Григорій Сковорода – Василь Шевчук

Сковорода зайшов у двір і, опираючись на свій кленовий костур (забракло сили), попрямував до хати. Вбирав очима, пестив усе, що вижило від тих далеких днів або принаймні було схоже на сивих свідків його дитинства. Все дужче й дужче гупало у грудях серце, все важче ставало дихати. Нарешті геть знемігся і сів на мерзлу призьбу. Гай, гай, Григорію, уже од вітру хилишся… Не стало моці здолати кілька сажнів… Невже настала твоя пора… Ні, це не край, не

подих смерті! За дві доби не мав і крихти в роті… Ось угамує серце, перепочине…

Рипнули важкі дубові двері, і на подвір'я вибігло хлоп'ятко років шести-семи. У кожушку, в чужих великих чоботях. Наблизилось і подало несміливо окраєць хліба. Григорій узяв, приклав до уст пахку шкуринку й поцілував. Змахнув сльозу, яка зависла на непоголеній шорсткій щоці, й спитав у хлопчика:

— Ти хто?

— Кирилець.

— Чия це хата?

— Наса…

— А тато дома?

— Дома…

— Ходи сюди.

— Не хоцу…

Григорій дістав сопілку й подав малому. Той ухопив, оглянув скоренько й сховав за пазуху.

— Ти вмієш грати?

— Вмію.

— Ану ж заграй.

— Якої?

— Про Гриця можеш?

— Мозу.

— А про коня золотогривого?

Малюк замислився, поважно вклав сопілку в губи й почав… не з тої ноти.

— Нe так, не так, Кирильцю! — спинив його Григорій. — Дай-но сюди, я покажу… я научу…

І заспівала, немов жива, сопілка. Сама душа Григоріева спливала чудо-звуками крізь калинову цівку. Й світ оживав, скидав зимову скутість. У дворі прослався густий спориш… Город зацвів васильками, ротатим бобом, маком…. Дерева вкрились бростю, а потім цвітом, листям; запахло хмільно грушами… Звйшлося співом птаство — зозуля, одуд, горлиця і соловейко… Господи, як щебетала в густій старезній груші ця непомітна сіренька пташечка!.. І раптом зойк:

— Григоре, братику?!

Стенувся, глянув — біля порога стояв, піднявши руки, hcj мовби крила, вже сивий-сивий брат. Сковорода підвівся й пішов назустріч.

— А я ж то чую — грає, — сміявся крізь сльози брат. — Кажу, Григорій! А син не вірить, каже, його давно вже, мабуть, нема на світі… А я кажу, живий чи ні, а все одно це він, бо так ніхто не грає…

— Дідусю, діду! — смикнув малюк за полу.

— Тобі сопілку? — нагнувшись, спитав Григорій. — На, грай здоровий.

Малюк схопив і чкурнув до хати.

— Ач харцизяка, впізнав, що дід! — сміявся Степан беззубим ротом. — Це мого меншенького, потішне таке хлоп'я… Чого ж ми стали та й стоїмо, ходімо в хату! Оксенс, Катре, чуєте, господь послав нам радість! — гукнув старий у сіни. — Готуйте пляшку, снідання! Кирильцю, де ти, ,біжи гукни хутенько дядька Петра і дядину і тітку Ганну!

В порозі гостя стріли високий ставний чоловік у вишиванці та шароварах і волоока білява жіночка в сорочці й плахті — ну геть Мар'яна!

— Ласкаво просимо…

— Мир дому вашому! — благословив Григорій, поставив костур до рогачів і обняв небожа. — А ти, нівроку, виріс!

— Завяжи в землі та у гною, а бог на дож не скупиться… — пожартував Оксень.

— Він, Грицьку, в тебе вдався—язик що бритва, — сказав Степан.

Григорій глянув у сині очі Катрі й спитав отерплим голосом:

— Ви не з Ковраю?

— Ні, з Вороньків… — прошепотіла жінка і зашарілася.

— Ледве вблагали пана, — промовив Степан похмуро. — Вже скільки грошей витягнув, а й досі зуби точить.

— Хіба на неї тільки, — прогув Оксень. — На нас усіх.

— Ви ж козаки!

— Вона також козачка…

— А де ж це мати ваша? — спитав Григорій тихо.

