Григорій Сковорода – Василь Шевчук

Запорожці поопускали голови.

Григорій зняв бриля.

— Куди ж ви йдете? — спитав небавом.

— На Січ, на Січ, Григорію! — розважно мовив Доля, і вся ватага враз ожила, підбадьорилася. — Осточортіли піжмурки. Лісами бродимо, як вовкулаки… Ось за півмісяця тебе зустріли першого. Та й то злякалися — гадали, царський прихвостень…

— Ну, як там наші братчики? — спитав старий кремезний січовик з одрубаним по самий корінь вухом. — Ще турків шарпають чи за своїх взялися?

Сковорода мовчав. Не стало мужності повідати цим сіромахам, що їхня доля тяжча, аніж вони гадають.

— Ось дай дістатися Січі, — сказав Ничипір, — я покажу, де ворог і об чиї погані голови гострити треба шаблі!

— А я з Дніпра нап'юся… — зітхнув козак без вуха.

— Я роздобуду собі коня.

— Мене сини чекають, повиростали досі…

Григорій був у розпачі. Щосили зціпив зуби й зібгав бриля.

— Григоре Савичу, та на тобі нема лиця! — стурбовано гукнув Ничипір. Ватага стихла.

— Ви нині круглі сироти, — сказав Григорій, вдивляючися у посмутнілі брунатні лиця.

— Доки живе козацька мати Січ, то запорожець не сирота, — промовив хтось із гурту.

— Немає більше Січі і Запорожжя…

— Ти зле жартуєш, хлопче! — скипів козак без вуха.

— Я не жартую.

— Брешеш!

— Зажди, Оверку, — спинив його Ничипір. — Григорій Савич не з тих, що брешуть. — Він пожував на сонці вигорілий, аж пожовтілий, вус. — Коли і хто?

— Днів двадцять тому… Армія, що повернулася з війни турецької…

Григорій все розповів, що знав про мирну здачу Січі, про втечу братчиків кудись на низ, до турків.

Ватага нижче й нижче хилила буйні голови. Коли замовк Григорій, мовчала теж, закам'янівши, неначе жінка Лотова, що побачила, як гине рідне місто.

— Це страшний суд… — озвався першим Доля.

— Хай будуть прокляті усі царі й царята!

— І розверзеться під тим земля, хто вкоротив козацтву віку!..

Кляли, молилися, втирали нишком сльози. А потім сіли стомлено в траву обабіч шляху, вже не ховаючись, не боячись, що нападуть зненацька на їхній табір. Коли в людини забрали все, для чого вона жила, — смерть не страшна.

— Слід пом'янути неньку, — сказав старий без вуха й зиркнув на Долю. — А ке сюди баклаги!

— Товариство, ми ж у поході!.. —озвався хтось несміливо.

— Віднині ми в поході вічно, — сказав Ничипір. — І вічно дома: де ми, там Січ… Сідай і ти, Григорію, та випий з нами! Тепер ми всі бурлаки. Як ті нещасні душі, яким немає місця і на землі, й на небі…

Поналивали кому у що — від казанка до пригорщі. Пили похмуро, похапцем, немов хотіли скоріше впитися, втопити розум, вирвати із серця біль-образу. Знов наливали і знов пили.

Та хміль не брав: горілкою, як і сльозами, не допоможеш горю.

— Як же тепер нам жити? — подумав уголос Доля. — Куди не ткнись — чужі багнети… Ватага стихла, нашорошила вуха.

— Як бог пошле, — сказав Оверко.

— Бог уже послав, спасибі йому за ласку! — промовив Доля грізно. — Коли б він був при розумі, то й ми були б при щасті! А то сидить і лупав, як той козел, очима.

Сковорода дивився журно на цих ізгоїв, що зупинилися на роздоріжжі й не можуть вирішити, куди йти. Підеш наліво — залшпшнсн без голови, підеш праворуч — погубиш душу, а попрямуєш — хтозна, що буде, але назад не вернешся…

— А мо', братове, у монастир податися та пересидіти лиху годину? — спитав Нечипір. — У мене є тут недалечке приятель…

— Лиха година наша — немов собача пісня, — сказав Оверко. — Сідниць не хватить, щоб пересидіти.

— Хоч поки стихне трохи… Тим часом щось придумаємо, — не відступав отаман. — Отець Лаврентій виручить!

