В порозі гостя стріли високий ставний чоловік у вишиванці та шароварах і волоока білява жіночка в сорочці й плахті — ну геть Мар'яна!
— Ласкаво просимо…
— Мир дому вашому! — благословив Григорій, поставив костур до рогачів і обняв небожа. — А ти, нівроку, виріс!
— Завяжи в землі та у гною, а бог на дож не скупиться… — пожартував Оксень.
— Він, Грицьку, в тебе вдався—язик що бритва, — сказав Степан.
Григорій глянув у сині очі Катрі й спитав отерплим голосом:
— Ви не з Ковраю?
— Ні, з Вороньків… — прошепотіла жінка і зашарілася.
— Ледве вблагали пана, — промовив Степан похмуро. — Вже скільки грошей витягнув, а й досі зуби точить.
— Хіба на неї тільки, — прогув Оксень. — На нас усіх.
— Ви ж козаки!
— Вона також козачка…
— А де ж це мати ваша? — спитав Григорій тихо.
— Вже другий рік при богові, нехай земля їй пухом, — перехрестившись, зітхнув Степан.
Загупотіло в сінях, рвонуло двері вихором, і на порозі як уродивсь Кирилець. За ним юрбою родичі.
…П'яніли швидко, дружно, мов поспішали впитися, залити душу. По третій чарці вже й почали співати, а потім плакати й картати долю-шлюху, що продалася панству.
Григорій слухав, стежив за цим каскадом болю і знов проймався тугою, яку лишив, здавалося, за ворітьми, при вході у рідну гавань. Тут, як і скрізь, усе ламалось, нищилося, і на руїнах волі іуди ставили свої палаци й псарні. Яка ж це твердь, яка ж це петра, господи! Де ж нам тепер шукати миру й правди, в яких краях, в яких людей, в якого бога?!
Він був ще тут і вже далеко звідси. Мов крізь стіну, раз по раз чув то кілька слів, то пісню, то безтурботний Мар'янин-Катрин сміх, що ятрив серце, в якому й так уже не було живого місця.
Немов планети довкола сонця, всі балачки, усі думки крутилися навкруг неволі, що обступала хмарою і холодила душу. Вже Вороньки, і Ковалі, й Кизлівка, і пів Чорнух були в кріпаччині…
— Це неподобство! — сказав Григорій, і стало тихо. — Усі на світі люди з одного й того ж тіста й тому всі рівні. А рабство, гніт — чужі людській натурі, гидотна панська вигадка. Хто дав одному право довіку жити трутнем і багатіти трудами інших? Природа, бог? Дурниці! Ярмо зробили люди і люди мусять знищити. Велике братство рівних — ось царство щастя, любові й миру! Там средний труд та дружба. І ні панів, ні кріпаків, ні цезарів. Одні трудящі люди!
— Це байка, Грицьку, — сказав Степан. — Того не буде…
— Буде!
— Як свисне рак… Суди, в'язниці, військо!..
— Коли терпінню приходить край — народ мов буря, його нічим не спиниш.
— Де ж той народ? Самі настрахані, забиті злидні, в яких одне на думці, щоб не піти з торбами або не вмерти з голоду.
— Народ наш спить, — додав Оксень.
— Сплячий — це ще не мертвий. Настане час — прокинеться!
— Мо', й так… — згодився Степан примирливо. — Жаль, ми того не дочекаємося…
— Хто знає, брате, — обняв його Григорій. — Є мужні люди, які самі не сплять і не дають заснути іншим. Либонь, і ми з тобою ще діждемося дня, коли воскресне воля!
— І-і вже, Григорію, — протяг Степан. — Хоча б діждатись літа й нового хліба…
— Був неврожай?
— Та наче й ні… Землі лишився клаптик.
— А де ж дідівщина?
— Пішла до пана в гості та й не вернулася. Петрові, старшому із двох братаничів, набридла скорбна бесіда, і він, підперши рукою голову, завів старої туги:
Ой не спав я нічку темненькую,
Да не буду спати ще й другую,
Да чомусь мені нудно
І серденьку трудно,
Молод козак сам не знаю…
На третій день уранці Григорій став збиратися.
— Куди ви, дядьку? — перша збагнула Катря.
— Нагостювався, Каїре, пора в дорогу.
— Тату, вони вже йдуть!
