— Ось тут викохуйте свої прийдешні мощі, а я пішов обідати.
— Бог вам у поміч! — гукнув Григорій.
— Я пожую і сам, ще зуби добрі маю! — озвався вже від дверей Кордет і швидко вийшов із бібліотеки.
Сковорода всміхнувся. Либонь, хороший хлопець оцей префект-філософ. Різкий, одвсртий, щирий… Ого! Тут справжнє ліжко. Т навіть миска для умивання, рушник, відро з водою й кварта. А на столі нова велика свічка у гарно виточеному свічнику…
Григорій поклав на ліжко торбу і, розв'язавши комір, умився з дороги. Вода джерельна, чиста. Рушник м'який, пахучий, як у селянській хаті… По всьому тілу пішла солодка хвиля блаженства, спокою. Душа жадала простору. Вона була, немов жива криниця, ущерть налита музикою, словами вдячності до тих людей, які подбали загодя про незнайомця-вчителя, ще и ненароком, а мо', й навмисне дали йому в такому місці жити, яким він снив, яке для нього зручніше й ліпше від усіх хоромів панських.
Дістав сопілку з торби, ліг горілиць на ліжко, заплющив очі й заграв, заграв…
Он по горах сніги лежать,
По долинах води стоять,
А по шляхах маки цвітуть;
То ж не маки червоненькі,
То чумаки молоденькі…
Коли підняв повіки — на порозі стояв Кордет. Він був схвильований, в очах блищали сльози.
— Григорію, у тебе божий дар! — промовив згодом попанібратськи просто і, зачинивши двері, підбіг до ліжка. узяв сопілку, крутнув сюди, туди і запитав: — Де ти купив таку чарівну музику?
— Ніде. Зробив.
— Та що ти кажеш?
— Правда…
— І ноти знаєш?
— Знаю.
— Григорію, ти сущий скарб. У нас же нікому навчати хлопців співу! — змахнув Кордет руками. Й розщедрився: — Ходімо, я покажу тобі наш предостойний город!
Окрім церков, у Харкові ще не було на що дивитися. Та й то найкращу — Покровську — церкву Григорій встиг оглянути, бо стояла в монастирі, неподалік Колегіуму. Тому, Заждавши трохи, щоб не образити патріотичних чуттів префекта, Сковорода пробачився і запропонував:
— Ходімо краще в поле.
Кордет замовк, не доказавши, як будувався храм Миколая.
— У нас за Лопанню є невелика миза, тобто підварок, —
промовив згодом стримано. — Там ліс, гора, жива криниця…
— А це далеко?
— Ні.
— Тоді гайда за Лопань!
Вони зійшли вузьким Бурсацьким узвозом, минули ветху браму й напівзасипаний широкий рів.
— Фортеця рушиться, — сказав Григорій. — А що, татари вже не сягають Харкова?
— Коли сягали, то й з козаками царі московські цяцькалися, — зітхнув Кордет. — А нині нас уже ні за що мають. Полковників, немов гусарам, ставлять!
Він збіг униз, до річки, стрибнув у човен і взяв весло.
— Татар не чути, — промовив згодом, коли вже випливли на середину річки. — А гайдамаки, бував, дуків шарпають. Не у самому Харкові… Ось на святки зелені як налетіли на осавульський хутір, так тільки пір'я!… —змахнув веслом, як шаблею, і замалим не перекинув човен.
— Веслуй спокійніше, а то потонемо, як цуценята в сажалці, — пожартував Григорій.
— Я вмію плавати!
— Я теж.
Кордет підвівся з лави і став гребти навстоячки. Весло аж гнулося, а човен мчав стрілою.
— О-го-го-го! — гукнув Кордет високим диким голосом. Із очерету злякано знялися крижні. А вдалині на луці якийсь косар самотній підняв бриля і помахав, вітаючись.
Вже біля берега Кордет звернув ліворуч і спрямував човна в притоку чи то рукав, зарослий густо очеретами й вербами. Пливли поволі, ледь продираючись крізь лугову гущавину. Але невдовзі Кордет не витримав такої муки, жбурнув весло на дно човна і спритно вистрибнув на жовтуватий піщаний клаптик берега.
— Плигай сюди! — гукнув Григорієві і миттю зник, немов пішов у землю. Але не встиг Григорій ступити кілька кроків, як попереду почувся голос його супутника: — Оця левада наша. Ми тут корів пасемо й на зиму сіно косимо.