— Вже другий рік при богові, нехай земля їй пухом, — перехрестившись, зітхнув Степан.

Загупотіло в сінях, рвонуло двері вихором, і на порозі як уродивсь Кирилець. За ним юрбою родичі.

…П'яніли швидко, дружно, мов поспішали впитися, залити душу. По третій чарці вже й почали співати, а потім плакати й картати долю-шлюху, що продалася панству.

Григорій слухав, стежив за цим каскадом болю і знов проймався тугою, яку лишив, здавалося, за ворітьми, при вході у рідну гавань. Тут, як і скрізь, усе ламалось, нищилося, і на руїнах волі іуди ставили свої палаци й псарні. Яка ж це твердь, яка ж це петра, господи! Де ж нам тепер шукати миру й правди, в яких краях, в яких людей, в якого бога?!

Він був ще тут і вже далеко звідси. Мов крізь стіну, раз по раз чув то кілька слів, то пісню, то безтурботний Мар'янин-Катрин сміх, що ятрив серце, в якому й так уже не було живого місця.

Немов планети довкола сонця, всі балачки, усі думки крутилися навкруг неволі, що обступала хмарою і холодила душу. Вже Вороньки, і Ковалі, й Кизлівка, і пів Чорнух були в кріпаччині…

— Це неподобство! — сказав Григорій, і стало тихо. — Усі на світі люди з одного й того ж тіста й тому всі рівні. А рабство, гніт — чужі людській натурі, гидотна панська вигадка. Хто дав одному право довіку жити трутнем і багатіти трудами інших? Природа, бог? Дурниці! Ярмо зробили люди і люди мусять знищити. Велике братство рівних — ось царство щастя, любові й миру! Там средний труд та дружба. І ні панів, ні кріпаків, ні цезарів. Одні трудящі люди!

— Це байка, Грицьку, — сказав Степан. — Того не буде…

— Буде!

— Як свисне рак… Суди, в'язниці, військо!..

— Коли терпінню приходить край — народ мов буря, його нічим не спиниш.

— Де ж той народ? Самі настрахані, забиті злидні, в яких одне на думці, щоб не піти з торбами або не вмерти з голоду.

— Народ наш спить, — додав Оксень.

— Сплячий — це ще не мертвий. Настане час — прокинеться!

— Мо', й так… — згодився Степан примирливо. — Жаль, ми того не дочекаємося…

— Хто знає, брате, — обняв його Григорій. — Є мужні люди, які самі не сплять і не дають заснути іншим. Либонь, і ми з тобою ще діждемося дня, коли воскресне воля!

— І-і вже, Григорію, — протяг Степан. — Хоча б діждатись літа й нового хліба…

— Був неврожай?

— Та наче й ні… Землі лишився клаптик.

— А де ж дідівщина?

— Пішла до пана в гості та й не вернулася. Петрові, старшому із двох братаничів, набридла скорбна бесіда, і він, підперши рукою голову, завів старої туги:

Ой не спав я нічку темненькую,

Да не буду спати ще й другую,

Да чомусь мені нудно

І серденьку трудно,

Молод козак сам не знаю…

На третій день уранці Григорій став збиратися.

— Куди ви, дядьку? — перша збагнула Катря.

— Нагостювався, Каїре, пора в дорогу.

— Тату, вони вже йдуть!

— Що ти надумав, брате? — перестав стругати ложку Степан. — Коли не так щось, то ти скажи…

— Все дуже добре, дякую, — спинив його Григорій. — Не ображайся, я вже піду. Побачилися, погомоніли…

— Де ти бродитимеш — старий, нужденний, немічний? Лишайся та доживай спокійно віку.

— Спокій нам не судився, брате. Ми сірі сироти, чужі у власній хаті…

— Григорію, побійся бога! — устав Степан. — Тут ти хазяїн! Ми ж не якісь там бусурмени, аби ламати старі дідівські звичаї.

— Не гнівайся, я не про те.

— То залишайся.

— Не можу, брате. Я знаю, вірю, що ви поділитеся останнім куснем хліба. Та чи полізе мені у рот той кусень, коли на нього блискатимуть голодні очі… — сказав Григорій тихо.

Степан схилив важучу сиву голову. Зітхнула Катря і, втерши нишком сльози, взялася збирати чудному гостеві в дорогу дещицю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: