По купинах, минаючи грузькі місця та воду, дістався берега. Сів і роззувся… Мокрі. Таки набрав! От халепа…
— Добрячі чоботи! — сказав хтось поряд. Григорій глянув і не повірив своїм очам — кроків за три від нього, біля верби, стояв Мотиніс! У козацькім строї, з шаблею…. Свят, свят!
— Це ти, Миколо? — спитав про всяк випадок, хоч був упевнений, що то мана, породження його уяви.
— Я, я, Григорію! — підбіг Мотоніс. Обняв, підвів на ноги й поцілував. Він так зрадів, що на очах повиступали сльози. — Коли ж це ми востаннє бачилися?
— В Москві.
— Ой леле! Це ж більш як двадцять років…
— Миколо, яким це побитом ти опинився тут, та ще в такій личині? — спитав Григорій. Мотоніс ураз нахмурився.
— Це довга пісня, Грицьку… — промовив згодом. Він тихо свиснув, і з-за верби з'явилася якась проява в гусарськім ківері, у драній свиті та личаках. — Пильнуйте, хлопці, а я пройдуся з гостем, — звелів Мотоніс. Поправив шаблю, шапку й галантно взяв під руку друга: — Прошу, mon cher.
Пішли в глиб лісу. Григорій скоса зиркав на постарілого, та ще міцного, широкоплечого й легкого в поступі свого товариша і кондисципула. Ну й діоскури!..
— А де Козицький? — спитав небавом. — Чи не до нього мене ведеш?
Мотоніс став і, відпустивши лікоть Сковороди, промовив глухо:
— Грицько зарізався чотири роки тому…
Сковороду немов обухом ударило. Стягнувши шапку, він довго мовчки в душі оплакував давно загиблого борця за істину, за перемогу розуму над нетерпимістю та марнославством можних.
— Як же могло це статися?
— У відчаї…
— Він же домігся, чого хотів. Був при самій і міг навчати її свободи, правди та доброти.
— Він і навчав. Робив переклади, писав статті… Аж двадцять довгих років трудився він для волі, страждав, боровся З темрявою, співав осанну мудрості!.. І впав, розчавлений казенним чоботом.
— А де ж був ти, чом не підтримав друга?!
— Нас роз'єднали. До краю вимучений, Козицький взяв відставку й утік до Москви. Мене ж невдовзі 3 Сенату вигнали, позбавили усіх чинів і заборонили будь-де служити.
Помовчавши, Мотоніс стис рукою шаблю й додав крізь Зуби:
— Саме тоді Грицько й наклав на себе руки…
— Допросвіщалися, — зітхнув скорботно Сковорода. — Я ж вам казав…
— Григорію, коли 6 ти знав, як часто тебе ми згадували останній рік! — сказав Мотоніс палко. — Ми вже тоді збагнули, що заблукали, не ту дорогу вибрали і віддали свої знання, свій розум і все життя на те, щоб нести свічку перед сліпцями… Коли Грицько побачив, що мудра з мудрих лише в свободу грається й морочить голову, аби міцніше взяти в руки віжки, він плакав із горя і називав себе Іудою, який продав народ свій. А тут укази, суди, репресії та наглі смерті! Лосенко, Барков, Золотницький, Січкар, Козельський, Полетика, Туманський, Березовський…
— Максим? І він!..
— Шість років учився в Італії, прославився як композитор, став академіком, дістав звання maestro di capella.. А як вернувся до Петербурга, його поставили… звичайним півчим. Він затужив, запив і врешті-решт не витримав та й перерізав горло… Не мав нічого, кажуть, окрім ножа й сопілки…
Григорій мовчки плакав. Нерони люті, іроди! Медоточивими словами й усмішками ви прикриваєте свою жорстокість! Скрізь проповідуєте і вихваляєте любов до ближнього, самі ж тим часом нищите найкращий цвіт народу, його надію, силу. В'єтеся білим голубом над тим, хто прагне мислити, і налітаєте безжальним беркутом, коли прозріє мудрий і мовить слово правди у храмі лжі, де замість духу істини витає дух улесливості та фіміамний дим. Що вам народ, вітчизна, нація! Ви — сіль землі, зразок чеснот і мудрості, єдине плем'я, каста, що може вивести в долину вічних радощів…
— Я ледве вирвався, — розповідав Мотоніс уже про себе, — і втік сюди.
— Куди, Миколо?
— Не поспішай, побачиш зараз…
Попрямували уздовж ялинника і вийшли на лісову галявину. Ого, тут справжній табір! Навкруг вози, всередині горять вогні, їдять з опалок коні, снують озброєні лісовики…
— Агов, Миколо! Кого привів? — гукнув од вогнища Григорієві знайомий голос.
— Товариша.
— Гайда сюди! . — У нього ноги мокрі. — Оддай йому мої шкапові чоботи.
— Хто це такий? — спитав Григорій.
— Отаман Доля.
— Господи, то він живий?!
— А чом йому не жити — він заговорений, його ні меч, пі куля не бере!
— Як і Гаркушу? — спитав Григорій. Останні роки він чув не раз про невловимого проводиря повстанців.
— Гаркуша ще й характерник. Коли прийдеться туго, враз перекинеться ким завгодно і поминай як звали.
— Якби-то всіх нас заговорив хто-пебудь…
— На жаль, це казка, вигадка, — зітхнув Мотоніс.
— Коли у казку вірять, вона стає немовби правдою. Візьми, скажімо, бога…
— Свят, свят… Григорію, що ти речеш!
— Що думаю…
Мотоніс швидко знайшов на возі чоботи, сухі онучі й подав Григорієві. Спідлоба стежив, як той взувається. А потім мовив тихо:
— Ти завжди був для мене загадкою.
— Усе на світі — загадки. Пройдуть віки, а люди битимуться над їх розгадуванням. То тільки дурні думають, що, прочитавши святе письмо чи ще з десяток книг, пізнали всю премудрість, дістали дна в криниці див природи. Але ж криниця та невичерпна!
— Тоді навіщо й мучитися, черпати, прагнути…
— Інакше — смерть. Не прагнуть істини лиш мертв'яки, ходячі трупища!
— Миколо! — покликав знову Доля. — Гайда сюди, якраз поспіла каша!
— Уже йдемо, отамане! — гукнув Мотоніс і поклонився чемно Сковороді: — Прошу, mon cher.
Коли наблизилися, Ничипір устав з колоди і, розпростерши руки, пішов назустріч:
— Оце так гість! Григорію, та ми з тобою вічні! Гляди, й за років двісті зустрінемося в якійсь діброві.
— Вам добре, батьку, ви заговорені… — всміхнувся Сковорода.
— Заговорила нас люта зненависть, — сказав Ничипір палки. — Не маєм права вмерти, доки народ наш у рабстві! Земля не прийме, виплюне.
Гайдамаки попритихали, немов зайшли до храму. Вони напевне вірили словам отамана про їхню місію в боях за кращу долю, в безсмертя діла, якому вірно служать і за яке тут гибіють.
— Ми — діти волі і не дамо нікому тримати нас на прив'язі, як тих собак! — гримів Ничипір далі. — Все панство знищимо, все до ноги!
— Холоне каша, батьку, — промовив хтось нетерпляче. Отаман стих, опік недобрим поглядом того нахабу і посміхнувся:
— Оверку, голубе, ти постарів, тобі за кашею не видно світу.
— Істинно, — сказав Оверко. (Та це ж той самий козак без вуха!) — Пани ростуть, немов гриби після дощу, усіх не визбираєш… А каша — вірна штука. Та ще коди з таранею!.. — Він підморгнув Григорієві, дістав з халяви ложку й суху рибину. — Благослови, отамане!
Ничипір узяв тараню, понюхав із присвистом і, передавши гостеві, врочисто сів до казана, який пахтів на всю діброву.
Трапезували мовчки, лише сопіли та шкряботіли ложками. А як упоралися, Оверко крякнув і протягнув мрійливо:
— Добряча каша… А коб іще по чарці…
— По чарці іншим разом, — сказав рішуче Доля і повернувся до Сковороди. — Хай вибачає гість…
— Мені що е та чарка, а що її немає — то все одно, — утішив їх Григорій.
— Того не може бути! — гукнув Оверко. — Це ж вам не чоботи і не штани!..
— І не пістоль!
— О, це вже пальцем у небо.
— Забув, Овсриу, як ти пропив пістоля? Жартуючи, понабивали люльки пахучим тютюном і задиміли.
— Ну, як живеться-мається? — обняв отаман гостя.
— Живу, як пташка божа, не сіючи і не жнучи…
— Усе читаєш, пишеш, шукаєш правди в книгах?
— Шукаю, батьку.
— Даремна праця, Грицьку. Там не знайдеш.
— А де ж?
— На вістрі шаблі!
— Може… Але чому ж тепер бояться слова більше, ніж сотень шабель?