Небавом вийшли на ту широку луку, яку аж з річки видно. Лежала свіжоскошена немолода трава, гули джмелі над потривоженими косою гніздами… А косаря не стало. Був — і нема.
Григорій пішов шпаркіше і наздогнав Кордета, що розкидав ногами сіно, аби посохло швидше.
— А де косар?
— Вже накосився, мабуть, і почвалав додому, — не озирнувшись, сказав Кордет. — Трава густа і перестояна — тут за півдня вмахаешся… Он там криниця й хата, — вказав на захід сонця, де під горою (як у Ковраї!) стояла стінка лісу. — Ми тут ночуєм іноді, коли набридне міський гармидер і суєтаСковорода примружив очі й побачив річку, греблю, почув Мар'янин голос…
— Григорію! —враз пролунало поруч. —Григорію!.. Він озирнувся — накульгуючи, до нього біг земляк Ничипір Доля! Поцілувавшись тричі, схвильовані, вони стояли мовчки, а потім знов обнялись і, сміючись крізь сльози, заговорили.
Власне, це не була розмова, а град запитань, нестримний вихор радості.
— Ви що, брати? — устряв Кордет нарешті, й вони притихли.
— Це мій земляк, чорнуський! — щасливо мовив Сковорода. — Ну а крім того, ми з ним три роки разом були в Угорщині… А я гадав, що ви втекли на Запорожжя, — повернувся він до Ничипора.
— Ти ясновидець! — розплився Доля в усмішці.
Він мав якийсь кумедний вигляд — чи то у ньому було щось зайве, чи бракувало йому чогось… О, замість чуба на голові стерня!
— А де ж ваш, дядьку, оселедець? Ничипір глянув на Кордета.
— Голець зголив, Григорію… — І посміхнувся: — Зате ще маю голову!.. А як же ти, яким це вітром тебе принесло на Слобожанщину?
— Він буде в нас учителем, — сказав Кордет поспішно і запропонував: — Ходімо в хату, братці. Там десь у нас була вода життя… Дядьку Ничипоре, ви ще не випили ту акву віту?
— Жива й здорова, — прогув Ничипір. — Ти до сестри заходив? — спитав Григорія. — Як там вона, підстрибує?
Сковорода спіткнувся. Хотів кивнути ствердно, але не зміг.
— Її немає… За бой взяли в хурдигу, а був мороз Ничипір зціпив зуби.
— Прокляті дуки… — промовив згодом тихо, зібгав бриля, якого ніс у руці, і простогнав: — За гріш готові зідрати шкуру з батька… О господи, невже не буде кари?! Невже минуться їм наші сльози й кров! Та хто ж ми, люди добрі?
— Лозові прутики, яких зв'язати нікому, — сказав Григорій.
— Бездумні вівці, яких стриже хто хоче, — додав Кордет.
— Куди ж ви дивитеся, розумні, вчені голови?! — стис кулаки Ничипір.
Поопускавши очі, вони брели левадою, перевертали мовчки важуче груддя докорів і не могли, не сміли сказати слова собі на виправдання. Вони, звичайно, назвали б безліч причин, обставин, сумнівів, але від цього не стало б легше ні їм, ні Долі, ні їхньому народові. Петля затягувалася все дужче й дужче, і не було вже сили її зірвати з шиї. Ще кілька літ — і по козаччині закряче чорний ворон…
Коли зайшли до хати й пробігла кругом чарка, Сковорода спитав Ничипора:
— Як Запорожжя, дядьку? Хоч там гуляє воля? Козак махнув рукою.
— Хіба вночі, з сіромою… Як посідлаємо розкішних панських коників та як гайнемо чи до татар, чи то до шляхти в гості!..
— А до своїх?
— Буває… — пригладив вуса Доля. — Як шаровари скинемо та як розпишемо те панське місце, що обростає салом, так де й візьметься розум і побратимська щедрість — віддасть усе!
Він засміявся.
— А часом кулю вбухає, — промовив згодом і покрутив ногою. — Он щоб не він, — кивнув у бік Кордета, — я вже давно в раю горілку пив би і заїдав варениками.
— Ет, що там я… — зніяковів Лаврентій. — Вас не знайшли 6 і так…
— То сам у лісі здох би, — сказав Ничипір і подав Кордету чарку. — Спасибі, брате, вік не забуду! Господи, як появлюсь на Січі — порозбігаються! Вони ж гадають, що я на тому світі…
Нараз умовк, похнюпився, зітхнув печально і заспівав:
Гей, колись була розкіш-воля,
А теперенька — недоленька,
А теперенька — недоленька;
Болить серце й головонька…