!
— Ти лихословиш, Грицьку… — прошепотів смиренний Іов і заплющив очі, немов закрився в мушлі.
— Не лихословити прийшов сюди я, — сказав Григорій гучно, щоб чули всі, — а спростувати наклепи і лихослів'я ваше!
Еліта харківська нагострила вуха. Знайомі і незнайомі панки й священики поволі збилися довкола гостя. Цікавість брала гору над етикетом і панським гонором.
— Ви нарекли мене відступником і манихейським учнем за те, що я утримуюсь од зайвини. Я не засуджую вживання м'яса і вина, лише не схвалюю захоплення надміру ними. Бо це, панове, шкодить не тільки вам, багатим, а й тим, хто радий шматкові хліба та кварті квасу… Ви розпустили плітки, що ніби я вважаю дорогоцінні метали й речі шкідливими самі собою. Це ж нісенітниця! Вони шкідливі, коли стають метою, ідолом і накопичуються в руках одного, двох. Від срібла й золота втрачають часто розум і взагалі людську подобу. Ось де трагедія! І тільки нова людина, яка пізнає себе і мир, очиститься й погляне просто й весело на всі скарби у світі, як нині дивимося ми на квітучі луки.
Ви називаєте мене людиноненависником, чи мізантропом і Звинувачуєте, що я навчаю отроків відрази, нехіті до певних станів, посад, чинів, становищ… Бредня! Все зло від того, що ми в театрі світу беремо ролю не за природою нашою, а якомога більшу і важливішу. Скажіть, чому в народі таке збентеження й такий неспокій? Чи не від того, що многі грають ролі не ті, що їм властиві і відповідні, тобто, не будучи грибами, полізли в козуб? Один такий народний пастир наробить стільки шкоди, що й п'ять достойних не зможуть виправити!
Тому я завжди радив знайомим отрокам пізнати спершу себе, свою природу, а вже тоді йти й вибирати ролю за покликанням… Я сподівався, що, мо', хоча б у такий спосіб Зменшаться ті нарікання й скарги, яких ще стільки нині межи людьми… Я сам сьогодні ж кинув би свій стан і вступив би до іншого, аби не знав, що клопотлива й меланхолійна моя природа найбільше здатна до щонайнижчої та ще самітної в театрі ролі. Хай у цій масці не прислужуся я своїй вітчизні милій, зате принаймні що маю сили старатимуся не завдавати шкоди!
Передихнувши й витерши рукою піт із чола, Сковорода хотів піти, але Щербинін його спинив.
— Не поспішай, Григорію, — промовив люб'язно, хоча його блакитні очі стали сірі. — Ти палко так доводив, що поважаєш усі на світі стани і всіх людей, а сам біжиш до черні…
— Ця ваша, панська, вигадка, — сказав Григорій різко, — що начебто простий народ е чорний, смішна. Така ж нікчемна, як і ті, що твердять, ніби земля е мертва. Як же може мертва мати народжувати живих дітей? І як же воно з утроби чорного народу могли вилупитися білі пани?
Щербинін зціпив зуби. Панки насупилися.
— Григоре Савичу, — заметушився смиренний Іов, що не витримував не тільки гроз, а й передгроззя, — ти 6 заспівав нам краще! Новий псалом, скажімо…
Товариство враз ожило, заворушилося. Вельможні гості одверто радувалися, що замість прикрих докорів та небезпечних колючих слів почують гарну сковородинську музику, яка вражає гармонією і благоліпством. Вони любили й знали його пісні…
Сковорода окинув зором знайомі лиця панів полковників, хорунжих, суддів, сотників, що вже були напівдорозі у справжнє панство, освячене імператрицею, і погодився. Він заспіває! Нехай закрутить у носі вражим дітям.
узяв бандуру, пройшов по струнах пальцями і, дивлячись у чорні-чорні, волоські очі полковника Куликівського, який торік ще був господарем усієї Харківщини, почав свій «псалом»:
Всякому городу нрав и права;
Всяка иміет свой ум голова;
Всякому сердцу своя есть любовь,
Всякому горлу свой есть вкус каков, —
А мні одна только в світі дума,
А мні одно только не идет с ума.
Провів цікавим, гострим поглядом по губернаторових притихлих гостях.
Петр ллл чинов углы панскіи трет,
Федька-купец при аршині все лжет.
Тот строит дом свой на новый манір,
Тот все в процентах, пожалуй, повірь!
А мні одна только в світі дума,
А мні одно только не идет с ума.
Панки дивилися на нього злякано, мов на суддю злочинці. Два-три сховалися за спини інших. Смиренний Іов так скривився, немов у нього враз заболів живіт. Щербинін склав на грудях руки і слухав з посмішкою, що ледь виднілася в куточках уст.