— Що ти надумав, брате? — перестав стругати ложку Степан. — Коли не так щось, то ти скажи…
— Все дуже добре, дякую, — спинив його Григорій. — Не ображайся, я вже піду. Побачилися, погомоніли…
— Де ти бродитимеш — старий, нужденний, немічний? Лишайся та доживай спокійно віку.
— Спокій нам не судився, брате. Ми сірі сироти, чужі у власній хаті…
— Григорію, побійся бога! — устав Степан. — Тут ти хазяїн! Ми ж не якісь там бусурмени, аби ламати старі дідівські звичаї.
— Не гнівайся, я не про те.
— То залишайся.
— Не можу, брате. Я знаю, вірю, що ви поділитеся останнім куснем хліба. Та чи полізе мені у рот той кусень, коли на нього блискатимуть голодні очі… — сказав Григорій тихо.
Степан схилив важучу сиву голову. Зітхнула Катря і, втерши нишком сльози, взялася збирати чудному гостеві в дорогу дещицю.
Брат забажав провести. Біля воріт спинилися, й Григорій, Знявши шапку, вклонився Катрі, дітям (Оксень кудись поїхав) , дровітні, груші, хаті, гнізду буслиному…
— Де не побачу гайстра, то нашу хату згадую, — всміх нувся братові, щоб побороти сльози.
— Покинули, — махнув Степан рукою. — Вже третій рік вакуеться…
Григорієві недобре стислося серце. Усюди смерть, спустошення. Одне за одним ідуть у невість поняття, речі, люди.
Все перемелюється на невблаганних каменях часу, неволі
й злиднів. Руйнуються одвічні тверді, й на тих місцях зіяють похмурі хляби…
— Куди ж ти зараз? — спитав Степан, коли минули давно занедбаний фортечний вал.
Григорій знітився: гце сам не знав. І раптом мовив:
— До Переяслава. У мене там хороший давній приятель, Микита Гайстер.
— Надумав тільки-по?
— Так… Степан спинився.
— Ну що ж, давай прощатися.
Поцілувались тричі, потисли міцно руки й, не озираючись, пішли у різні боки.
Останні десять-п'ятнадцять верст Сковорода не йшов, а біг. Немовби вихор підставив під нього крила і мчав у славне місто між Трубежем та Альтою. За довгі темні ночі в чужих хатах, у чужих людей, в самотні дороги він гірко виплекав нову мету, нову надію знайти затишну гавань хоч до весни, хоч би на кілька місяців. Так ненароком сказане оволоділо його думками, серцем. Мерщій, мерщій у Переяслав! Там — щирий друг, там — твердь, обітована його земля!
Дув вітер із півночі, різкий, пронизливий. І терпко пахло снігом, який несли великі темні хмари. Ці змії-чудиська повзли все нижче й нижче, заволікаючи останні клапті неба. Хоч був ще тільки полудень, важка, гнітюча сірість — якась розведена на краплях світла темрява — вже розлилася степом і пригасила і так похмурі барви. Убогі, чахлі стернища, скирти, прибиті мжичками, пожухлі трави, зелено-чорні латки озимини — все затихало, впадало в сон…
Зненацька вийшов на голий берег річки й побачив місто. Як і колись, здіймалися над ним величні храми. Хрести та бані, правда, не пломеніли сонцем, а ледь виднілися у сірім мороці. Трубіж затих під льодом, і тільки подекуди густа вода, злизавши стелу, ще нуртувала, рвалася з холодних пут на волю. Фортечні стіни довкола міста рушилися й тепер нагадували беззубий рот. Щось моторошне було у цих руїнах, у цій замерзлій річці, у тьмянім золоті хрестів та бань… Згадалися сумні чорнуські входини, німе безлюддя вулиць… Ні, ні! Дурниці. Холодний вітер, хмари, стареча втома — ось крила деймона, що налягли печаллю на спраглу душу. Господи, не допусти зневіритися в твоїй премудрості та милосерді, дай зачерпнути моці з твоїх щедрот, яких давно ти не посилав на ці степи, на ці міста-руїни!
З останніх сил, спираючись на журавля, брів по дорозігреблі, а потім вулицями, де майже все зосталося таким, як двадцять років тому. Це підбадьорювало: він не любив застиглого, давно потрухлого, але останнім часом почав боятись і перемін, які здебільшого були лихі, трагічні. Перед його очима пройшли в минуле, у небуття козацькі вольності, полки, гетьманщина, Січ, Коліївщина і ще багато дечого. Натомість — рабство. Пів-України вже в кріпаках, на інших жде те ж саме.