Закинувши на плечі торбу, Григорій рушив з міста. Йшов шпарко, весело. Хоч на душі було тривожно. Нове життя! Наука! Воля!
Й відлюддя…
Самотній має бути царем чи звіром, як висловився один ІЗ мудрих римлян…
Хто ж ти, Григорію Сковорода?
СІТЬ ШОСТА
Самотина — благословенний час філософії. У суєті думки — як ті метелики: народжуються, бринять барвистими легкими крильцями й зникають, гинуть. Людина ж мусить мислити і пізнавати світ. Бо чим же вона тоді різнитиметься від звіра, птаха, ба навіть дерева? Cogito, ergo sum. Смерть настає тоді, як перестанеш мислити і перетворишся на безсловесну, німу істоту, з якої кожен може зідрати шкуру собі на чоботи.
Самотина… Але для щастя її також не досить. Людину ваблять люди. Громада, як той магніт, притягує, дає роботу рукам і мозку, ділиться своїм суспільним досвідом, вбирає твій. Ми, наче бджоли, збираємо нектар думок по всіх-усюдах і зносимо у спільний вулик людського розуму…
П'ятнадцять місяців прожив Григорій у тихій, милій Стариці. А на шістнадцятий, як дітвора пішла до школи, а птаство рушило в далекий ірій, узяв на плечі торбу й подався в Харків.
Спудеї зустріли радісно. З Юрмилися довкола нього, засмаглі, жваві, приязні. Запитання сипалися, мов із мішка, і найчастіше — чи буде знову він жити з ними й навчати поетики. Григорій відповідав, сміявся і відчував, як на душі у нього поволі тане крига. Побачивши в юрбі чимало нових, йому не знаних лиць, спитав, згадавши просьбу отця Петра:
— А чи нема між вами, хлопці, Ковалинського, Михайла Ивановича?
— Є! Є! — гукнули дружно і, розступившись, виштовхнули вперед чорнявого стрункого хлопця років п'ятнадцяти. Він засоромився; на худорлявих його щоках заграв легкий рум'янець і затремтіли загнуті довгі вії. Високий лоб, густі широкі брови… І раптом погляд — глибокий, гострий! Григорієві на мить здалося, що перед ним стояло дзеркало і він у ньому побачив власні очі. Зчудований і навіть трохи зляканий, окинув зором юрбу спудеїв, які сміялися, про щось йому розказували, і запитав чужим, далеким голосом:
— Ти Ковалинський?
— Так…
— Отця Петра небіж?
— Еге…
Мов у тумані, Григорій бачив хлопця і ледве чув його скупі, короткі відповіді. Коли б сказав, що він також Григорій Сковорода, не здивувався б, не заперечив. Господи, невже ти зглянувся на козака-нетягу й послав йому замісто сина — друга, чудову юну душу, якій віддати можна свою любов, свою набуту за сорок років мудрість?! Про це молився він у відлюдді в Стариці, коли находила на нього чорна туча. І бог почув! Думки летіли, мов козаки на конях. Він то всміхався, то супив брови, очей не зводячи з того місця, де тільки що стояв Михайло, а нині вже не було нікого.
Спудеї кудись поділися. Чи їх покликав до класів дзвін, чи хтось прогнав, чи, мо', самі розбіглися, побачивши, що їхній вчитель, оцей аскет і книжник, говорить із богом, не помічаючи своїх колишніх учнів…
— Григорію! — гукнув Кордет, виходячи з дверей Колегіуму. — Здорове був, братику! Яким це вітром?
Покірно дав себе обняти, а сам тим часом крізь стіни стежив, як Ковалинський схвильований вбігає в клас і, сівши за перший стіл, шукає книжку, бере папір, вмочає перо в чорнило…
— Та що з тобою, Грицьку? — смикнув Кордет за свитку. — Чи не захворів?
— Та…
— До нас назовсім чи тільки в гості?
— Хтозна…
Його тягло в Колегіум, туди, де був Михайло. Тягло нестримно, до болю в грудях. Обминувши отця префекта, він, мов сновида, рушив до дверей. Але за кілька кроків звернув праворуч і швидко вийшов із монастиря.
Отямився аж біля верб, на Лопані. Звершись спиною об чорнокорий старезний стовбур, дивився довго на помережану вербовим листям воду і слухав власну душу. В ній щось творилось дивне. Перекочувалися одна за одною щемливі хвилі радості, вдаряли в груди, в голову і наливали тіло завзяттям, міццю, силою. З ним ще не було такого. Хіба тоді, як покохав Мар'яну… Ні, то щось зовсім інше. То молоде буяння, снага до щастя, поступу. А це — жага продовження, бажання встояти у герці з часом, з самою смертю, яка одним ударом руйнує все, що ми так тяжко і довго зводимо. Всі прагнуть вічності. Одні ділами, подвигами, другі дітьми й онуками, а треті… Ні, він не марить вічністю. Не для земної пам'яті й не для блаженства райського уникає багатства, почестей і намагається пізнати власну сутність, людей, природу, світ. Інакше він не може. Ходити в шатах, коли десятки, тисячі твоїх братів по племені радіють сірій свиті? Купатися у сонці слави, коли народ твій Зв'язаний, прибитий страхом, знівечений?!
Сів у найближчий човен, до половини витягнений на болотистий берег. Заплющив очі й побачив знову свого нового друга. Уже був певен, що цей юнак віднині стане його найкращим другом і побратимом.
Вода ласкаво хлюпалася і жебоніла поміж човнами. Скидалась риба. На тому березі, біля млина, хлоп'ята пасли череду. Горіло вогнище…
Він для Михайла буде проводирем і світочем. Обробить, мов плугатар родючу ниву, його весняну душу, засіє зерном мудрості. Добропорядних, достойних, вільних духом стає дедалі менше й менше. Одні, пригнічуючи, завдаючи в неволю інших, втрачають людську подобу і перетворються на упирів, що живляться чужою кров'ю. А другі, яким наділи ярма, забиті, змучені і просолілі потом, в якійсь страшній метаморфозі стихають, гинуть або стають робочим бпддом, німим, покірним, до сліз беззахисним і безпорадним.
Хто ж порятує, Хто Їх навчить пізнати свою нерабську сутність, свою природу вільних, яким по силі перевертати гори, творити подвиги, що їм позаздрив би і Геркулес? Добропорядні, чесні, осяяні вогнем науки сини народу, воїни людського духу й істини!
Рвонувся бігти у монастир, але примусив себе спинитися. Не гарячкуй, Григорію, вгамуй шалене серце й чини, як личить мужеві, а не малій дитині. Хто ти еси? Вандрований, бездомний вчитель. Як ти приступишся до свого друга, як завоюєш його любов, довір'я?
Терзав себе думками, сумнівами і все ж ішов на гору, в місто. Не знав, що станеться з ним за годину, завтра, проте був певен, що у прийдешньому його життя набуде нового смислу й значення. Ніщо не вічне в світі, лише стремління й помисли, якщо вони ввійдуть у плоть та кров народу і стануть прапором, який вручають синам, онукам, правнукам.
Біля музеуму його спинив Кордет. Звіваний, розчервонілий, збуджений.
— І де ти бродиш? Я обганяв мало не всеньке місто — немов у воду канув!
— Я таки був біля води, на Лопані, — всміхнувся Сковорода. — Ти заскучав за мною?
— Як кіт за прутом… — пробурмотів Кордет і мовив весело: — Тебе гукає ректор!
— А то навіщо?
— Треба. Іди, він скаже… Господи, я вже злякався — думав, що ти чкурнув із Харкова!.. Та йди вже, йди! — штовхнув у бік Григорія і підморгнув: — Ще наговоримося…
Цього разу Костянтин його зустрів привітніше. Благословивши, почав розпитувати, над чим трудився у тихій Стариці, що привело його до Харкова, і врешті-решт поставив питання руба: чи не набридло йому життя пустельника.
— Не знаю, отче, — признався Щиро Сковорода. — Сам не Збагну…
Ректор помовчав трохи і, звівши журливі сірі очі, нараз промовив:
— Григорію, а мо', вертайся у наш Колегіум.
Сковорода увесь напружився: знов про чернецтво йтиметься?..
— А Іосаф?
— Він згоден.
— Світським учителем?
— Яким захочеш.
— Викладачем поетики?
— Сам вибирай, — всміхнувся ректор лагідно. — Від інфими до філософії!
— А синтаксиму можна? — спитав Григорій, радіючи, що зможе вчити свого нового друга.
— Будь ласка, — підвівся ректор і похопився: — Правда, у нас немає кому навчати грецької…
— Я згоден, отче, і те, і те! — Він так зрадів можливості щоденно бачитися з Михайлом, що ладен був узяти на себе всі науки.
— Ну що ж, — із полегкістю промовив Костянтин. — Хай буде так. Гряди займай свою колишню келію. Вона ще й досі вільна.
— Іду. Спасибі, отче… — прошепотів Григорій, розчулений такою добрістю, і швидко вийшов із кабінету ректора.