Тот непрестанно стягает грунта,
Сей иностранны заводит скота,
Ті формируют на ловлю собак,
Сих шумит дом от гостей, как кабак, —
А мні одна только в світі дума,
А мні одно только не идет с ума.
Строит на свой тон юриста права, С диспут студенту трещит голова. Tix безпокоит Венерин амур, Всякому голову мучит свой дур, —
А мні одна только в світі дума,
Как бы умерти мні не без ума.
Зробивши паузу, він уповільнив темп і, наголошуючи ледь не на кажлім слові, речитативом закінчив пісню:
Смерте страшна, замашная косо!
Ты не щадиш и царских волосов,
Ты не глядиш, где мужик, а где царь, —
Все жереш так, как солому пожар.
Кто ж на ея плюет острую сталь?
Тот, чія совість, как чистый хрусталь!..
Віддав бандуру Іову і, обминаючи приголомшених панів, попів та офіцерів, пішов із зали. Душа стомилася й жадала простору, роздолля мислі, волі!
СІТЬ ДЕСЯТА
Світ—Прометей прикутий. Щодня роздовбують йому криваві рани, і як не вмер він досі, не відають навіть боги. Рвонувся з пут — встромили ніж у спину, й лягло козацтво в землю, а з безнадії та сліз сирітських висипали над ним могили-гори. Сплять колії, спить Гонта, розтерзаний оскаженілим панством, десь брязкотить кайданами останній гетьман волі, а запорожці, втерши мазку, кладуть чубаті голови на берегах Дунаю. Ave, imperator, morituri te salutant! Morituri te salutant… Приречені тебе вітають… Приречені на вічне рабство, на самовиродження!.. Петля кріпаччини все дужче й дужче стягує козацьку шию… Коли Григорій почув про повстання Омелька Пугача на яіку, зітхнув печально й згадав свою московську подорож і Каліграфа, що відмовляв російським мужикам у вільнодумстві. Дивак. Нема народу, який не прагнув би і не жадав би волі!.. За віщо ж, господи, так не злюбив ти Русь, чим прогнівили твою всесильність ці незлобиві люди?..
Вже котрий рік про це питав Сковорода. Бог німував. Мовчання — камінь, скеля, що наляга на душу. І на душі в Григорія ставало тяжче й тяжче. Найліпший друг, Михайло, скінчив Колегіум і, як усі панята, подався шукати слави й честі в Санкт-Петербург. Мир праху вашому, слова і мислі, висіяні на серці ближнього!.. Лишився Яків. Висвятившись, він обійняв парафію неподалік од Харкова, у Бабаях, і запросив до себе Сковороду.
Село стоїть на пагорбі, навкруг поля, діброви, ставки, левади. А в улоговині, між вільх та верб, обвитих буйним хмелем, біжить струмок, який збирає воду, що б'є з джерел, криничок. Біля Холодної, в старому лісі за Кунчировим облюбував Григорій відлюдну пасіку і поселився на ній удвох із біблією. Відтоді, як залишив позаду півсотні літ і охолоді трупи своїх надій та сподівань, священна книга стала його найближчим радником і співрозмовником, тим джерелом, з якого черпав він сили й мислі, незрушним тихим храмом, в якому він ховався від суєти та злоби, від мертвих мрій та ще живого відчаю. Все заміняла вона Григорієві — дітей, дружину, вино, достаток, друзів… Ні, друзів має і в Бабаях. Вже кілька років вони збираються і, мов стародавні елліни, провадять диспути на філософські теми. Григорій згодом ці вільні бесіди знов переорює, пересівав добірним зерном 1 віддає — вже на папері — на суд громади. Благословенна праця! Благословенні люди, які в безчасся люте знаходять сили мислити і, зневажаючи камінне слово догми, самі шукають істину!
На пасіці біля Холодної почав Григорій і свій новий, вже шостий, твір про суть людини, світу та про душевний спокій.
Як нині тихо в лісі. Десь писне пташка; вітер шелесне млосним листям 1 знов розтане в кронах. Дэюрчить вода в криничці, неначе хтось невидимий зробив сопілку та й випробовує и безмежно довго… Блаженна тиша… Не йметься віри, що позавчора о цій порі тут вирували пристрасті, стояв гармидер, який буває хіба на ярмарку. Прийшов Панас, і Яків, і Ярмолай, і Логвин — найзаповзятіші брати-софісти із Бабаїв та ближніх сіл. Заросившись, посперечалися і, не вгаваючи, дістались петри, тверді, якою був для них Григорій.