— А може… Згода!

— Згода!

Повеселішала, заворушилась братія, готова йти хоч бісу в зуби, аби не пану в руки.

— Отця Лаврентія уже нема, — сказав Григорій. Йому сьогодні випало віщати все недобре.

— Помер?!

Зітлів на пні…

Ничипір перехрестився, за ним ватага. Запала тиша, густа, як ніч, налита вщерть, як хмара, що народжує бурі.

— Тоді гульнемо, хлопці! — гукнув Ничипір. — Потішим душі праведні Залізняка, і Ґонти, і Пугача!

— Гульнемо!

— Помсти!

— Кари!

Отаман звівся й підніс пернач.

— Григорію, я маю зайву шаблю…

— Спасибі, батьку, за честь, за шану, — вклонився низько Сковорода. — У мене інша зброя.

— Як завжди — слово?

— Істинно.

— Ну що ж, прощай!

— Прощайте. Хай береже вас доля!

— Побережу! — сказав Ничипір весело й заткнув пернач за пояс. — Оверку, веди до лісу хлопців. Знайдіть струмок, спочиньте й причепуріться перед великим ділом. Я проведу Григорія.

Прощались мовчки, впевнені, що це остання зустріч. Небавом Доля ступив з дороги, дістав із піхов шаблю й зрубав кленка.

— Зроблю на згадку палицю, — сказав, обстругуючи. — Собак відгонитимеш…

З гущавини, куди пішла ватага, знялася пісня. Така сумна й така споріднена з сіромою, яка співала, що, прислухаючись, Григорій ледве дихав. Святая мить — народжувалася чи воскресала пісня…

«Добрий вечір тобі, зелена діброво!

Переночуй хоч ніченьку мене молодого…»

«Не переночую, бо славоньку чую

А про твою, козаченьку, голову буйную…»

— Григоре Савичу, що ж це на світі діється? — спитав тим часом Доля.

— Пошились, батьку, в дурні…

«Добрий вечір тобі, ти, темний байраче!

Переночуй хоч ніченьку та волю козачу!»

«Не переночую, бо жаль мені буде, —

Щось у лузі сизий голуб жалібненько гуде…

— Ще хтось почує та наведе драгунів, — стривожився Сковорода.

— Нехай співають, скучили. Півроку й так мовчали. А для драгунів і в нас гостинці знайдуться!

Вже про тебе, козаченьку, й вороги питають,

Щодня й ночі в темнім лузі все тебе шукають».

Гей, як крикне козаченько до гаю, до гаю:

«Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!»

Сковороді так захотілося лишитись тут, причепуритися біля струмка, надіти сорочку білу й піти на смерть, на славу пліч-о-пліч із Долею. Він зупинився.

— Ну от, готовий журавель, — сказав Ничипір, подаючи Григорієві свій подарунок. — Ходи здоров. Рознось козацьку правду! Не жди світанку, ори та сій усюди крилате зерно волі. А ми світитимемо тобі свічками панських палаців!

Він обійняв Григорія, поцілував поквапливо, — немов боявся, що скоро смеркне і він не встигне поставити у небі заграву, й пішов назад. Коли звертав до лісу, підняв високо руку і помахав.

— Прощайте, славні лицарі, — прошепотів схвильований Сковорода. — Хай береже господь…

Бог — це недоля, відчай. Мандруючи, Сковорода стрічав багато люду 1 всюди бачив, як поневолені, у рабство продані сини козацькі, що бога згадували лише на паску та на різдво, тепер молилися, неначе схимники. А сам Григорій? Хіба ж даремно у Бабаях він приліпився отак до біблії. В тяжкі часи історії, коли людина стає самотня і геть беззахисна, вона шукає сили, яка б підтримала її в духовній скруті 1 не дала загинути. Сильніші мислять, прагнуть протистояти злу. Слабкіші — моляться. Бог — це надія стомлених або лінивих та страхопудів, які, лукаво мудрствуючи. ховаються за Саваофа.

Все рідше й рідше виймав Григорій біблію. Вона лежала в торбі й, немов нагадуючи йому про себе, постійно муляла в плече цупкими палітурками. А може, було їй тісно у товаристві Руссо й Вольтера, яких придбав Григорій в одного пана, що радий був позбутися таких крамольних книг.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: